korotkij zmist sotnikiv bikiv v - Шкільний Всесвіт

Зимовою ніччю, ховаючи від німців, кружляли по полях і переліскам Рибалка й Сотників, що одержали завдання добути продовольство для партизанів. Рибалка йшов легко й швидко, Сотників відставав, йому взагалі не випливало відправлятися на завдання — він занедужував: бив кашель, кружлялася голова, мучила слабість. Він із працею поспівав за Рибалкою. Хутір, до якого вони направлялися, виявився спаленим. Дійшли до села, вибрали хату старости. «Здрастуйте, — намагаючись бути ввічливим, привітався Рибалка. — Догадуєтеся, хто ми?» — «Здрастуйте», — без тіні влесливості або страху відгукнулася літня людина, що сиділа за столом над Біблією. «Німцям прислужуєш? — продовжував Рибалка. — Не соромно бути ворогом?» — «Своїм людям я не ворог», — так само спокійно відгукнувся старий. «Худобина є? Пішли в хлів». У старости взяли вівцю й не затримуючись рушили далі.

Вони йшли через поле до дороги й раптово вловили спереду шум. Хтось їхав по дорозі. «Давай бігцем», — скомандував Рибалка. Уже видні були два підведення з людьми. Залишалася ще надія, що це селяни, тоді все обійшлося б. «А ну, стій! — донесло злий окрик. — Стій, стріляти будемо!» І Рибалка додав у бігу. Сотників відстав. Він упав на схилі — закружилася голова. Сотників злякався, що не зможе піднятися. Відшукав у снігу гвинтівку й вистрілив навмання. Побувавши в доброму десятку безнадійних ситуацій, Сотників не боявся смерті в бої. Боявся тільки стати тягарем. Він зміг зробити ще кілька кроків і відчув, як ожгло стегно й по нозі потекла кров. Підстрелили. Сотників знову заліг і почав отстреливаться по вже помітним у темряві переслідувачам. Після декількох його пострілів усе стихло. Сотників зміг розглянути фігури, що верталися до дороги. «Сотників! — почув він раптом шепіт. — Сотників!» Це Рибалка, що пішов уже далеко, все — таки повернувся за ним. Удвох над ранок вони добралися до наступного села. У будинку, куди вони ввійшли, партизан зустріла дев’ятирічна дівчинка. «Як мамку кличуть?» — запитав Рибалка. «Демичиха, — відповіла дівчинка. — Вона на роботі. А ми вчотирьох отут сидимо. Я сама старша». І дівчинка гостинно виставила на стіл миску з вареною картоплею. «Я тебе тут хочу залишити, — сказав Рибалка Сотникову. — Відлежися». «Мамка йде!» — закричали діти. жінка, Що Ввійшла, не зачудувалася й не злякалася, тільки в особі її щось здригнулося, коли вона побачила порожню миску на столі. «Що вам ще треба? — запитала вона. — Хліба? Сала? Яєць?» — «Ми не німці». — «А хто ж ви? Червоні армійці? Так ті на фронті воюють, а ви по кутах шустаєте», — зло вимовляла жінка, але відразу зайнялася раною Сотникова. Рибалка глянув у вікно й отпрянул: «Німці!» — «Швидко на горище», — розпорядилася Демичиха. Поліцаї шукали горілку. «Немає в мене нічого, — зло отругивалась Демичиха. — Щоб вам здохнути». І отут зверху, з горища, трахнув кашель. «Хто в тебе там?» Поліцаї вже лізли наверх. «Руки нагору! Попалися, голубчики». Зв’язаних Сотникова, Рибалки й Демичиху повезли в сусіднє містечко в поліцію. У тім, що вони пропали, Сотників не сумнівався. Мучила його думку про те, що вони виявилися причиною загибелі от для цієї жінки і її дітей… Першим на допит повели Сотникова. «Ви думаєте, я скажу вам правду?» — запитав Сотників у слідчого Портнова. «Скажеш, — неголосно сказав поліцай. — Усе скажеш. Ми з тебе фарш зробимо. Повытянем всі жили, кості переламаємо. А потім оголосимо, що всіх видав ти… Будилу до мене!» — наказав слідчий, і в кімнаті з’явився буйволоподобный здоровань, величезні його ручищи відірвали Сотникова від стільчика… Рибалка ж поки нудився в підвалі, у якому зненацька зустрів старосту. «А вас — те за що посадили?» — «За те, що не доніс на вас. Пощади мені не буде», — якось дуже спокійно відповів старий. «Яка покірність! — думав Рибалка. — Ні, я все — таки за своє життя ще повоюю». І коли його привели на допит, Рибалка намагався бути покладливим, не дратувати зрячи слідчого — відповідав докладно й, як йому здавалося, дуже хитро. «Ти хлопець начебто з головою, — схвалив слідчий. — Ми перевіримо твої показання. Можливо, збережемо тобі життя. Ще послужиш великої Німеччини в поліції. Подумай». Повернувшись у підвал і побачивши зламані пальці Сотникова — з вирваними нігтями, що заспівалися в згустках крові, — Рибалка випробував таємну радість, що уник такого. Ні, він буде вивертатися до останнього. У підвалі їх було вже п’ятеро. Привели єврейську дівчинку Басю, від якої вимагали імена тих, хто неї приховував, і Демичиху. Наступив ранок. Зовні почулися голоси. Говорили про лопати. «Які лопати? Навіщо лопати?» — обтяжливо занило в Рибалці. Двері підвалу відчинилася: «Виходи: ліквідація!» У дворі вже стояли поліцаї зі зброєю на приготування. На ґанок вийшли німецькі офіцери й поліцейське начальство. «Я хочу зробити повідомлення, — викрикнув Сотників. — Я партизан. Це я ранив вашого поліцая. Той, — він кивнув на Рибалку, — виявився тут випадково». Але старший тільки махнув рукою: «Ведіть». «Пан слідчий, — рвонувся Рибалка. — Ви вчора мені пропонували. Я згодний». — «Підійдіть ближче, — запропонували з ґанку. — Ви згодні служити в поліції?» — «Згодний», — з усією щирістю, на яку був здатний, відповів Рибалка. «Сволота», — як удар, стукнув його по потилиці окрик Сотникова. Сотникову зараз було болісно соромно за свої наївні надії врятувати ціною свого життя людей, що потрапили в лихо. Поліцаї вели їх на місце страти, куди вже зігнали жителів містечка й де з