korotkij zmist romantiki paustovskij k g - Шкільний Всесвіт

Романтики

Максимова зі Сташевским, Олексієм і Винклером у цей порт загнав жорстокий осінній шторм. Молоді люди жили в поганому готелі, набитої моряками й повіями, проводили час у дешевих тавернах. Сташевский громив росіянку літературу, сперечався з Олексієм про долі Росії. Згадували недавно померлого Оскара. Старий викладав їм у гімназії німецький, але дозвілля присвячував музиці й часто говорив: «Скитайтесь, будьте бурлаками, пишіть вірші, любите дружин — шин…»

Один раз у грецькій кав’ярні Максимов, уже ґрунтовно покуштувавши сантуринского й маслянистої «мастики», раптом сказав світловолосій красуні за сусіднім столиком, що вона прекрасна, і поставив поруч свою склянку: «Давайте мінятися!» «Ви не довідалися мене?» — запитала вона. Це була Хатидже. Максимов познайомився з нею кілька років назад на канікулах. Вона вчилася в шостому класі гімназії. Він брехав їй про пароплави, моряків і Олександрію — про усім, про що пише тепер. Хатидже народилася в Бахчисараї, але була росіянці. Татарським ім’ям кликали неї в дитинстві навколишні. Після гімназії жила в Парижу, училася в Сорбонне. Тут вона в гостях у родичів і сподівається, що тепер вони будуть часто бачитися. Після декількох зустрічей Максимов і Хатидже провели вечір у компанії його друзів. Була музика, вірші, «гімн чотирьох», «їх» гімн: «Нам життя від таверни до моря, Від моря до нових портів»… Сташевский сказав, що тепер це «гімн п’яти». По шляху додому дівчина зізналася, що любить Максимова. Із цього моменту його не залишало відчуття сили. Любов наповнила змістом всі усередині й навколо.

Зовсім інші настрої володіли Винклером. Незначним раптом здалося йому всі, чим жили вони, що нехтують щоденність. Він навіть замазав чорною фарбою свої завершення, що чекали, картини.

Повернувшись додому, Максимов написав Хатидже про свою ненаситну спрагу життя, про те, що знаходить тепер у всім смак і запах. Через тиждень прийшла відповідь: «Те ж тепер і із мною».

Переписка тривала й коли він виїхав у Москву. Думав, що туга за Хатидже стане гостріше й допоможе писати: він мало страждав, щоб стати письменником. У Москві книга (він назвав її «Життя») посувалася до кінця, воно обживався вже в чужому для жителя півдня місті. Газетний театральний критик Семенов познайомив його з домашніми, із сестрою Наташей — молодою акторкою, який безумно сподобалися розповіді Максимова про його скитаниях, про південні міста, про море. Дівчина була гарна, несподівана у вчинках і свавільна. Під час прогулянки на пароплаві по Москві — Ріці вона попросила томик Уайльда, що Максимов взяв із собою, пролистнула й викинула за борт. Через мінуту попросила прощення. Він відповів, що не коштує вибачень, хоча в книзі лежав не прочитане ще лист Хатидже.

Незабаром вони поїхали разом в Архангельськ. У листі до Хатидже він писав: «Я в холодному Архангельську із чудесною дівчиною… Я люблю вас і неї…»

У розпалі літа Максимов зібрався в Севастополь, куди переїхала, тікаючи від туги, Хатидже. Прощаючись із Наташей, він сказав, що є вона і є Хатидже, без якої йому самотньо, а від Наташи кружляється голова, але жити разом вони не повинні: вона візьме всі його щиросердечні сили. Замість відповіді Наташа притягла його до себе.

У Сімферополі Максимова зустрічав Винклер. Він відвіз його в Бахчисарай, де чекала Хатидже. Максимов розповів їй про Москву, про Наташе. Вона пообіцяла не згадувати про усім, що довідалася.

У Севстополі трапилося страшне. Покінчив із собою Винклер. Останнім часом він багато пив, скандалив через повію Насті, як дві краплі схожої на Хатидже. Московський знайомий, Серединский, запросив Максимова й Хатидже на дачу. Звідти всією компанією передбачалося рушити на Четыр — Даг. Але прийшла телеграма: Наташа чекає в Ялті. Максимов зібрався зустріти її й пообіцяв через день приєднатися вже на Четыр — Даге. Пізньою ніччю вони з Наташей були на місці. Хатидже потисла їй руку, а коли все вляглися на підлозі, укрила її своєю шаллю. Ранком вони довго розмовляли наодинці. Максимов був у сум’ятті: залишатися або виїхати з Наташей. Але вона з тих, чию любов убиває побут, розміреність. Все це нерозв’язно. Будь що буде. Допомогла Хатидже: у тебе буде багато падінь і підйомів, але я залишуся з тобою, у нас одна мета — творчість.

Однак і життя, і любов, і творчість — усе зім’яла світова війна, що почалася тої ж восени перша. Максимов виявився на фронті в санітарному загоні. Почалися нові скитания. Серед бруду, крові, нечистот і наростаючої жорстокості. Народжувалося відчуття загибелі європейської культури. Максимов писав Хатидже й Наташе, чекав від них листів. Удалося зустрітися з Олексієм. Той повідомив, що Сташевский на фронті й одержав Георгія. Від Семенова прийшла звістка, що Наташа виїхала на фронт, сподіваючись знайти Максимова. Випадок допоміг їм свидеться. Вона просила його зберегти себе: письменник повинен дати радість сотням людей.

Однак доля знову розметала їх. Знову навколо тільки смерть, страждання, запаскуджені окопи й озлоблення. Народжувалися нові думки про те, що немає нічого більше високого, чим любов, спорідненість людей.

Потрапивши в лазарет по пораненню, Максимов пробував писати, але кинув: кому це потрібно? Щось умерло в ньому. Прийшла телеграма від Семенова: Наташа померла — сыпной тиф. Ледь оправившись, Максимов поїхав у Москву. Семенова будинку не було, але на столі лежав конверт на ім’я Максимова. Тепер уже мертва, Наташа писала йому про свою любов.

Через тиждень Хатидже приїхала під Тулу, у лазарет, де лежав Максимов. Але його вже там не було. Не долікувавшись, він кинувся під Мінськ, у містечко, де в брудному будинку вмерла Наташа. Звідти він збирався бігти на південь до Хатидже, щоб вона навчила його нічого не пам’ятати. Вона ж у цей час ішла до московського поїзда й думала: «Максимов не вмре, він не сміє вмирати — життя тільки починається».

Додав: