korotkij zmist poemi bloku dvanadcyat blok a - Шкільний Всесвіт

Короткий зміст поеми

Дія відбувається в революційному Петрограді взимку 1917 — 18 г. Перша із дванадцяти глав поеми описує холодні, засніжені вулиці міста, що терзається війнами й революціями. Люди пробираються по слизьких доріжках, розглядаючи гасла, клянучи більшовиків. На стихійних мітингах хтось — «мабуть, письменник — витія» — говорить про продану Росію. Серед перехожих — «невеселий товариш піп», буржуй, бариня в каракулі, залякані баби. Доносяться обривкові лементи з якихось сусідніх зборів. Темніє, вітер підсилюється. Стан самого поета або когось із перехожих описується як «злість», «смутна злість», «чорна злість, свята злість».

Другий розділ: по нічному місту йде загін із дванадцяти чоловік. Холод супроводжується відчуттям повної волі; люди готові на всі, щоб захистити мир новий від старого — « пальнемо — ка кулею у Святу Русь — у кондову, в избяную, у толстозадую». По дорозі бійці обговорюють свого приятеля — Ваньку, щоМ сошелись з «багат» дівк Катькой, лая його «буржу»: замість т щоб захища революці, Ванька проводи час вкабаках.

Глава третя — лиха пісня, що виконується, мабуть, загоном із дванадцяти. Пісня про те, як після війни, у рваних пальтечках і з австрійськими рушницями, «хлопці» служать у Червоній гвардії. Останній куплет пісні — обіцянка світової пожежі, у якому сгинут всі «буржуї». Благословення на пожежу испрашивается, однак, у Бога. Четвертий розділ описує того самого Ваньку: з Катькой на молодцю вони несуться по Петрограду. Гарний солдат обіймає свою подругу, щось говорить їй; та, задоволена, весело сміється

Наступна глава — слова Ваньки, звернені до Катьке. Він нагадує їй її минуле — повії, що перейшла від офіцерів і юнкерів до солдатів. Розгульне життя Катьки відбилася на її гарному тілі — шрамами й подряпинами від ножових ударів покинутих коханців. У досить грубих вираженнях («Аль не згадала, холера?») солдат нагадує гулящій панянці про вбивство якогось офіцера, до якого та явно мала відношення. Тепер солдат вимагає свого — «попляши!», «поблуди!», «спати із собою поклади!», «згріши!». Шоста глава: молодець, що везе коханців, зіштовхується із загоном дванадцяти. Збройні люди нападають на сани, стріляють по сидячим там, загрожуючи Ваньке розправою за присвоєння «чужої дівчинки». Молодець візник, однак, вивозить Ваньку з — під пострілів; Катька із простреленою головою залишається лежати на снігу

Загін із дванадцяти чоловік іде далі «революцьонным кроком», настільки ж бадьоро, як перед сутичкою з візником. Лише вбивця — Петруха — сумує по Катьке, що була колись його коханкою. Товариші засуджують його — «не таке нині час, щоб няньчитися з тобою». Петруха, дійсно повеселілий, готовий іти далі. Настрій у загоні саме бойове: «Замикайте етажи, нині будуть грабежі. Відмикайте льоху — гуляє нині голота!»

Восьма глава — плутані думки Петрухи, що сильно засмучується про застрелену подругу; він молиться за заспокоєння душі неї; тугу свою він збирається розігнати новими вбивствами — «ти лети, буржуй, воробышком! Вип’ю крівцю за зазнобушку, за чернобровушку…».

Глава дев’ята — романс, присвячений загибелі старого миру. Замість городового на перехресті коштує буржуй, що мерзне, за ним — дуже що добре сполучається із цією згорбленою фігурою — паршивий пес

Дванадцять ідуть далі — крізь хуртовинну ніч. Петька поминає Добродії, дивуючись силі пурги. Товариші нарікають йому за несвідомість, нагадують, що він уже замараний Катькиной кров’ю, — це значить, що від Бога допомоги не буде

Так, «без ім’я святого», дванадцять чоловік під червоним прапором твердо йдуть далі, готові в будь — який момент відповісти ворогові на удар. Їхній хід стає вічним — «і хуртовина порошить їм в очі дні й ночі безперервно…». Глава дванадцята, остання. За загоном погоджується шолудивий пес — старий мир. Бійці загрожують йому багнетами, намагаючись відігнати від себе. Спереду, у тьмі, вони бачать когось; намагаючись розібратися, люди починають стріляти. Фігура проте не зникає, вона вперто йде спереду. «Так ідуть державним кроком — за — голодний пес, спереду — із кривавим прапором Ісус Христос».

Назва поеми відтворює ключовий новозавітний мотив (дванадцять апостолів Христа). Число головних героїв, червоногвардійців, визначило композицію добутку (дванадцять глав). Згідно блоковской позначці на рукописі («И був з розбійником. Жило дванадцять розбійників»), число це сходить також до поеми «Кому на Русі жити добре» Н. А. Некрасова, де розповідається притча про Кудеяре — раскаявшемся отамана дванадцяти розбійників. Поява в поемі колективного, збірного образа Дванадцяти (персоніфікований, особливо показаний лише Петруха, мигцем згадають лише ще один більшовик: «Андрюха, допомагай!») червоногвардійців закономірно: Блок хотів зобразити колективне, по вираженню Л. Толстого, «ройове» свідомість і колективну волю, що прийшли на зміну індивідуальному початку. Блок виходив з того, що саме російська інтелігенція здатна зрозуміти й прийняти революцію. У відповіді на анкету « чиМоже інтелігенція працювати з більшовиками?» Блок писав 14 січня 1918р.: «Інтелігенція завжди була революційна. Декрети більшовиків — це символи інтелігенції». Щодо цього Блок протиставляв інтелігенцію буржуазії: «У буржуа — ґрунт під ногами певна, як у свині — гній: родина, капітал, службове становище, орден, чин, Бог на іконі, цар на троні. Витягнися це — і все полетить нагору тормашками».

Така позиція визначила сатиричне зображення буржуазії й « миру, щойде,» у першому розділі поеми. Спочатку з’являється «бабуся», що «убивається — плаче» і побачивши плаката «Вся влада Установчим зборам!» «ніяк не зрозуміє, що виходить, На що такий плакат, Такий величезний шматок? Скільки б вийшло онуч для хлопців, А всякий — роздягнений, разут…». Це обивательський погляд стороннього свідка подій. Слідом з’являється «Буржуй на перехресті», що «У комір сховало ніс». Разючий збіг із цим сатиричним образом знаходимо в М. Цветаевой, що зовсім не привітала революцію, у нарисі того ж 1918 р. «Жовтень у вагоні»: «Так це в мене й залишилося, перше бачення буржуазії в Росії: вуха, що ховаються в шапках, душі, що ховаються в шубах, бачення шкіри».

Потім з’являється «Письменник — витія»: «Довгі волосся И говорить напівголосно: — Зрадники! — Загинула Росія!» Четвертий герой — «нині невеселий, Товариш Піп». П’ята — «Бариня в каракулі», теж зображується в сатиричному ключі: «Поскользнулась И — бац — розтяглася!» Потім — повії, після них — «Бурлака», що неприкаянно сутулиться. Можна допустити, що «бурлака» ідентифікується з «людиною» із Прологу до поеми: «Чорний вечір. Білий сніг. Вітер, вітер! На ногах не коштує людина». Отже, якщо до семи позначених героїв додати п’ять повій, вийде ще одне символічне число. Дванадцяти персонажам — тіням з «старого» миру протипоставлені в другому розділі поеми дванадцять червоноармійців. З їхнього діалогу в другому розділі читачі довідаються про Ваньке, що «сам тепер багатий… Був Ванька наш, а став солдат!», «сукин син, буржуй», і про гуляющей з ним Катьке: «А Ванька з Катькой — у шинку… — У їй керенки є в панчосі!» Портрет Катьки намальований особливо докладно: «Закинулася особою, Зубки блищать перлами… Ах ти, Катя, моя Катя, Толстоморденькая… У тебе на шиї, Катя, Шрам не зажив від ножа. У тебе під грудьми, Катя, Та подряпина свіжа!» У п’ятому розділі звучить «голос» Петрухи. Це він, Петруха, убив офіцера, з яким колись «блудила» Катька: «Гетры сірі носила, Шоколад Міньйон жерла, З юнкерьем гуляти ходила — Із солдатнею тепер пішла? Эх, эх, згріши! Буде легше Для душі!»

Як видно з листа ілюстраторові «Дванадцяти» Ю. П. Анненкову, Блоку турбував вигляд Катьки. Він підкреслював: «Катька — здорова, толстомордая, жагуча, кирпата російська дівка; свіжа, проста, добра — здорово лається, проливає сльози над романами, запекло цілується. «Толстомордость» дуже важлива (здорова й чиста навіть до дитячості)». Шоста глава малює погоню червоногвардійців за Ванькой і Катькой: «А Катька де? — Мертва, мертва! Прострелена голова!» Петруха — «бедный убивця», у якого «не видать зовсім особи» і руки в крові, оплакує свою й Катькину загублену душу: « — Ой, товариші рідні, Цю дівку я любив… Нічки чорні, хмільні Із цією дівкою проводив…» Але інші червоногвардійці обсмикують його, «стервеца», і всі разом вони йдуть на розбій

У статті «Інтелігенція й революція» Блок називав народ недавно прокинувся « Иванушкой — Дурачком»: «Що ж ви думали? Що революція — ідилія? Що народ — паинька? Що сотні шахраїв, провокаторів, чорносотенців, людей, що люблять погріти руки, не постараються схопити те, що погано лежить? І, нарешті, що так безкровно й так безболісно й розв’яжеться вікова звада між «чорною» і «білою кісткою»? Так прорисовується підтекст «любовного трикутника» поеми

У фіналі поеми в хуртовині, у заметілі «ідуть без ім’я святого…» («До всього готові, Нічого не жаль…») дванадцять червоногвардійців. За ними плететься «голодний пес», що персоніфікує «старий мир», а спереду — Христос: «…із кривавим прапором, И за хуртовиною не бачимо, И від кулі непошкоджений, Ніжною ходою над хуртовинним, Сніжним розсипом перлової, У білому віночку із троянд — Спереду — Иеус Христос».

Блок сам дивувався: чому Христос? Але нічого із собою не міг поробити: він бачив Христа. Щоденниковий запис: «Хіба я «вихваляв»? Я тільки констатував факт: якщо вдивитися в стовпи заметілі на цьому шляху, то побачиш «Ісус Христа». Але я іноді сам глибоко ненавиджу цей жіночний образ». Ключ до поеми — ідея многозвучия, що вобрали в себе самі різні «голоси» епохи — від пісні до мови плаката

Втім, незабаром Блок разочаровывается в революції й по — іншому починає дивитися на свою поему. В «Записці про «Дванадцять» він виділив відрізок часу «з початку 1918 р., приблизно до кінця Жовтневої революції (3 — 7 місяців)». Передаючи відчуття чари (цветаевское слово) того часу, поет писав: «…у січні 1918 року я останній раз віддався стихії не менш сліпо, чим у січні 1907 або в березні 1914 року». Хоча тепер, у квітні 1920 року, він «не міг… би написати того, що написав тоді», відректися від «Дванадцяти» неможливо, тому що поема була написана «у згоді зі стихією…».

Проте в передсмертному маренні Блок жадало від Л. Д. Менделєєвій обіцянки спалити все до єдиного екземпляри поеми «Дванадцять».