korotkij zmist u koli pershomu solzhenicyn a i chast 1 - Шкільний Всесвіт

Двадцять четвертого грудня 1949 р. у п’ятій годині вечора державний радник другого рангу Інокентій Володин майже бігцем утік зі сходи Міністерства закордонних справ, вискочив на вулицю, взяв таксі, промчався по центральних московських вулицях, вийшов на Арбаті, зайшов у телефонну будку в кінотеатру «Художній» і набрав номер американського посольства. Випускник Вищої дипшколы, здатний парубок, син відомого батька, що загинув у громадянську війну (батько був з тих, що розганяв Установчі збори), зять прокурора по спецделам, Володин належав до вищих шарів радянського суспільства. Однак природна порядність, помножена на знання й інтелект, не дозволяла Інокентію повністю миритися з порядком, що існує на одній шостій частині суши.

Остаточно відкрила йому ока поїздка в село, до дядька, що розповів Інокентію й про те, які насильства над здоровим глуздом і людяністю дозволяло собі держава робітників і селян, і про те, що, по суті, насильством було й співжиття батька Інокентія з його матір’ю, панянкою з гарної сім’ї. У розмові з дядьків Інокентій обговорював і проблему атомної бомби: як страшно, якщо вона з’явиться в СРСР.

Через деякий час Інокентій довідався, що радянська розвідка украла в американських учені креслення атомної бомби й що днями ці креслення будуть передані агентові Георгію Ковалю. Саме про цьому Володин намагався повідомити по телефоні в американське посольство. Наскільки йому повірили й наскільки його дзвінок допоміг справі миру, Інокентій, на жаль, не довідався.

Дзвінок, зрозуміло, був записаний радянськими спецслужбами й зробив ефект саме що бомби, що розірвалася. Державна зрада! Страшно доповідати Сталіну (зайнятому в ці дні важливою роботою про основи мовознавства) про державну зраду, але ще страшнее доповідати саме зараз. Небезпечно вимовляти при Сталіні саме слово «телефон». Справа в тому, що ще в січні минулого року Сталін доручив розробити особливий телефонний зв’язок: особливо якісну, щоб були чутно, начебто люди говорять в одній кімнаті, і особливо надійну, щоб її не можна було підслухати. Роботу доручили підмосковному науковому спецобъекту, але завдання виявилося складним, всі строки пройшли, а справа рухається ледве.

И дуже недоречно виник ще цей підступний дзвінок у чуже посольство. Заарештували чотирьох підозрюваних у метро «Сокольників», але всім ясно, що вони отут зовсім ні при чому. Коло підозрюваних у Миде невеликий — п’ять — сім чоловік, але всіх заарештувати не можна. Як розсудливо сказав заступник Абакумова Рюмін: «Це міністерство — не Пищепром». Потрібно пізнати голос що дзвонив. Виникає ідея це завдання доручити тому ж підмосковному спецобъекту.

Об’єкт Марфино — так звана шарашка. Рід в’язниці, у якій зібраний із всіх острівців Гулага колір науки й інженерії для рішення важливих і секретних технічних і наукових завдань. Шарашки зручні всім. Державі. На волі не можна зібрати в одній групі двох більших учених: починається боротьба за славу й Сталінську премію. А тут слава й гроші нікому не загрожують, одному полстакана сметани й іншому полстакана сметани. Усі працюють. Вигідно й ученим: уникнути таборів у Країні Рад дуже важко, а шарашка — краща з в’язниць, перше й саме м’яке коло пекла, майже рай: тепло, добре годують, не треба працювати на страшних каторгах. Крім того, чоловіка, надійно відірвані від сімей, від усього миру, від яких би те не було судьбостроительных проблем, можуть віддаватися вільним або відносно вільним діалогам. Дух чоловічої дружби й філософії ширяє під вітрильним зводом стелі. Може бути, це і є те блаженство, що марне намагалися визначити всі філософи стародавності.

Філолог — Германіст Лев Григорович Рубін був на фронті майором «відділу по розкладанню військ супротивника». З таборів військовополонених він вибирав тих, хто був згодний повернутися додому, щоб співробітничати з росіянами. Рубін не тільки воював з Німеччиною, не тільки знав Німеччину, але й любив Німеччину. Після січневого настання 1945 — го він дозволив собі засумніватися в гаслі «кров за кров і смерть за смерть» і виявився за ґратами. Доля привела його в шарашку. Особиста трагедія не зломила віри Рубіна в майбутнє торжество комуністичної ідеї й у геніальність ленінського проекту. Прекрасно й глибоко освічена людина, Рубін і в ув’язненні продовжувала вважати, що червона справа перемагає, а безневинні люди у в’язниці — тільки неминучий побічний ефект великого історичного руху. Саме на цю тему Рубін вів важкі суперечки з товаришами по шарашке. І залишався вірний собі. Зокрема, продовжував готовити для ЦК «Проект про створення цивільних храмів», віддаленого аналога церков. Тут передбачалися служителі в білосніжних одягах, тут громадяни країни повинні були давати присягу про вірність партії, Вітчизні, батькам. Рубін докладно писав: з розрахунку на яку територіальну одиницю будуються храми, які саме дати відзначаються там, тривалість окремих обрядів. Він не гнався за славою. Розуміючи, що ЦК може виявитися не з руки приймати ідею від політв’язня, він припускав, що проект підпише хто — небудь із вільних фронтових друзів. Головне — ідея. У шарашке Рубін займається «звуковидами», проблемою пошуків індивідуальних особливостей мовлення, відбитої графічним образом. Саме Рубіну й пропонують звіряти голосу підозрюваних у зраді з голосом людини, що совершили зрадницький дзвінок. Рубін береться за завдання з величезним ентузіазмом. По — перше, він сповнений ненавистю до людини, що хотів перешкодити Батьківщині заволодіти самою доконаною зброєю. По — друге, ці дослідження можуть стати початком нової науки з величезними перспективами: будь — яка злочинна розмова записується, звіряє, і зловмисник без коливань зловлений, як злодій, що залишив відбитки пальців на дверцятах сейфа. Для Рубіна співробітничати із владою в такій справі — борг і вища моральність. Проблему такого співробітництва вирішують для себе й багато інших в’язнів шарашки. Илларион Павлович Герасимович сіл «за шкідництво» в 30 — м г., коли саджали всіх інженерів. В 35 — м г. вийшов, до нього на Амур приїхала наречена Наташа й стала його дружиною. Довго вони не зважувалися повернутися в Ленінград, але зважилися — у червні сорок першого. Илларион став гробарем і вижив за рахунок чужих смертей. Ще до закінчення блокади його посадили за намір змінити Батьківщині. Тепер, на одному з побачень, Наташа заблагала, щоб Герасимович знайшов можливість домогтися заліків, виконати яке — небудь сверхважное завдання, щоб скостили строк. Чекати ще три роки, а їй уже тридцять сім, вона звільнена з роботи як дружина ворога, і немає вже в неї сил… Через якийсь час Герасимовичу представляється щаслива можливість: зробити нічний фотоапарат для дверних косяків, щоб знімав усякого вхідного — вихідного. Зробить: дострокове звільнення. Наташа чекала його другий строк. Безпомічна грудочка, вона була на порозі вгасання, а з нею згасне й життя Иллариона. Але він відповів все — таки: «Саджати людей у в’язницю — не по моїй спеціальності! Досить, що нас посадили…» Розраховує на дострокове звільнення й друг — ворог Рубіна по диспутах Сологдин. Він розробляє потай від колег особливу модель шифратора, проект якої майже вже готовий покласти на стіл начальству. Він проходить першу експертизу й одержує «добро». Шлях до волі відкритий. Але Сологдин, подібно Герасимовичу, не впевнений у тім, що треба співробітничати з комуністичними спецслужбами. Після чергової розмови з Рубиным, що закончились великою сваркою між друзями, він розуміє, що навіть кращим з комуністів не можна довіряти. Сологдин спалює своє креслення. Підполковник Яконов, що вже доповів про успіхи Сологдина наверх, жахається. Хоча Сологдин і пояснює, що усвідомив помилковість своїх ідей, підполковник йому не вірить. Сологдин, що сидів уже двічі, розуміє, що його чекає третій строк. «Звідси півгодини їзди до центра Москви, — говорить Яконов. — На цей автобус ви могли б сідати в червні — у липні цього року. А ви не захотіли. Я допускаю, що в серпні ви одержали б уже першу відпустку — і поїхали б до Чорного моря. Купатися! Скільки років ви не входили у воду, Сологдин?» чи Подіяли ці розмови або щось інше, але Сологдин уступає й бере зобов’яза