korotkij zmist solov inij sad blok a a - Шкільний Всесвіт

Герой поеми — вона написана від першої особи — робітник; він приходить у годинники відливу до моря, щоб важкою працею заробляти собі на життя — киркою й ломом колоти шаруваті скелі. Добутий камінь на ослу свозится до залізниці. І тварині, і людині важко. Дорога проходить повз тінистий, прохолодний сад, схованого за високими ґратами. Через огорожу до працівника тягнуться троянди, десь удалечині чутна «наспів солов’їний, щось шепотять струмки й аркуші», доноситься тихий сміх, тільки — но помітний спів.

Чудесні звуки млоять героя, він упадає в замисленість. Сутінок — день закінчується — підсилює занепокоєння. Героєві чудиться інше життя: у своїй жалюгідній халупі він мріє про солов’їний сад, відгородженому від проклятого миру високими ґратами. Знову й знову він згадує привидевшееся йому в синьому сутінку біле плаття — воно вабить його «і круженьем, і пеньем кличе». Так триває щодня, герой відчуває, що закохано в цю «неприступність огорожі». Поки стомлена тварина відпочиває, хазяїн, збуджений близькістю своєї мрії, бродить по звичній дорозі, зараз, однак, що стала таємничої, тому що саме вона веде до синюватого сутінку солов’їного саду. Троянди під вагою роси звисають через ґрати нижче, ніж звичайно. Герой намагається зрозуміти, як його зустрінуть, якщо він постукається в бажані двері. Він не може більше повернутися до тупої праці, серце говорить йому, що його чекають у солов’їному саду. Дійсно, передчуття героя виправдуються — «не стукав я — сама відчинила неприступні двері вона». Приголомшений солодкими мелодіями солов’їного співу, звуками струмків, герой попадає в «далекий край незнайомого щастя». Так «убожіючи мрія» стає явою — герой знаходить улюблену. «Обпалений» щастям, він забуває своє минуле життя, тяжку роботу й тварина, що довго було його єдиним товаришем. Так, за зарослими трояндами стіною, в обіймах улюбленої, проводить герой час. Однак і серед усього цього блаженства йому не дано не чути шум припливу — «заглушити гуркотання моря солов’їна пісня не вільна!» Уночі кохана, зауважуючи тривогу на його особі, безупинно запитує улюбленого про причину туги. Той у своїх баченнях розрізняє більшу дорогу й навантаженого осла, що бреде по ній. Один раз герой прокидається, дивиться на безтурботно сплячу кохану — сон її прекрасний, вона посміхається: їй мариться він. Герой розорює вікно — удалині чується шум припливу; за ним, йому здається, можна розрізнити «закличний жалібний лемент». Кричить осел — протяжно й довго; герой сприймає ці звуки як стогін. Він запинає полог над коханою, намагаючись, щоб вона не прокинулася подольше, виходить за огорожу; квіти, «точно руки із саду», чіпляються за його одяг. Герой приходить на берег моря, але не довідається нічого навколо себе. Удома немає — на його місці валяється заржавлений лом, затягнутий мокрим піском. Незрозуміло, чи те це бачиться йому в сні, чи те відбувається наяву — із протоптаної героєм стежки, «там, де хатина колись була / Став спускатися робітник з киркою, / Погоняя чужого осла».

Додав: