korotkij zmist tri sestri chexov a p - Шкільний Всесвіт

Дія протікає в губернському місті, у будинку Прозоровых.

Ірині, молодшої із трьох сестер Прозоровых, виконується двадцять років. «Надворі сонячно, весело», а в залі накривається стіл, чекають гостей — офіцерів розквартированої в місті артилерійської батареї й нового її командира підполковника Вершинина. Усі повні радісних очікувань і надій. Ирина: «Я не знаю, отчого в мене на душі так світло!… Точно я на вітрилах, треба мною широке блакитне небо й носяться більші білі птахи». На осінь намічений переїзд Прозоровых у Москву. Сестри не сумніваються, що брат їхній Андрій надійде в університет і згодом обов’язково стане професором. Благодушествует Кулыгин, учитель гімназії, чоловік однієї із сестер, Маші. Піддається загальному радісному настрою Чебутыкин, військовий доктор, що колись безумно любив покійна мати Прозоровых. «Птах моя біла», — цілує він розчулено Ирину. Поручик барон Тузенбах з наснагою говорить про майбутнє: «Прийшов час […] готується здорова, сильна бура, що […] здме з нашого суспільства лінь, байдужість, упередження до праці, гнилу нудьгу». Так само оптимістичний Вершинин. З його появою в Маші проходить її «мерехлюндия». Атмосферу невимушеної життєрадісності не порушує й поява Наташи, хоча сама вона жахливо збентежена більшим суспільством. Андрій робить їй речення: «Об молодість, дивовижна, прекрасна молодість! […] Мені так добре, душа повна любові, захвату… Дорога моя, гарна, чиста, будьте моєю дружиною!» Але вже в другій дії мажорні ноти переміняються мінорними. Не знаходить собі місця від нудьги Андрій. Його, що мечтали про професуру в Москві, анітрошки не приваблює посада секретаря земської управи, а в місті він почуває себе «чужим і самотнім». Махаючи остаточно разочаровывается в чоловіку, що колись здавався їй «жахливо вченим, розумних і важливим», а серед його товаришів учителів вона просто страждає. Не задоволена своєю роботою на телеграфі Ирина: «Чого я так хотіла, про що мріяла, того — те в ній і немає. Праця без поезії, без думок…» Утомленої, з головним болем вертається з гімназії Ольга. Не в дусі Вершинин. Він ще продовжує запевняти, що «усе на землі повинне змінитися помалу», але відразу й додає: «И як би мені хотілося довести вам, що щастя ні, не повинне бути й не буде для нас… Ми повинні тільки працювати й працювати…» У каламбури Чебутыкина, якими він потішає навколишніх, проривається затаєний біль: «Як там не філософствуй, а самітність страшна штука…» Наташа, що поступово прибирає до своїх рук весь будинок, выпроваживает гостей, що очікували ряженых. «Міщанка!» — у серцях говорить Маша Ірині. Пройшло три роки. Якщо перша дія розігрувалася опівдні, а надворі було «сонячно, весело», то ремарки до третьої дії «попереджають» зовсім про інших — похмурих, сумних — подіях: «За сценою б’ють на сполох з нагоди пожежі, що начались уже давно. У відкриті двері видно вікно, червоне від заграви». Будинок Прозоровых повний людей, що рятуються від пожежі. Ирина ридає: «Куди? Куди все пішло? […] а життя йде й ніколи не повернеться, ніколи, ніколи ми не виїдемо в Москву… Я в розпачі, я в розпачі!» Замислюється в тривозі Маша: «Якось ми проживемо наше життя, що з нас буде?» Плаче Андрій: «Коли я женився, я думав, що ми будемо щасливі… усі щасливі… Але Боже мій…» Ще, бути може, сильніше розчарований Тузенбах: «Яка мені тоді (три роки тому. — В. Б.) увижалося щасливе життя! Де вона?» У запої Чебутыкин: «У голові порожньо, на душі холодно. Може бути, я й не людина, а тільки роблю вигляд, що в мене руки й ноги… і голова; може бути, я не існую зовсім, а тільки здається мені, що я ходжу, їм, сплю. (Плаче.)». І чим упорнее повторює Кулагин: «Я задоволений, я задоволений, я задоволений», тим очевидніше стає, як усі надламані, нещасливі. І нарешті, остання дія. Наближається осінь. Махаючи, проходячи по алеї, дивиться нагору: «А вже летять перелітні птахи…» Артилерійська бригада залишає місто: неї перекладають в інше місце, чи те в Польщу, чи те в Читу. Офіцери приходять попрощатися із Прозоровыми. Федотик, роблячи фотографію на пам’ять, зауважує: «…у місті наступить тиша й спокій». Тузенбах додає: «И скучища страшна». Андрій висловлюється ще категоричнее: «Спорожніє місто. Точно його ковпаком накриють». Махаючи розстається з Вершининым, якого вона так жагуче полюбило: «Невдале життя… Нічого мені тепер не потрібно…» Ольга, ставши начальницею гімназії, розуміє: «У Москві, виходить, не бути». Ирина вирішила — «якщо мені не призначено бути в Москві, те так тому й бути» — прийняти речення Тузенбаха, що вийшов у відставку: «Ми з бароном завтра вінчаємося, завтра ж їдемо на цегельний, і післязавт
ра я вже в школі, починається нове життя. […] И в мене раптом точно крила виросли на душі, я повеселіла, стало багато легко й знову схотілося працювати, працювати…» Чебутыкин у розчуленні: «Летите, мої милі, летите з Богом!» На «політ» благословляє він по — своєму й Андрія: «Знаєш, надягни шапку, візьми в руки ціпок і йди… іди і йди, іди без оглядки. І чим далі підеш, тим краще». Але не призначено збутися навіть самим скромним надіям героїв п’єси. Солоний, закоханий в Ирину, провокує сварку з бароном і вбиває його на дуелі. Надламаному Андрію не вистачає сил, щоб піти раді Чебутыкина й взяти в руки «посохнув»: «Отчого ми, тільки — но почавши жити, стаємо нудні, сірки, нецікаві, ледачі, байдужі, марні, нещасні?…» Батарея залишає місто. Звучить військовий марш. Ольга: «Музика грає так весело, бадьоро, і хочеться жити! […] і, здається, ще небагато, і ми довідаємося, навіщо ми живемо, навіщо страждаємо… Якби знати! (Музика грає усе тихіше й тихіше.) Якби знати, якби знати!» (Завіса.) Герої п’єси не вільні перелітні птахи, вони укладені в міцну соціальну «клітку», і особисті долі всіх, у неї що потрапили, подвластны законам, по яким живе вся країна, що переживає загальне неблагополуччя. Не «хто?», а «що?» панує над людиною. У цих головних винуватців нещасть і невдач у п’єсі кілька імен — «вульгарність», «низькість», «грішне життя»… Особливо зрим і непривабливим виглядає особа цієї «вульгарності» у міркуваннях Андрія: «Місто наш існує вже двісті років, у ньому сто тисяч жителів, і жодного, котрий не був би схожий на інші… […] Тільки їдять, п’ють, сплять, потім умирають… народяться інші, і теж їдять, п’ють, сплять і, щоб не отупіти від нудьги, різноманітять життя свою бридкою пліткою, горілкою, картами, сутяжництвом…»