korotkij zmist rozpovidi chexova palata 6 chexov a - Шкільний Всесвіт

Короткий зміст розповіді

У повітовому місті в невеликому лікарняному флігелі перебуває палата № 6 для душевнохворих. Там «смердить кислою капустою, ґнотовим гаром, клопами й аміаком, і цей сморід у першу мінуту робить на вас таке враження, начебто ви входите у звіринець». У палаті живуть п’ять чоловік. Перший — «сухорлявий міщанин з рудими блискучими вусами й із заплаканими очами». Він, видимо, хворий сухотою й цілим днем сумує й зітхає. Другий — Мойсейка, веселий дурачок, «помешавшийся років двадцять назад, коли в нього згоріла шапкова майстерня». Йому одному дозволяется залишати палату й ходити в місто жебрати, але все, що він приносить, відбирає сторож Микита (він належить до числа тих людей, які обожнюють у всім порядок, і тому нещадно б’є хворих). Мойсейка любить усім услуживать.

У цьому він наслідує третього мешканця, єдиному «зі шляхетних» — колишньому судовому приставові Іванові Дмитровичу Громову. Він з родини заможного чиновника, якого з певного моменту почали переслідувати нещастя. Спочатку вмер старший син — Сергій. Потім він сам був відданий під суд за підробки й розтрату й незабаром умер у тюремній лікарні. Молодший син Іван залишився з матір’ю без засобів. Він із працею вивчився й одержав посаду. Але раптом виявився хворий манією переслідування й потрапив у палату № 6. Четвертий мешканець — «оплывший жиром, майже круглий мужик з тупим, зовсім безглуздим особою». Здається, що він втратив здатність мислити й почувати; він не реагує, навіть коли Микита його по — звірячому б’є. П’ятий і останній мешканець — «сухорлявий блондин з добрим, але трохи лукавою особою». У нього манія величності, але дивної властивості. Час від часу він повідомляє сусідів, що одержав «Станіслава другого ступеня із зіркою» або якийсь зовсім рідкий орден начебто шведської «Полярної зірки», але говорить про цьому скромно, як би сам дивуючись

Після опису хворих автор знайомить нас із доктором Андрієм Ефимычем Рагиным. У ранній молодості він мріяв бути священиком, але батько, доктор медицини й хірург, змусив його стать медиком. Зовнішність у нього «важка, груба, мужицька», але манери м’які, вкрадливі, а голос тонкий. Коли він став на посаду, «богоугодний заклад» перебувало в жахливому стані. Страшна бідність, антисанітарія. Рагин поставився до цьому равнодушно. Він розумна й чесна людина, але в нього немає волі й віри у своє право змінювати життя до кращого. Спочатку він працював дуже ретельно, але незабаром занудився й зрозумів, що в таких умовах лікувати хворих безглуздо. «Та й до чого заважати людям умирати, якщо смерть є нормальний і законний кінець кожного?» Від цих міркувань Рагин закинув справи й став ходити в лікарню не щодня. У нього виробився свій спосіб життя. Небагато попрацювавши, більше для годиться, він іде додому й читає. Через щопівгодини випиває чарку горілки й закушує солоним огірком або моченим яблуком. Потім обідає й п’є пиво. До вечора звичайно приходить поштмейстер Михайло Аверьяныч, що був богатый, але поміщик, що розорився. Він поважає доктора, а інших обивателів нехтує. Доктор і поштмейстер ведуть безглузді розмови й нарікають на долю. Коли гість іде, Рагин продовжує читати. Він читає всі підряд, віддаючи за книги половину платні, але найбільше любить філософію й історію. Читаючи, він почуває себе щасливим

Один раз Рагин вирішив відвідати палату № 6. Там він знайомиться із Громовим, розмовляє з ним і незабаром втягується в ці бесіди, часто відвідує Громова й знаходить у розмовах з ним дивне задоволення. Вони сперечаються. Доктор займає позицію грецьких стоїків і проповідує презирство до життєвих страждань, а Громов мріє покінчити зі стражданнями, називає філософію доктора лінню й «сонним одуром». Проте їх тягне друг до друга, і це не проходить непоміченим для інших. Незабаром у лікарні починають судачити про відвідування доктора. Потім його запрошують на пояснення в міську управу. Це відбувається ще й тому, що в нього є конкурент, помічник Євгеній Федорыч Хоботів, заздра людина, що мріє зайняти місце Рагина. Формально розмова ведеться про благоустрій лікарні, але насправді чиновники намагаються з’ясувати, чи не зійшов доктор з розуму. Рагин розуміє це й гнівається

У той же день поштмейстер пропонує йому разом поїхати розвіятися в Москву, Петербург і Варшаву, і Рагин розуміє, що це також зв’язано зі слухами про його щиросердечну хворобу. Нарешті йому прямо пропонують «відпочити», тобто подати у відставку. Він приймає це равнодушно і їде з Михайлом Аверьянычем у Москву. По дорозі поштмейстер набридає йому своїми розмовами, жадібністю, обжерливістю; він програє в карти гроші Рагина, і вони вертаються додому, не доїхавши до Варшави

Будинку все знову починає докучати Рагину його мнимим божевіллям. Нарешті він не витримує й жене зі своєї квартири геть Хоботова й поштмейстера. Йому стає соромно, і він іде вибачатися до поштмейстера. Той умовляє доктора лягти в лікарню. Зрештою його поміщають туди хитрістю: Хоботів запрошує його в палату № 6 нібито на консиліум, потім виходить нібито за стетоскопом і не вертається. Доктор стає «хворим». Спочатку він намагається якось вийти з палати, Микита його не пускає, вони із Громовим починають бунт, і Микита б’є Рагина в особу. Доктор розуміє, що з палати йому ніколи не вийти. Це ввергає його в стан повної безнадійності, і незабаром він умирає від апоплексичного удару. На похоронах були тільки Михайло Аверьяныч і Дарьюшка, його колишня прислуга

Громов Іван Дмитрич — із дворян, у минулому спочатку вчитель, потім судовий приставши й губернський секретар, що служив у своєму рідному місті. Г. — людина морально чистий, інтелігентний, добрий, незвичайно делікатний, жагучий аматор читання й по переконаннях — ліберал: із презирством озивається про «тваринну» житті городян обивателів, мріє про газету з «чесним напрямком», співчуває « щохарчується крохами» біднякам, полум’яно ненавидить «одягнен і ситих» і так само полум’яно вірить у прекрасне майбутнє, коли на землі «восторжествує правда» і навіть, як він сподівається, «великим людським розумом» буде «винайдене» безсмертя

Після цілого ряду нещасть, що звалилися на його родину (смерть брата; суд над батьком і його смерть; продаж з молотка всього майна, що змусило Г. залишити навчання в університеті, щоб якось заробляти на життя, і смерть матері), Г., з дитинства хвороблив і вразливий, занедужує психічною недугою — манією переслідування: йому починає здаватися, що «насильство всього миру скопилося за його спиною й женеться за ним», його в будь — який момент можуть «закувати в кайдани» і відвести у в’язницю. Г. поміщають у міську лікарню, але незабаром, як невиліковного, переводять у палату для божевільних. Тут його як і раніше продовжують терзати болісні приступи страху, але це ніяк не позначається на його вродженій доброті й інтелігентності: він завжди знаходить випадок прислужити своїм побратимам на нещастя й не любить тільки сторожа Микиту, тупого служаку, що б’є хворих за непокору

Сюди до Г. починає приходити доктор Рагин, що відкриває в божевільному саму утворену, розумного й цікаву людину у всьому місті. Але якщо Рагин «насолоджується» бесідами з Г., те Г., що мало симпатизує Рагину, в основному критикує як його життєву, так і філософську позицію. Рагинской філософії доморослого стоїцизму він протиставляє свою концепцію людини, відповідно до якої вся людська істота «складається з відчуттів голоду, холоду, образ, втрат і гамлетівського страху перед смертю», і тому людині, істоті моральному, так само природно на біль реагувати «лементом і слізьми», як «на підлість — обуренням», а «на мерзенність — відразою». Проти стоїчного мудреця Марка Аврелія, що є ідеалом для Рагина, Г. висуває свій ідеал — Христа як страждальця, що не нехтував своїх страждань, Г. уважає також, що Рагин не має права проповідувати презирство до страждань, тому що, не знайомий ні з «дійсністю» взагалі, ні з російською дійсністю зокрема (наприклад, якщо Г. «батько поров жорстоко», те Рагина в дитинстві батьки ніколи не били), сам ще жодного разу в житті не страждав по — справжньому.

Коли захворілого Рагина теж поміщають у палату №6 — особливого враження на Г. це не робить, страждання доктора його не торкають, він навіть небагато зловтішається, пропонуючи тому в цій страшній ситуації «пофілософствувати», як колись. Однак у цей же час похитнулася й віра Г. у безсмертя: немов пророкуючи те, що через день відбудеться з Рагиным, він майже повторює його песимістичні думки, що все в цьому житті закінчується смертю. Єдина розрада, що у нього залишається, — його «ліберальна» і божевільна віра, що він буде з того світла й лякати «гадин», через які страждають і вмирають люди. «Гадиною» він називав при першій зустрічі й Рагина.

Рагия Андрій Юхимович — доктор, живе в провінційному місті й служить у міській лікарні, Р. ніколи не почував покликання до медицини й спеціальних наук; замолоду він був дуже набожний і навіть збирався по виходу з гімназії, що закінчив в 1863 р., надійти в духовну академію, але під впливом батька, доктори медицини й хірурга, із презирством отнесшегося до бажання сина «піти в попи», змушений був надійти на медичний факультет. Після його закінчення побожності Р. уже не проявляв, тому що втратив одну з найважливіших основ релігійного світовідчування — віру в безсмертя. Зовнішність у Р. груба, мужицька: своїм високим на зріст, величезними руками й ногами, плоскими волоссями й особою з маленькими вічками й червоним носом він нагадує «разъевшегося» «трактирника на великій дорозі»; але характер у нього м’який, хода тих і вкрадлива, говорить він м’яким тенорком. Одягається він недбало: у тому самому сюртуку ходить у гості й приймає хворих, і всяка, навіть новий одяг виглядає на ньому поношеної й пом’ятої

Надійшовши на службу в міську лікарню, Р. був уражений порядками, що панували там, брудом, бідністю, жахливими умовами змісту хворих, але, як людина, що позитивно не вміє наказувати, забороняти й наполягати, практично нічого не зробив, щоб змінити це положення; виправдував же він свою бездіяльність, по — перше, думкою про те, що із часом «всі ці життєві гидоти» усунуться самі собою, переробившись у що — небудь путнє, як гній у чорнозем, а по — друге, міркуваннями, що страждання благотворно діють на хворих, оскільки хоча б якось різноманітять і ускладнюють порожнє життя звичайної людини. Роздратований вдачами й самою атмосферою лікарняного життя, Р., що спочатку приймав хворих щодня, незабаром починає ходити в лікарню від випадку кслучаю.

Герой — жагучий аматор читання; щодня по многу годин він читає, сидячи будинку, журнали й книги усе більше філософського й історичного змісту, захоплюючись величчю й красою людського розуму й гірко шкодуючи про те, що людина не безсмертна й що все створене їм, включаючи й особливо цікавлять Р. як лікаря новітні відкриття в медицині (теорію спадковості, гіпнотизм, відкриття Пастера й Коха й ін.), Коли — небудь буде знищено всі обессмысливающей вічністю й звернеться в порох. Але кращим, чим читання, насолодоюою, що людині дозволено випробувати в «прикрій пастці» життя, Р. уважає живу бесіду з розумними людьми. До відомого ступеня задовольняючи це своє прагнення в розмовах з поштмейстером Михайлом Аверьянычем, Р., однак, добре розуміє, що Михайло Аверьяныч, людина добрий, але недалекий, балакучий і нав’язливий, це зовсім не той співрозмовник, що потрібний йому. Тому справжньою насолодою для Р. стають розмови із хворим Громовим, з яким він знайомиться, випадково зайшовши в палату № 6, де втримувалися божевільні. Уважаючи Громова самою розумною людиною у всьому місті, захоплюючись його освіченістю й розумом, Р. майже щодня проводить у бесідах з ним. Виходячи зі своєї теорії стоїчного претерпевания життєвих страждань, він прагне вселити Громову, що людині, здатному знаходити насолоду в самому собі, по суті, байдуже, де перебувати й жити — у теплом, затишному кабінеті або в «бридкій» палаті № 6. Громів з ним не згодний, однак всі його заперечення й пояснення, саме вбивче з яких для рагинской теорії полягає в тому, що стоїчна байдужість лише виправдує небажання реагувати на страждання хворих, — Р. приймає тільки тому, що вони виходять від людини, що вміє «мислити» і «прекрасно міркувати».

Порушивши своїми дивними відвідуваннями палати для божевільних обивательські подання про дозволен і недозволеному, нормальному й ненормальний, Р., сам того не бажаючи, різко протиставляє себе суспільству, що розцінило таке поводження доктора як мовчазний виклик йому. З ініціативи молодого доктора Хоботова, що мітить на місце Р., його спочатку тимчасово відстороняють від посади, надаючи відпустку, щоб він зміг з’їздити «розважитися» у Москву й у Варшаву, куди він і відправляється з Михайлом Аверьянычем, що смертельно раздражали його під час всієї поїздки своїми вульгарними розмовами й маскою напускного оптимізму, а коли він вертається — його як хворого (Р. і справді опановує до цього часу важка меланхолія й майже патологічна байдужість до всього що відбувається) поміщають у палату № 6. Обурений случившимся, Р. намагається протестувати, але одержує страшний удар в особу від сторожа Микити, що звикло за довгі роки служби бити хворих за найменшу непокору

Тепер Р. бачить, що являє собою справжня страшна «дійсність», з якої він колись не хотів уважатися й про яку говорив йому Громов, він жахається думки, що таку ж точно біль, як він зараз, повинні були день у день випробовувати хворі люди, долею яких, як доктор, він у свій час не затурбувався, будучи переконаний, що тому що на цьому світлі все кінчається смертю, те не слід заважати людям божеволіти й умирати. Наступного дня після побиття Микитою з Р. трапляється апоплексичний удар, і він умирає, перед смертю зізнавшись собі, що йому зовсім не хочеться пізнати й прилучитися до безсмертя, у яке вірять мільйони людей. Смерть Р. — безглузд і трагічна одночасно — виявляється в такий спосіб не тільки підтвердженням поглядів Громова на торжество зла в цьому світі, що розростається тим сильніше, чим менше люди борються з ним, але й поглядів самого Р. на те, що життя є «зачароване коло»: потрапивши в нього, людина зрештою змушена здатися, тому що споконвічно неспроможно протистояти всенищівній силі життя