korotkij zmist povesti karamzina bidna liza karamzin n - Шкільний Всесвіт

Короткий зміст повести

На околицях Москви, недалеко від Симонова монастиря жила ніколи юна дівчина Ліза зі своєю бабусею матір’ю. Після смерті Лізиного батька, досить заможного селянина, дружина й дочка зубожіли. Удова з кожним днем ставала слабкіше й не могла працювати. Одна Ліза, не щадячи своєї ніжної молодості й рідкої краси, трудилася день і ніч — ткала полотна, в’язала панчохи, навесні збирала квіти, а влітку ягоди й продавала їх Вмоскве.

Один раз навесні, через два роки після смерті батька, Ліза прийшла в Москву з конваліями. Молодий, добре одягнений людина зустрілася їй на вулиці. Довідавшись, що вона продає квіти, він запропонував їй рубль замість п’яти копійок, сказавши, що «прекрасні конвалії, зірвані руками прекрасної дівчини, коштують рубля». Але Ліза відмовилася від запропонованої суми. Він не став наполягати, однак сказав, що надалі завжди буде купувати в неї квіти й хотів би, щоб вона рвала їх тільки для його

Придя додому, Ліза все розповіла матінці, а на інший день нарвала найкращих конвалій і знову прийшла в місто, але парубка цього разу не зустріла. Кинувши квіти в ріку, вона зі смутком у душі повернулася додому. Наступного дня ввечері незнайомець сам прийшов до її будинку. Ледь углядівши його, Ліза кинулася до матінки й із хвилюванням повідомила, хто до них іде. Бабуся зустріла гостя, і він здався їй дуже люб’язною й приємною людиною. Эраст — так кликали парубка — підтвердив, що збирається й у майбутньому купувати квіти в Лізи, і їй не обов’язково ходити в місто: він сам може заїжджати кним.

Эраст був досить багатий дворянин, з неабияким розумом і добрим від природи серцем, але слабкий і вітряний. Він вів неуважне життя, думав тільки про своє задоволення, шукав його у світських забавах, а не знаходячи, нудьгував і нарікав на долю. Непорочна краса Лізи при першій зустрічі потрясла його: йому здавалося, що в ній він знайшов саме те, що давно шукався

Так був покладений початок їхнім довгим побаченням. Щовечора вони бачилися або на березі ріки, або в березовому гаї, або під тінню столітніх дубів. Вони обіймалися, але обійми їх були чисті й безневинні

Так пройшло кілька тижнів. Здавалося, ніщо не могло перешкодити їхньому щастю. Але один раз увечері Ліза прийшла на побачення сумна. Виявилося, що за неї сватається наречений, син багатого селянина, і матінка хоче, щоб вона за нього вийшла. Эраст, утішаючи Лізу, говорив, що по смерті матері він візьме її до себе й буде жити з нею нерозлучно. Але Ліза нагадала юнакові, що він ніколи не зможе бути її чоловіком: вона селянка, а він дворянського роду. Ти кривдиш мене, говорив Эраст, для твого друга важливіше всього твоя душа, чутлива, безневинна душа, ти будеш завжди найближча до мого серця. Ліза кинулася в його обійми — і в цю годину належало загинути непорочності

Омана пройшла в одну мінуту, поступившись місцем подиву й страху. Ліза плакала, прощаючись із Эрастом. Побачення їх тривали, але як усе перемінилося! Ліза не була вже для Эраста ангелом непорочності; платонічна любов поступилася місцем почуттям, якими він не міг «пишатися» і які були для нього не нові. Ліза помітила в ньому зміну, і це неї засмучувалося

Один раз під час побачення Эраст повідомив Лізі, що його призивають на службу в армію; їм доведеться ненадовго розстатися, однак він обіцяє неї любити й сподівається після повернення ніколи з нею не розставатися. Неважко уявити собі, як важко переживала Ліза розлуку з улюбленим. Однак надія не залишала її, і щоранку вона просипалася з думкою про Эрасте й про їхнє щастя по ньнього поверненні

Так пройшло біля двох місяців. Один раз Ліза пішла в Москву й на одній з більших вулиць побачила Эраста, що проїжджає мимо в чудовій кареті, що зупинилася біля величезного будинку. Эраст вийшов і хотів уже йти на ґанок, як раптом відчув себе в Лізиних обіймах. Він сполотнів, потім, не говорячи ні слова, провів її в кабінет і замкнув двері. Обставини перемінилися, оголосив він дівчині, він заручений. Перш ніж Ліза могла отямитися, він вивів неї з кабінету й сказав слузі, щоб той проводив її із двору

Очутившись на вулиці, Ліза пішла куди ока дивляться, не в силах повірити почутому. Вона вийшла з міста й довго брела, поки раптом не опинилася на березі глибокого ставка, під покровом древніх дубів, які за кілька тижнів перед цим минулого безмовними свідками її захватів. Цей спогад потрясло Лізу, але через кілька хвилин вона поринула в глибоку замисленість. Побачивши сусідську дівчинку, що йде по дорозі, вона кликнула її, вийняла з кишені всі гроші й віддала тої, попросивши передати матінці, поцілувати її й попросити простити бідну дочку. Отут вона кинулася у воду, і врятувати її вже не змогли

Лізина мати, довідавшись про страшну смерть дочки, не витримала удару й померла на місці. Эраст був до кінця життя нещасливий. Він не обдурив Лізу, коли сказав їй, що їде в армію, але, замість того щоб боротися з ворогом, грав у карти й програв весь стан. Женитися йому довелося на літній багатій удові, що була в нього давно закохана. Довідавшись про Лізину долю, він не міг утішитися й почитав себе вбивцею. Тепер, може бути, вони вже примирилися

Ліза (Бідна Ліза) — головна героїня повести, що, поряд з іншими добутками, опублікованими Карамзиным в «Московському журналі» («Наталя, боярська дочка», «Фрол Силин, благодійна людина», «Лиодор» і ін.), не просто принесла літературну славу своєму авторові, але зробила повний переворот у суспільній свідомості XVIII в. Карамзин уперше в історії російської прози звернувся до героїні, наділеної підкреслено повсякденними рисами. Його слова «…і селянки любити вміють» сталі крилатими

Бідна селянська дівчина Ліза рано залишається сиротою. Вона живе в одній з підмосковних сіл з матір’ю — «чутливою, доброю бабусею», від якої успадковує свій головний талант — уміння любити. Щоб містити себе й мати, Л. береться за будь — яку роботу. Навесні вона ходить у місто продавати квіти. Там, у Москві, Л. зустрічає молодого дворянина Эраста. Утомлений від вітряного світського життя, Эраст закохується в безпосередню, безневинну дівчину «любов’ю брата». Так здається йому самому. Однак незабаром платонічна любов переходить у почуттєву. Л., «зовсім йому віддавшись, їм тільки жила й дихала». Але поступово Л. починає зауважувати відбувається в Эрасте зміну. Своє охолодження він пояснює тим, що йому потрібно відправлятися на війну. Щоб поправити справи, Эраст жениться на літній багатій удові. Довідавшись про цьому, Л. палиться впруду.

Чутливість — так мовою кінця XVIII в. визначали головне достоїнство повістей Карамзина, маючи на увазі під цим уміння співчувати, виявляти в «вигинах серця» «найніжніші чувствия», а також здатність насолоджуватися спогляданням власних емоцій. Чутливість є й центральною рисою характеру Л. Вона довіряє рухам свого серця, живе «ніжними страстями». В остаточному підсумку саме палкість і гарячність приводять Л. до загибелі, але морально вона виправдана

Карамзин одним з перших уводить у російську літературу протиставлення міста й села. У повісті Карамзина сільська людина — людина природи — виявляється беззахисний, потрапляючи в простір міське, де діють закони, відмінні від законів єства. Недарма мати Л. говорить їй (тим самим побічно пророкуючи все, що трапиться потім): «У мене завжди серце не на своєму місці, коли ти ходиш у місто; я завжди ставлю свічу перед образом і молю Добродії Бога, щоб він зберіг тебе від усякого лиха й напасти».

Не випадково першим кроком на шляху до катастрофи стає нещирість Л.: вона вперше «відступає від себе», сховавши, за порадою Эраста, їхня любов від матері, який раніше перевіряли всі свої таємниці. Пізніше саме стосовно ніжно улюбленої матері Л. повторить самий дурний учинок Эраста. Він намагається «відкупитися» від Л. і, проганяючи її, дає їй сто рублів. Але Л. робить т же саме, посилаючи матері разом зі звісткою про свою загибель ті «десять імперіалів», що дав їй Эраст. Природно, ці гроші так само потрібні матері Л., як і самій героїні: «Лізина мати почула про страшну смерть дочки своєї, і кров її від жаху охолонула — очі навік закрилися».

Трагічний підсумок любові селянки й офіцера підтверджує правоту матері, що попереджала Л. на самому початку повести: «Ти ще не знаєш, як злі люди можуть скривдити бідну дівчину». Загальне правило обертається конкретною ситуацією, на місце безособової бідної дівчини стає сама бідна Л., а універсальний сюжет переноситься на російський ґрунт, здобуває національний колорит

Для розміщення персонажів у повісті істотно й те, що оповідач довідається історію бідної Л. безпосередньо від Эраста й сам нерідко приходить сумувати на «Лізину могилку». Співіснування автора й героя в одному оповідальному просторі до Карамзина не було знайомо Російській літературі. Оповідач «Бідної Лізи» душевно залучений у відносини героїв. Уже заголовок повести побудоване на з’єднанні власного ім’я героїні з епітетом, що характеризує співчутливе відношення до неї оповідача, що при цьому постійно повторює, що не владно змінити хід подій («Ах! Для чого пишу не роман, а сумне минуле?»).

«Бідна Ліза» сприймається як оповідання про справжні події. Л. належить до персонажів з «пропискою». «…Всі частіше залучає мене до стін Си…нова монастиря — спогад про жалюгідну долю Лізи, бідної Лізи» — так починає автор своє оповідання. За пропуском у середині слова будь — який москвич угадував назву Симонова монастиря, перші будівлі якого датуються XIV в. (до теперішнього часу збереглося тільки кілька будівель, більша частина висаджена в 1930 р.). Ставок, що перебував під стінами монастиря, називався Лисиным ставком, але завдяки повести Карамзина був у народі перейменований у Лізин і став місцем постійного паломництва москвичів. У свідомості ченців Симонова монастиря, що ревно охороняли пам’ять про Л., вона була насамперед занепалою жертвою. По суті, Л. була канонізована сентиментальною культурою

До місця Лізиної загибелі приходили плакати насамперед такі ж нещасні закохані дівчини, який була сама Л. По свідченнях очевидців, кора дерев, що ростуть навколо ставка, була безжалісно порізана ножами «прочан». Напису, вирізані на деревах, минулого й серйозними («У струменях цих бідна скончала Ліза дні; Коль ти чутливий, перехожий, воздохни»), і сатиричними, ворожими Карамзину і його героїні (особливу славу серед таких «березових епіграм» придбало двустишие: «Загинула в цих струменях Эрастова наречена. Палитеся, дівчини, у ставку досить місця»).

Карамзин і його повість неодмінно згадувалися при описі Симонова монастиря в путівниках по Москві й спеціальних книгах і статтях. Але поступово ці згадування стали носити усе більше іронічний характер, а вже в 1848 р. у знаменитому творі М. Н. Загоскина «Москва й москвичі» у главі «Прогулянка в Симонов монастир» не було сказано ні слова ні про Карамзине, ні про його героїн. У міру того як сентиментальна проза втрачала чарівність новизни, «Бідна Ліза» переставала сприйматися як оповідання про справжні події й тим більше як предмет для поклоніння, а ставала у свідомості більшості читачів (примітивною вигадкою, курйозом, що відбиває смаки й поняття давно минулої епохи

Образ «бідної Л.» відразу розійшовся в численних літературних копіях епігонів Карамзина (порівн. хоча б «Нещасна Ліза» Долгорукова). Але серйозний розвиток образ Л. і пов’язаний з ним ідеал чутливості одержав не в цих повістях, а в поезії. Незрима присутність «бідної Л.» відчутно в опублікованій через десять років після карамзинской повести, в 1802 р., елегії Жуковського «Сільський цвинтар», що поклав, за словами В. С. Соловйова, «початок істинно людської поезії в Росії ». До самого ж сюжету про спокушену поселянку звертаються три великих поети пушкінської пори: Е. А. Баратинський (у сюжетній поемі «Эда», 1826, А. А. Дельвиг (в ідилії «Кінець Золотого Століття», 1828) і И. И. Козлов (в «росіянці повести» «Божевільна», 1830).

В «Повістях Белкина» Пушкін двічі варіює — сюжетну канву повести про «бідну Л.», підсилюючи її трагічне звучання в «Станційному доглядачі» і повертати на жарт в « Панянці — Селянці». Зв’язок «Бідної Лізи» з «Піковою дамою», героїня якої має ім’я Лизавета Іванівна, дуже складна. Пушкіна розвиває карамзинскую тему: його «бідна Ліза» (подібно «бідній Тане», героїні «Євгенія Онєгіна») переживає катастрофу: втративши надію на любов, виходить заміж за іншого, цілком гідну людину. Всім героїням Пушкіна, що перебуває в «силовому полі» героїні Карамзина, призначене щасливе або нещасна — але життя. «До джерел», до Карамзину повертає пушкінську Лізу П. И. Чайковський, в опері якого «Пікова дама» Ліза (уже не Лизавета Іванівна) кінчає із собою, кинувшись у Зимову канавку

Доля Л. у різних варіантах її дозволу ретельно прописана Ф. М. Достоєвським. У його творчості й слово «бедный», і ім’я «Ліза» із самого початку знаходять особливий статус. Найвідоміші в ряді його героїнь — соименниц карамзинской селянки — Лизавета («Злочин і покарання»), Єлизавета Прокофьевна Епанчина («Ідіот»), блаженна Лизавета й Ліза Тушина («Біси»), і Лизавета Що Смердять («Брати Карамазовы»). Але швейцарки Марі з «Ідіота» і Сонечки Мармеладовой з «Злочину й покарання» теж не було б без Лізи Карамзина. Карамзинская схема лягає й в основу історії відносин Нехлюдова й Катюші Масловой — героїв роману Л. Н. Толстого « Воскресіння ».

В XX в. «Бідна Ліза» аж ніяк не втратила свого значення: навпаки, інтерес до повісті Карамзина і його героїні зріс. Однієї з нашумілих постановок 1980 — х рр. стала театральна версія «Бідної Лізи» у театрі — студії М. Розовского «У Никитских воріт».

Эраст — герой повести, молодий офіцер, дворянин. Він спокушає бідну селянську дівчину Лізу, що живе в одній з підмосковних сіл з бабусею матір’ю. Незабаром платонічна любов переходить в, почуттєву, а потім треба охолодження,: яке Э. пояснює необхідністю йти на війну. «Ні, він справді був в армії, але замість того, щоб боротися з ворогом, грав у карти й програв майже весь свій маєток». Щоб поправити справи, Э. жениться на літній багатій удові й пробує «відкупитися» від Лізи ста рублями. Не переживши случившегося, Ліза палиться впруду.

Історія їхніх відносин являє собою історію, поступового переміщення Лізи із природного, природного миру в мир Э. Під впливом Э. Ліза втрачає ту щиросердечну цілісність, що Карамзин і закладає в основу психологічного протиставлення своїх героїв. Однак і Э. у свою чергу «зміщається» убік Лізи: він стає більше чутливим і розплачується за доконаний їм поганий вчинок не зовнішніми позбавленнями (хворобою, убогістю й проч.), а борошнами каяття — тобто внутрішнім, щиросердечним стражданням: «Эраст був до кінця життя своєї нещасливий. Довідавшись про долю Лізиної, він не міг утішитися й почитав себе убийцею…»

До Карамзина сюжет автоматично визначав тип героя, вибирав його з нечисленної, але чітко классифицируемой номенклатури персонажів (аналогічно набору масок в італійській комедії дель арте). У традиційному сюжеті про спокушання бідної непорочної дівчини Э. був би однозначним, «одноколірним» лиходієм, черговим втіленням Мефистофеля. Карамзин порушує очікування читача: і ситуація в цілому, і образ самого Э. значно складніше того літературного типу, до якого належить герой

Э. — не «підступний спокусник», він щирий у своїх клятвах, щирий у своєму обмані. Э. стільки ж винуватець трагедії, скільки й жертва свого «палкої уяви». Тому автор не вважає себе вправі вершити суд над Э. Він коштує нарівні зі своїм героєм — тому що сходиться з ним в «крапці» чутливості. (Недарма автор виступає в повісті в ролі «пересказчика» того сюжету, що повідав йому Э.: «…Я познайомився з ним за рік до його смерті. Він сам розповів мені цю історію й привів мене до Лізиної могилки…»)

Автор прощає раскаявшегося Э. Виправдало його й суспільне думки, про що свідчить різке збільшення кількості Эрастов у дворянських «списках» після виходу «Бідної Лізи» у світло: дітей ніколи не стали б називати ім’ям «негативного» героя. Це «екзотичне» ім’я всі частіше одержують і багато літературних персонажів. Э. починає в російській Літературі довгу низку героїв, головною рисою яких є слабість і непристосованість до життя й за якими в літературознавстві надовго закріпився ярлик зайвої людини