korotkij zmist roki navchannya vilgelma mejstera %D2%91ete i chast 1 - Шкільний Всесвіт

Роки навчання Вільгельма Мейстера

Ми зустрічаємося з юним героєм, коли їм безроздільно володіють двоє страстей — до театру й Мариане, а сам він повний щасливого ентузіазму й захоплених планів. Його батько, поважний бюргер, створив собі початковий капітал, продавши колекцію батьківських картин, а потім нажив статок успішною торгівлею, тепер хоче, щоб син на тім же поприщі примножив сімейний капітал. Вільгельм рішуче не згодний з уготованной йому долею комерсанта. Юнак переконаний, що його покликання — театр, що він полюбив з дитинства. Правда, коли він доторкнувся до миру міської богеми, то був трохи здивований, що актори виявилися набагато більше земними створеннями, чим він припускав раніше. Вони сваряться, брешуть, інтригують, зводять рахівницю один з одним по дрібних приводах, заздрі й примхливі. Однак все це не міняє рішення Вільгельма присвятити себе творчості. Його кохана, акторка Мариана, здається героєві самою досконалістю. Домігшись її взаємності, Вільгельм проводить вечори в її обіймах, а у вільний час присвячує їй вірші й мріє про нові зустрічі. Дарма його сусід, син батьківського компаньйона Вернер, усіляко застерігає Вільгельма від цієї пагубної пристрасті. Герой твердо вирішив запропонувати Мариане руку й серце, разом з нею виїхати в інше місто й спробувати щастя в театрі, керованому його знайомим Зерло. Що стосується холодного й розважливого Вернера, то вони з Вільгельмом антиподи, хоча й близьких приятелях. Розходження в поглядах і темпераменті лише підсилює їхню щиру прихильність друг до друга.

Мариану тим часом теж застерігає її стара служниця, що вважає, що Вільгельм «із числа тих коханців, які можуть принести в дарунок тільки своє серце, а притязают невесть на що». Баба переконує збентежену дівчину не поривати з багатим заступником, про яке неведомо Вільгельмові. І от в один з вечорів, коли Вільгельм нудиться в блаженних думках про Мариане й покриває поцілунками її шовкова хустка, з нього випадає записка: «Як же я люблю тебе, дурочка!.. Нині я до тебе прийду… Хіба не для того послав я тобі біле негліже, щоб тримати в обіймах білу ягничку?..»

…Вся істота й все буття Вільгельма трясе дощенту після цього удару, що обрушився. Нескінченні роздирання закінчуються важкою лихоманкою. Із працею оправившись від її, юнак піддає переоцінці не тільки колишню любов, але й свій поетичний і акторський талант. Вернерові не вдається удержати друга, коли той шпурляє в піч пачки пописаних аркушів. Порвавши з музами, юнак зі старанною покірністю займається батьківськими справами.’Так у тьмяній одноманітності проходять роки. Він веде переписку й прибуткові книги, їздить із дорученнями до боржників. В одній з таких поїздок Вільгельм затримується на кілька днів, щоб небагато відпочити. Щиросердечна рана його на той час уже злегка затяглася. Тепер його усе більше мучить совість — чи не занадто різко він залишив дівчину, так жодного разу більше не зустрівшись із нею? А раптом усе виявилося б легким непорозумінням?

И все — таки юнак уже досить зцілився, щоб відкритися новим враженням і захопленням. На постоялому дворі, де він зупинився, незабаром зложилася строката компанія — в основному з акторів, які сбрелись сюди, залишившись без ангажементу. Поступово Вільгельм зближається з комедіантами, спонукуваний давньою любов’ю до театру. Його новими друзями стають легковажна кокетка Філіна, чоловік і дружина Мелина, бородатий і відлюдний старий арфіст і інші служителі богеми. Крім того, він стає заступником тринадцятилітньої дикунки Міньйони, канатної танцюристки в хлоп’ячому одеянье. За кілька талерів Вільгельм звільняє дівчинку від злого хазяїна. Тут на постоялому дворі з вуст випадкового заїжджого він довідається про те, що Мариана після їхньої розлуки пішла з театру, бідувала, народила дитини й пізніше слід її загубився. Один раз на постоялий двір заїжджають знатні добродії, які стурбовані тим, як розважити очікуваного в гості принца. Вони запрошують всю трупу в замок барона неподалік, До цього часу на гроші, узяті в борг у Вільгельма, Мелина вже викупив реквізит і декорації місцевого театру, що розорився. Усі повні надій стати незалежним колективом.

Перебування в замку дозволяє комедіантам відпочити від турбот про хліб насущному. Вільгельм же зустрічається тут з людьми, яким має бути зіграти важливу роль у його долі. Насамперед це помічник барона, якийсь Ярно, людина великих пізнань і гострого скептичного розуму. Саме він прилучає Мейстера до миру шекспірівської драматургії. Захищає парубкові й чарівній графині, що зі своїм чоловіком графом гостює в замку. Вона охоче слухає вірші й поеми Вільгельма, з тих, що чудом уцелели. Наступає настав час покинути гостинний дах. Щедро нагороджені й повні надій комедіанти направляються в місто. Доброзичливий до усім Вільгельм тепер їхній добрий геній і душа трупи. Але це ненадовго. Подорож перериває зустріч зі збройним загоном, що робить напад на акторів. У них викрадають всі речі, а Вільгельма важко ранять.

Він приходить у себе на галявині, бачачи поруч лише пугачеві, Міньйону й арфіста. Інші друзі бігли. Через якийсь час над пораненим юнаком нахиляється незнайома йому прекрасна вершниця. Вона надає йому першу допомогу, посилає за лікарем, дає грошей. Її слуга доставляє Вільгельма і його супутників у найближче село, де чекають інші актори. Цього разу вони обрушуються на недавній кумир з лайкою, докоряючи його у всіх гріхах, але Вільгельм непохитно й лагідно відповідає на їхню невдячність. Він клянеться не залишати їх, поки положення трупи не стане цілком благополучним. Через якийсь час актори, взявши в Мейстера рекомендаційні листи, залишають його, щоб улаштуватися в театр Зерло, що перебуває в найближчому місті. Вільгельм залишається зі старим арфістом і Миньоной, що доглядає за ним. Він поступово видужує. У його душі живе образ прекрасної амазонки. Він овіяний якоюсь майже містичним серпанком, він немов двоїться, часом нагадуючи милу графиню, з якої Вільгельм був дружний у замку, і в такі мінути юнакові здається, що він марить. Зрештою Вільгельм «у дивній компанії Міньйони й старого поквапився бігти від бездіяльності, у якому його знову й занадто довго млоїла доля».

Вони добираються до театру Зерло, і тут Вільгельм знову почуває себе в рідній стихії. При першій же зустрічі з директором театру він пропонує поставити «Гамлета» Шекспіра, «висловивши життєву надію, що чудові шекспірівські п’єси складуть епоху в Німеччині». Відразу, перед Зерло і його сестрою акторкою театру Аврелією, Вільгельм палко розвиває своє розуміння трагедії. Він цитує рядки: «Розладженийі життя хід, і в це пекло закинуть я, щоб всі пішло на лад», — пояснюючи, що вони дають ключ до всього поводження Гамлета. «Мені ясно, що хотів показати Шекспір: велике діяння, що тяжіє над душею, який таке діяння не під силу… Тут дуб посаджений у дорогоцінну посудину, якій призначено було плекати у своєму лоні тільки ніжні квіти; корінь ростуть і руйнують посудину…»

Аврелія незабаром стає другом Вільгельма й один раз відкриває свою таємницю про нещасну любов до якомусь Лотарио, шляхетному дворянинові. Пугача вже раніше повідомила Вільгельмові, що трирічний Фелікс, що живе в будинку Зерло, син Аврелії, і Вільгельм подумки думає Лотарио батьком хлопчика, не вирішуючись запитати про цьому прямо. Стара нянька Фелікса поки хвора, і маля привязывается до Міньйоні, що з радістю займаються з ним і вчить його своїм чарівним пісенькам. Як і старий напівбожевільний арфіст, дівчинка відрізняється яскравим музичним даруванням.

У цей період Вільгельма наздоганяє скорботна звістка — після раптової хвороби помер його батько. «Вільгельм відчув себе вільним у такий період, коли не встиг ще прийти до згоди із самим собою. Помисли його були шляхетні, мети ясні, і в намірах, здавалося б, не було нічого негожого». Однак йому не вистачало досвіду, і він ще випливав «за світлом чужих ідей, як за дороговказною зіркою». У такому щиросердечному стані він одержує від Зерло пропозиція підписати з ним постійний контракт. Зерло обіцяє у випадку згоди Вільгельма дати роботу і його друзів — акторам, яких колись не дарував. Після деяких коливань юнак погоджується прийняти пропозицію. «Він переконався, що лише на театрі зможе завершити те утворення, якого для себе бажав», лише тут зможе реалізувати себе, тобто «досягти повного розвитку самого себе, такого, який є», до чого смутно прагнув з юного років. У докладному листі до Вернера, якому він доручає поки турботу про свою спадщину, Вільгельм ділиться таємними думками. Він ремствує, що в Німеччині тільки знатній людині, дворянинові, доступно всебічний особистісний розвиток. Бюргер, якимось є по народженню Вільгельм, змушений обрати певний життєвий шлях і пожертвувати цілісністю. «Бюргер може придбати заслуги й у найкращому разі утворити свій розум, але особистість свою він втрачає, як би він ні исхищрялся». І лише на підмостках, містить Вільгельм, «людина утворений — така ж повноцінна особистість, як і представник вищого класу…». Вільгельм підписує контракт із Зерло, після чого в театр приймається й вся невдачлива трупа. Починається робота над «Гамлетом» , переклад якого здійснив сам Вільгельм. Він виконує роль принца, Аврелія — Офелии, Зерло — Полонію. У радісних творчих хвилюваннях наближається прем’єра. Вона проходить із величезним успіхом. Особливе враження на всіх робить сцена зустрічі Гамлета із Примарою. Публіці невтямки, що ніхто з акторів не догадується, хто виконав роль Примари. Ця людина в каптурі прийшла перед самим початком спектаклю, на сцені не знімав збруї й непомітно вийшов. У цій сцені Вільгельм випробував щире здригання, що передалося глядачам. Після цього епізоду наснага й упевненість уже не залишали акторів. Успіх спектаклю відзначається богемним бенкетом. А від зниклого безвісти Примари в руках Вільгельма залишається лише обривок димчастої тканини з написом: «Біжи, юнак, біжи!», зміст якої поки залишається для героя неясний.

Через кілька днів після прем’єри в театрі Зерло відбувається пожежа. Трупа із працею відновлює зруйновані декорації. Після пожежі зникає — із шанувальником — Філіна, важко занедужує Аврелія й майже остаточно ушкоджується в розумі старий арфіст. Вільгельм зайнятий турботами про слабкі й опікує дітей — Міньйону з Феліксом. Він доручає арфіста місцевому лікареві. Поки він зайнятий цими турботами, у театрі, так сказати, міняється стиль керування. Тепер усім верховодять Зерло й Мелина. Останній сміється «над Вильгельмовыми… домаганнями вести за собою публіку, а не йти в неї на приводу, і обоє одностайно погодилися між собою, що потрібно лише загрібати гроші, багатіти й весело жити». Вільгельмові не по собі в такій атмосфері. А отут з’являється привід, щоб на час піти з театру. Умирає Аврелія. Перед смертю вона вручає Вільгельмові лист до Лотарио, додавши, що повністю простила того й бажає йому всілякого щастя. Вона просить Мейстера особисто передати Лотарио її послання.

У постелі вмираючої Аврелії лікар передає Вільгельмові якийсь рукопис — це записки однієї з його пацієнток, уже померлої. А по суті це історія прекрасної жіночої душі, жінки, який удалося знайти незвичайну духовну незалежність і відстояти своє право на вибраний шлях. Вона змогла перебороти світські умовності, відкинути спокуси й присвятити себе цілком любові до ближнього й Богові. На цьому шляху вона знайшла однодумців у неком таємному суспільстві. Рукопис уводить Вільгельма в мир дивної по шляхетності й красі відносин знатної родини. Він довідається про дядюшке покійний, людині незвичайного розуму й шляхетності, про її молодшу сестру, що померла, залишивши на піклування її й дядюшки чотирьох дітей. Довідається, що одна із двох племінниць мемуаристки, Наталія, відрізнялася дивною вродженою схильністю до діяльного добра… Ці «Визнання прекрасної душі» роблять величезне враження на Вільгельма, немов підготовляючи його до чергового витка у власному самопізнанні.

И от він у Лотарио, у стародавньому замку з вежами. Розглядаючи портрети у вітальні, Вільгельм виявляє в одному з них подібність із прекрасною амазонкою, про яку не перестає марити. Звістка про смерть Аврелії викликає в Лотарио скорбота, але він пояснює Вільгельмові, що ніколи не любив Аврелію. Вільгельм запально нагадує хазяїнові про маленького Фелікса, однак це ще більше вражає Лотарио. Він затверджує, що хлопчик не міг бути його дитиною. Так чий же він син, почуваючи якусь тривогу, дивується Вільгельм. У замку в Лотарио він зустрічає старого свого знайомого Ярна й абата, що рке колись попадався на його шляху. Усі ставляться до Мейстеру з теплою дружелюбністю й умовляють погостювати в маєтку подольше. Він вертається на короткий час у театр, щоб забрати Міньйону й Фелікса. Його чекає дивне відкриття. У видужалій няньці Фелікса він довідається стару служницю своєї першої улюбленої Марианы. І та розповідає, що Фелікс — його син, дитя бідної Марианы. Вони доводять, що дівчина залишилася вірна Вільгельмові й простила його. Вона багато писала йому, але Вернер перехоплював всі її послання — із кращих спонукань. Вільгельм вражений до глибини душі. Він обсипає Фелікса поцілунками, молячи Бога не позбавити його цього скарбу. Він забирає із собою дітей і знову їде в маєток Лотарио. Міньйону вирішено віддати сестрі Лотарио, що живе неподалік, тому що вона створила щось начебто пансіону для дівчинок.

Незабаром нові друзі врочисто приймають Вільгельма в Суспільство вежі. Це орден людей, що цілком присвятили себе моральному вдосконалюванню життя. Так, Лотарио міркує про шляхи полегшення участи селян. Ярно, немов застерігаючи Вільгельма від непосильного, «гамлетівського» месіанства, зауважує, що людина, «досягши певної ступінь духовного розвитку… багато виграє, якщо навчиться розчинятися в юрбі, якщо навчиться жити для інших, трудячись над тим, що усвідомить своїм боргом». У тісному баштовому залі Мейстеру врочисто вручається сувій його долі, що зберігається серед подібних же сувоїв. Вільгельм нарешті усвідомлює, що він не самотній у цьому світі, що його життя не випадкове явище, що вона уплетена в інші долі й у долю людства. Він осягає, що життя ширше й більше мистецтва. Ярно й абат серйозно пояснюють, що талант його, на який юнак так уповав, відносний і більш важливо реалізувати себе на безкрайнім поприщі людських відносин. «Роки твого навчання минули», — містить абат. Виявляється, це він зіграв роль Примари в пам’ятному спектаклі, чим допоміг тоді Вільгельмові. Але щире його призначення — все — таки не театр, а життя, міркування й пряме діяння.

Вільгельмові має бути довідатися й інші разючі речі. Виявляється, у Лотарио дві сестри — одна з них графиня, з якої Вільгельм колись подружився, а інша, у якої виховується Міньйону, виявляється… прекрасною амазонкою. Мало того, це та сама дівчинка Наталія, про яку йшла мова в «Визнанні прекрасної душі». Вони зустрічаються, коли приходить звістка про важку хворобу Міньйони. У будинку Наталії — а це будинок її покійного дядюшки — Вільгельм раптом виявляє колекцію картин свого діда, які він пам’ятав з раннього дитинства. Так з’єднуються якісь найважливіші нитки доль. Міньйону вмирає в нього на руках. І після її смерті відкривається ще одна таємниця — виявляється, дівчинка належала до знатного італійського роду, а її батько — старий арфіст, що силою непереборних обставин був розлучений з коханої й тому втратив розум. Гіркі події зближають Вільгельма з Наталією, до якої він випробовує побожне почуття. Вони не зважуються порозумітися, але допомагає брат — не Лотарио, а другий, веселий вітрогон Фрідріх. Вільгельм довідається в ньому шанувальника пугачі. Тепер Фрідріх, щасливий з Филиной, улаштовує заручини Вільгельма зі своєї совершеннейшей сестрою. Герой знаходить щастя, про яке не міг і мріяти