korotkij zmist pro shho plachut konya abramov f a - Шкільний Всесвіт

«Щораз, коли я спускався із сільського угора на луг, я як би знову й знову попадав у своє далеке дитинство — у мир пахучих трав, бабок і метеликів і, звичайно ж, у мир коней, які паслися на прив’язі, кожна біля свого кола.

Я частенько брав із собою хліб і підгодовував коней, а якщо не траплялося хліба, я однаково зупинявся біля них, дружелюбно поплескував по спині, по шиї, подбадривал ласкавим словом, тріпав по теплих оксамитових губах і потім довго, ледве не весь день, відчував на своїй долоні ні із чим не порівнянний кінський душок» .

Коня «радували моє селянське серце… Але найчастіше вони викликали в мене почуття жалості й навіть якоїсь незрозумілої провини перед ними.

Конюх Миколка, вічно п’яний, іноді й день і ніч не заявлявся до них, і навколо кола не те що трава — дернина була згризена й вибита дочерна. Вони постійно нудилися, умирали від спраги, їх дошкуляв гнус…»

Підгодовують коней і сільських жінок.

Один раз оповідач зауважує серед інших коней свою улюбленицю Клару, або Рыжуху.

Вона була з породи «так званих мезенок, конячок невеликих, непоказних, але дуже витривалих і невибагливих, добре приспособ ленних до тяжких умов Півночі».

Важка робота спотворила неї. Але все — таки «Рыжуха була кобилка чиста, так до того ж ще зберегла свій веселий, безжурний характер, норовистість молодості».

Вона завжди радісно зустрічає свого друга — оповідача. Але цього разу скам’яніло коштує у свого кола. Навіть на хліб не реагує.

Герой бачить на її морді сльози. «Більші, з добру фасолину, кінські сльози».

— що з тобою? — запитує людина.

И нібито чує відповідь коня.

— Я плачу про кінське життя. Я їм сказала, що були часи, коли нас, коней, жалували й берегли пущі всього на світі, а вони підняли мене на сміх, сталі знущатися треба мною…

Виявляється, на далекій косовиці, з якого тільки що повернулася Рыжуха, вона познайомилася з однією старою кобилою, з якої на парі ходила в кінній косарці.

Баба Забава під час каторжної роботи утішала свою молоду подругу піснями.

Із цих пісень Рыжуха довідалася, що «були часи, коли нас, коней, називали годувальницями, пестили й пестили, прикрашали стрічками».

Інші коні не повірили пісням Рыжухи: «Замовчи! І так нудно!»

«Рыжуха з надією, із благанням підняла до мене свої величезні, усе ще мокрі, сумні очі, у фіолетовій глибині яких я раптом побачив себе — маленького, крихітного чоловічка».

Рыжуха й інші коні просять людину сказати правду.

«Всі, все правильно говорила стара кобила, нічого не збрехала. Були, були такі часи, і були ще недавно, за моєї пам’яті, коли конем дихали й жили, коли їй скармливали самий ласий шматок, а те й останню краюху хліба — ми — те як — небудь выдюжим, ми — те й з голодним черевом промаємо до ранку. Нам не звикати. А що робилося по вечорах, що коли напрацювався за день конячка входила у свій заулок! Вся родина, від мала до велика, вибігала зустрічати її, і скільки ж ласкавих, скільки вдячних слів вислухувала вона, з якою любов’ю розпрягали її, виходжували, водили на водопій, скребли, чистили!»

Кінь був головною опорою й надією всього селянського життя. А російські гулянки на конях на святі Масниці!

«Перша іграшка селянського сина — дерев’яний кінь. Кінь дивився на дитину з даху рідного батьківського будинку, про коня — богатиря, про сивку — бурку співала й розповідала мати, конем прикрашав він, підрісши, прядку для своєї суженой… І кінською підковою — знаком довгоочікуваного мужицького щастя — зустрічало тебе майже кожний ґанок. Усе — кінь, усе — від коня: все життя селянська, з народження до смерті…»

Улюблений кінь Карько, як розповідає герой, всю війну трудився на лісоповалі. А в День Перемоги колгоспники обрушили на нього важкі колоди й відправили у святковий казан.

Оповідач обділив хлібом свою улюбленицю й інших коней і, «глибоко сунувши руки в кишені модних джинсів, швидкою, розв’язною ходою рушив до ріки ».

«А що я міг відповісти цим бідолахам? Сказати, що стара кобила нічого не видумала, що були в коней щасливі часи?»

«Вся моя істота, весь мій слух були звернені назад, до коней. Я чекав, кожним своїм нервом чекав, коли ж вони почнуть гризти хліб, зі звичайним кінським хрускотом і хрумканьем стригти траву на лузі.

Ні найменшого звуку не доносилося звідти. І тоді я раптом став розуміти, що я зробив щось непоправне, страшне, що я обдурив Рыжуху, обдурив всіх цих нещасних шкап і доходяг і що ніколи, ніколи вже в мене з Рыжухой не буде тої щирості й тої довіри, які були дотепер.

И туга, важка кінська туга налягла на мене, пригнула до землі. І незабаром я вже сам здавався собі якоюсь безглуздою, віджилою істотою.

Істотою з тої ж кінської породи…»

Додав: