korotkij zmist tri smerti tolstogo po - Шкільний Всесвіт

Один раз восени по великій дорозі їхали два екіпажі. У передній кареті сиділи дві жінки. Одна була пані, худа й бліда. Інша — покоївка, рум’яна й повна

Склавши руки на колінах і закривши ока, пані слабко погойдувалася на подушках і покахикувала. На ній був білий нічний чепчик, прямий проділ розділяв русяві, надзвичайно плоскі напомаджені волосся, і було щось сухе й мертвотне в білизні цього проділу. Млява, жовтувата шкіра обтягала тонкі й гарні обриси особи й краснелась на щоках і вилицях

Особа пані виражало утому, раздраженье й звичне страданье. У кареті було задушливо. Хвора повільно відкрила очі. Блискучими темними очами вона жадібно стежила за рухами покоївки

Пані вперлася руками в сидіння, щоб підсісти вище, але сили відмовили їй. І вся особа її спотворилося вираженням неспроможної, злої іронії. Покоївка, дивлячись на неї, кусала червону губу. Важкий подих піднявся із грудей хворої й перетворився в кашель. Карета й коляска в’їхали в село, хвора, дивлячись на сільську церкву, стала хреститися

Вони зупинилися в станції. З коляски вийшли чоловік хворої жінки й доктор, підійшли до карети й участливо довідалися: — Як ви себе почуваєте? — Коли мені погано, це не резон, щоб вам не снідати, — хвора — «Нікому до мене справи ні», — додала вона про себе, як тільки доктор клуса вибіг на щаблі станції. — Я говорив: вона не тільки до Італії, до Москви може не доїхати, — сказав доктор

— А що робити? — заперечив чоловік. — Вона робить плани про життя за кордоном, як здорова. Розповісти їй усе — убити її. — Так вона вже вбита, отут духівник потрібний. — Аксюша! — верещала наглядацька дочка, — підемо бариню подивимося, що від грудної хвороби за кордон везуть

Я ще не видала, які в сухоті бувають. «Видно, страшна стала, — думала хвора. — Тільки б скоріше за кордон, там я незабаром поправлюся». — чи Не повернутися нам? — сказав чоловік, підходячи до кареті й прожевывая шматок. — А що будинку?…

Умерти будинку? — розлютила хвора. Але слово «умерти» злякало її, вона умоляюще й питально подивилася на чоловіка, він мовчачи опустив ока

Хвора розридалася. — Ні, я поїду. — Вона довго й гаряче молилася, але в груди так само було боляче й тісно, у небі, у полях було так само сіре й похмуро, і та ж осіння імла сипалася на ямщиков, які, переговорюючись сильними, веселими голосами, закладали карету…

Карету заклали, але ямщик гаявся. Він зайшов у задушливу, темну ямську хату. Трохи ямщиков було у світлиці, куховарка возилася в печі, на печі лежав хворий. — Хочу чобіт попросити, свої побив, — сказав хлопець. — Дядько Хведор?

— запитав він, підходячи до печі. — Чаво? — почувся слабкий голос, і руда худа особа нагнулася з печі. — Тобі чобіт нових не треба тепер, — переминаючись, сказав хлопець. — Віддай мені. Впалі, тьмяні очі Федора із працею піднялися на хлопця, у груди його щось стало переливатися й буркотати; він перегнувся й став давитися кашлем

— Де вуж, — зненацька сердито й голосно затріщала куховарка, — другий місяць із печі не злазить. У нових чоботах ховати не стануть. А вуж давно пора, зайняв весь кут! — Ти чоботи візьми, Серега, — сказав хворий, придушивши кашель

— Тільки, слышь, камінь купи, як помру, — хриплячи, додав він. — Спасибі, дядько, а камінь, ледве^ — їй, куплю. Серега жваво скинув свої прорвані чоботи й жбурнув під крамницю. Нові чоботи дядька Федора довелися саме впору. У хаті до вечора хворого було не чутно.

Перед ніччю куховарка влізла на піч. — Ти на мене не серчай, Настасья, — сказав їй хворий, — незабаром спорожню кут — те твій. — Добре, що ж, ничаво, — промурмотала Настасья. Уночі в хаті слабко світил каганець, усі спали, тільки хворий слабко кректав, кашляв і ворочався

До ранку він затих. — Чудесний сон бачила, — говорила куховарка ранком. — Начебто дядько Хведор з печі зліз і пішов дрова рубати

Що ж, говорю, ти адже хворий був. Ні, говорить, я здоровий, так як сокирою замахнеться. Уже чи не помер? Дядько Хведор! Рідних у хворого не було — він був далекий, тому на інший день його й поховали

Настасья кілька днів розповідала про сон, і про те, що перша кинулася дядька Федора. Прийшла весна, радісно було й на небі, і на землі, і в серце людини. У великому панському будинку на одній з головних вулиць була та сама хвора, що поспішала за границю

У дверей її кімнати стояв чоловік і жінка похилого віку. На дивані сидів священик. У куті гірко плакала її мати. Чоловік у великому хвилюванні й розгубленості просив кузину вмовити хвору висповідатися

Священик подивився на нього, підняв брови до неба й зітхнув. — Я вам доповім, у моєму приході був хворий, багато гірше Марьи Дмитрівни, — сказав священик, — і що ж, простий міщанин травами вилікував у короткий час. — Ні, уже їй не жити, — проговорила бабуся, і почуття залишили неї. Чоловік хворої закрив особу руками й вибіг з кімнати. У коридорі він зустрів шестирічного хлопчика, що бігав у догонялки сдевочкой.

На питання няньки відповів, що хвора не хоче бачити дітей, що це неї розбудує. Хлопчик зупинився на мінуту, пильно подивився на батька й з веселим лементом побіг далі. А в іншій кімнаті кузина митецькою розмовою намагалася підготувати хвору до смерті. Доктор у вікна заважав питво. Хвора, вся обкладена подушками, сиділа на постелі

— Коли б чоловік раніше послухав мене, я б була в Італії й була б здорова. Скільки я вистраждала. Я намагалася терпляче зносити свої страданья… Кузина вийшла й мигнула панотцеві

Через п’ять мінут він вийшов з кімнати хворий, а кузина й чоловік зайшли. Хвора тихо плакала, дивлячись на образ. — Як мені тепер добре стало, — говорила хвора, і легка посмішка грала на її тонких губах. — Не чи правда бог милостивий і всемогутній? — И вона знову з жадібним благанням дивилася повними сліз очами на образ

Потім сказала, начебто згадавши щось: — Скільки разів я говорила, що ці доктори нічого не знають, є прості лекарки, вони виліковують… Доктор підійшов і взяв її за руку — пульс бився усе слабкіше. Доктор мигнув чоловікові, хвора помітила й злякано оглянулася. Кузина відвернулася й заплакала

У той же вечір хвора лежала в труні в залі, у якому сидів один дячок і читав псалми. Яскраве світло падало на бліде чоло покійної, на її воскові руки. Дячок, не розуміючи своїх слів, розмірно читав, зрідка з далекої кімнати долітали дитячі голоси й тупіт. Особа покійної було строго, спокійно, величаво й нерухомо.

Вона вся була увагу. Але чи розуміла вона хоч тепер великі слова ці? Через місяць над могилою покійної спорудилася кам’яна каплиця. Над могилою ямщика усе ще не було каменю…

— Ти б хошь хрест поставив, — нарікали Сереге. — Чоботи — Те носиш. Візьми сокиру так у гай раніше сходь, от і витешеш хрест. Раннім ранком Серега взяв сокиру й пішов врощу.

Ніщо не порушувало тишу лісу. Раптом дивній, далекий природі звук рознісся на узліссі. Одна з верхівок затріпотіла, потім дерево здригнулося всім тілом, погнулося й швидко випрямилося. На мгновенье все затихло, але знову погнулося дерево, знову почувся тріск у його стовбурі, і, ламаючи суки й спустивши галузі, воно рухнулось на сиру землю. Перші промені сонця пробилися крізь хмару й пробігли по землі

Птаха голосили, щебетали щось щасливе; листи радісно й спокійно шепотілися у вершинах, і галузі живих дерев повільно, величаво заворушилися над мертвим, пониклим деревом…