korotkij zmist shkola durniv sokolov a g - Шкільний Всесвіт

Герой учиться в спеціальній школі для недоумкуватих дітей. Але його хвороба відрізняється від того стану, у якому перебуває більшість його однокласників. На відміну від них, він не вішає кішок на пожежних сходах, не поводиться нерозумно й дико, не плює нікому в особу на більших переменках і не мочиться в кишеню. Герой володіє, за словами вчительки літератури на прізвисько Водокачка, виборчою пам’яттю: він запам’ятовує тільки те, що вражає його уяву, і тому живе так, як хоче сам, а не так, як хочуть від нього інші. Його подання про реальності й реальність як така постійно змішуються, переливаються друг у друга.

Герой уважає, що його хвороба — спадкоємна, що дісталася йому від покійної бабусі. Та часто втрачала пам’ять, коли дивилася на що — небудь гарне. Герой подовгу живе на дачі разом з родителями, і краса природи оточує його постійно. Лікар, доктор Зазамазці, навіть радить йому не їздити за місто, щоб не загострювати хворобу, але герой не може жити без краси.

Найважчий прояв його хвороби — роздвоєння особистості, постійний діалог з «іншим собою». Він почуває відносність часу, не може розкласти життя на «учора», «сьогодні», «завтра» — як і взагалі не може розкладати життя на елементи, знищувати її, аналізуючи. Іноді він почуває своє повне розчинення в навколишньому, і доктор Зазамазці пояснює, що це теж прояв його хвороби.

Директор спецшколи Перилло вводить принизливу «тапочную систему»: кожний учень повинен приносити тапочки в мішку, на якому великими буквами повинне бути зазначене, що він учиться в школі для недоумкуватих. А улюблений учитель героя, географ Павло Петрович Норвегов, найчастіше ходить зовсім без взуття — у всякому разі, на дачі, де він живе неподалік від героя. Норвегова сковує солідна, звична для нормальних людей одяг. Коли він коштує босоніж на платформі електрички, здається, що він ширяє над щербатими дошками й плювками різних достоїнств.

Герой хоче стати таким же чесним, як Норвегов — «Павло, він же Савл». Норвегов називає його молодим другом, учнем і товаришем, розповідає об Насылающем вітер і сміється над книгою якогось радянського класика, що дав героєві його батько — прокурор. Замість цієї Норвегов дає йому іншу книгу, і герой відразу запам’ятовує слова з її: «И нам те любо — Христа заради, нашого світла, постраждати». Норвегов говорить, що у всім: у чи гіркі джерелах народної мудрості, у чи солодкі висловах і мовленнях, у поросі знедолених і в страху наближених, у блукацьких сумах і в иудиных сумах, у війні й світі, у мареві й у мураві, у соромі й стражданнях, у тьмі й світлі, у ненависті й жалості, у житті й поза нею — у всім цьому щось є, може бути, небагато, але є. Батько — Прокурор шаленіє від цієї дурної нісенітниці.

Герой закоханий у тридцятирічну вчительку ботаніки Вету Акатову. Її батько, академік Акатов, колись був арештований за далекі ідеї в біології, потім відпущений після довгих знущань і тепер теж живе в дачній місцевості. Герой мріє про те, як закінчить школу, швидко вивчиться на інженера й жениться на Вете, і в той же час усвідомлює нездійсненність цих мріянь. Вета, як і взагалі жінка, залишається для нього загадкою. Від Норвегова він знає, що відносини з жінкою — щось зовсім інше, чим говорять про їх цинічні написи в шкільному туалеті.

Директор, підбурюваний завучем Шийної Трахтенберг — Тинберген, звільняє Норвегова з роботи за крамолу. Герой намагається протестувати, але Перилло загрожує відправити його в лікарню. Під час останнього свого уроку, прощаючись із учнями, Норвегов говорить про те, що не боїться звільнення, але йому болісно боляче розстатися з ними, дівчинками й хлопчиками грандіозної епохи інженерно — літературних потуг, з Тими Хто Прийшли й підуть, унеся із собою велике право судити, не будучи судженими. Замість заповіту він розповідає їм історію про Теслю в пустелі. Цей тесля дуже хотів працювати — будувати будинок, човен, каруселі або гойдалка. Але в пустелі не було ні цвяхів, ні дощок. Один раз у пустелю прийшли люди, які пообіцяли теслі й цвяхи, і дошки, якщо він допоможе їм убити цвяхи в руки розпинається на хресті. Тесля довго коливався, але все — таки погодився, тому що він дуже хотів одержати все необхідне для улюбленої роботи, щоб не вмерти від неробства. Одержавши обіцяне, тесля багато й із задоволенням працював. Розп’ятих, умираючих чоловік один раз покликав його й розповів, що й сам був теслею, і теж погодився вбити кілька цвяхів у руки що розпинається… «Невже ти дотепер не зрозумів, що між нами немає ніякої різниці, що ти і я — це той самий людина, хіба ти не зрозумів, що на хресті, що ти створив в ім’я свого високого плотницкого майстерності, розіпнули тебе самого й, коли тебе розпинали, ти сам забивав цвяхи». Незабаром Норвегов умирає. У труну його кладуть у купленій у складчину незручній, солідній одягу. , Герой закінчує школу й змушений зануритися в життя, де юрби розумників рвуться до влади, жінкам, машинам, інженерним дипломам. Він розповідає про те, що точив олівці в прокуратурі в батька, потім був двірником у Міністерстві Тривог, потім — учнем у майстерні Леонардо в рові Миланской міцності. Один раз Леонардо запитав, яким повинне бути особа на жіночому портреті, і герой відповів: це повинне бути особа Веты Акатовой. Потім він працював контролером, кондуктором, зчіплювачем, перевізником на ріці… І всюди він почував себе сміливим правдолюбцем, спадкоємцем Савла. Авторові доводиться перервати героя: у нього скінчився папір. «Весело бовтаючи й перераховуючи кишеньковий дріб’язок, ляскаючи один одного по плечу й насвистуючи дурні пісеньки, ми виходимо на тысяченогую вулицю й чудесний образ перетворюємося в перехожих».