korotkij zmist po kkomu dzvonit dzvin xeminguej e - Шкільний Всесвіт

Американець Роберт Джордан, що добровільно бере участь у громадянській війні в Іспанії на стороні республіканців, одержує завдання із центра — підірвати перед настанням міст. Кілька днів до настання він повинен провести в розташуванні партизанського загону якогось Пабло. Про Пабло говорять, що на початку війни він був дуже сміливий і вбив фашистів більше, ніж бубонна чума, а потім розбагатів і тепер із задоволенням пішов би на спочинок. Пабло відмовляється брати участь у цій справі, що обіцяє загону одні неприємності, але Джордана зненацька підтримує п’ятдесятилітня Пилар, дружина Пабло, що користується в партизанів незмірно більшою повагою, чим чоловік. Той, хто шукає безпеки, втрачає всі, говорить вона. Її одноголосно обирають командиром загону.

Пилар — затята республіканка, вона віддана народній справі й ніколи не згорне з обраного шляху. У цій сильній, мудрій жінці таяться багато талантів, володіє вона й даром ясновидіння: у перший же вечір, подивившись на руку Роберта, вона зрозуміла, що той завершує свій життєвий шлях. І тоді ж побачила, що між Робертом і дівчиною Марією, що прибилася до загону після того, як фашисти вбили її батьків, а її саме зґвалтували, спалахнуло яскраве, рідке по силі почуття. Вона не перешкоджає розвитку їхніх любовних відносин, а знаючи, як мало залишилося часу, сама підштовхує їхній друг до друга. Увесь час, що Марія провела із загоном, Пилар поволі лікувала їй душу, і тепер мудра іспанка розуміє: тільки чиста, теперішня любов зцілить дівчину. У першу ж ніч Марія приходить до Роберта.

Наступного дня Роберт, доручивши старому Ансельмо спостерігати за дорогою, а Рафаелю — стежити за зміною вартових у мосту, відправляється разом з Пилар і Марією до Ель Сордо, командирові сусіднього партизанського загону. По дорозі Пилар розповідає, як починалася революція в маленькому іспанському містечку, на них з Пабло батьківщині, і як народ розправився там з місцевими фашистами. Люди встали у дві шеренги — одна напроти іншої, взяли в руки ціпи й кийки й прогнали фашистів крізь лад. Так робилося спеціально: щоб кожний ніс свою частку відповідальності. Усіх забили до смерті — навіть тих, хто слыл гарною людиною, — а потім скинули з обриву в ріку. Усі вмирали по — різному: хто приймав смерть із достоїнством, а хто скиглив і просив пощади. Священика вбили прямо під час молитви. Так, видимо, Бога в Іспанії скасували, зітхає Пилар, тому що, якби він був, хіба допустив би цю братовбивчу війну? Тепер комусь прощати людей — адже немає ні Бога, ні Сина Божия, ні Духа Святого. Оповідання Пилар будить у Роберті Джордане власні думки й спогади. У тім, що він зараз воює в Іспанії, немає нічого дивного. З Іспанією зв’язана його професія (він викладає іспанський в університеті) і служба; він часто бував тут до війни, любить народ Іспанії, і йому зовсім не однаково, як зложиться доля цього народу. Джордан не червоний, але від фашистів добра чекати не доводиться. Виходить, треба цю війну виграти. А потім він напише про усім книгу й тоді звільниться нарешті від того жаху, що супроводжує будь — які війни. Роберт Джордан припускає, що при підготовці до вибуху мосту він може загинути: у його розпорядженні занадто мало людей — семеро в Пабло й стільки ж в Ель Сордо, а справ повно: треба знімати пости, прикривати дорогу й т.д. І треба ж такому трапитися, що саме тут він зустрів свою першу теперішню любов. Може, це все, що він ще може взяти від життя? Або це взагалі все його життя й замість сімдесятьох років вона буде тривати сімдесят годин? Троє доби. Втім, горювати отут нема чого: за сімдесят годин можна прожити більше повне життя, чим за сімдесят років. Коли Роберт Джордан, Пилар і Марія, діставши згоду Ель Сордо дістати коней і взяти участь в операції, вертаються в табір, зненацька починає йти сніг. Він валить і валить, і це незвичайне для кінця травня явище може погубити вся справа. До того ж Пабло увесь час п’є, і Джордан боїться, що ця ненадійна людина може здорово нашкодити. Ель Сордо роздобув, як і обіцяв, коней на випадок відступу після диверсії, але через сніг, що випав, фашистський роз’їзд зауважує сліди партизанів і коней, що ведуть у табір Ель Сордо. Джордан і бійці із загону Пабло чують відзвуки бою, але втрутитися не можуть: тоді може зірватися вся операція, так необхідна для успішного настання. Весь загін Ель Сордо гине, фашистський лейтенант, обходячи пагорб, засіяний трупами партизанів і солдат, осіняє себе хрестом і подумки вимовляє те, що можна часто почути й у республіканському таборі: яка мерзенна річ війна! На цьому невдачі не закінчуються. У ніч перед настанням з табору збігає Пабло, прихопивши із собою ящик із взрывателем і бик фордів шнур — важливі для диверсії речі. Без них теж можна попоратися, але це складніше, та й ризику більше. Старий Ансельмо доповідає Джордану про пересування на дорозі: фашисти підтягують техніку. Джордан пише докладне повідомлення командуючому фронтом генералові Гольцю, інформуючи того, що супротивник явно знає про настання, що готується: те, на що розраховував Гольц — раптовість, тепер не спрацює. Пакет Гольцю погоджується доставити партизанів Андрію. Якщо той встигне передати повідомлення до світанку, Джордан не сумнівається, що настання перенесуть, а разом з ним і дату вибуху мосту. Але поки треба готуватися… В останню ніч, лежачи поруч із Марією, Роберт Джордан як би підбиває підсумок свого життя й доходить висновку, що вона прожита не зрячи. Смерті він не боїться, страшить його тільки думка: а раптом він не виконає свій борг належним чином. Джордан згадує діда — той теж брав участь у Громадянській війні, тільки в Америці — у війні між Північчю й Півднем. Напевно, вона була так само страшна, як і ця. І видимо, прав Ансельмо, говорячи, що ті, хто бореться на стороні фашистів, — не фашисти, а такі ж бідняки, як і люди в республіканських загонах. Але краще не думати про все це, інакше пропаде злість, а без її не виконати завдання. Ранком у загін зненацька вертається Пабло, він привів із собою людей і коней. Скинувши під гарячу руку в прірву детонатор Джордана, він незабаром відчув каяття й зрозумів, що просто н