Узбек і Рика, головні герої, персияне, чия допитливість змусила їх покинути батьківщину й відправитися в подорож, ведуть регулярну переписку як зі своїми друзями, так і між собою. Узбек в одному з листів до друга розкриває щиру причину свого від’їзду. Він був замолоду представлений до двору, але це не зіпсувало його. Викриваючи порок, проповідуючи істину й зберігаючи щирість, він наживає собі чимало ворогів і вирішує залишити двір. Під пристойним приводом (вивчення західних наук) за згодою шаха Узбек залишає батьківщину. Там, в Испагани, йому належав сераль (палац) з гаремом, у якому перебували самі прекрасні женшины Персії. Друзі починають свою подорож з Эрзерума, далі їхній шлях лежить у Токату й Смірну — землі, підвладні туркам

Турецька імперія доживає в ту пору останні роки своєї величі. Ори, які тільки за гроші одержують свої посади, приїжджають у провінції й грабують їх як завойовані країни, солдати підкоряються винятково їхнім капризам. Міста збезлюділи, села спустошені, землеробство й торгівля в повному занепаді. У той час як європейські народи вдосконалюються з кожним днем, вони коснеют у своєму первісному неуцтві. На всіх великих просторах країни тільки Смірну можна розглядати як місто богатый і сильний, але його роблять таким європейці

Містячи опис Туреччини своєму другові Рустану, Узбек пише: «Ця імперія, не пройде й двох століть, стане театром тріумфів якого — небудь завойовника». Після сорокадневного плавання наші герої попадають у Ливорно, одне із квітучих міст Італії. Побачений уперше християнське місто — велике видовище для магометанина. Різниця в будовах, одязі, головних звичаях, навіть у найменшій дрібниці перебуває що — небудь надзвичайне

Жінки користуються тут більшою волею: вони носять тільки одну вуаль (персіянки — чотири), у будь — який день вільні виходити на вулицю в супроводі яких — небудь бабів, їхні зяті, дядьки, племінники можуть дивитися на них, і чоловіки майже ніколи на це не ображаються. Незабаром мандрівники спрямовуються в Париж, столицю європейської імперії. Рика після місяця столичного життя поділиться враженнями зі своїм другом Иббеном. Париж, пише він, так само великий, як Испагань, «удома в ньому так високі, що молено заприсягти, що в них живуть одні тільки астрологи».

Темп життя в місті зовсім іншої; парижане біжать, летять, вони впали б у непритомність від повільних візків Азії, від мірного кроку верблюдів. Східна ж людина зовсім не пристосована для цієї біганини. Французи дуже люблять театр, комедію — мистецтва, незнайомі азіатам, тому що по природі своєї ті більше серйозні. Ця серйозність жителів Сходу відбувається тому, що вони мало спілкуються між собою: вони бачать один одного тільки тоді, коли їх до цього змушує церемоніал, їм майже невідома дружба, складова тут насолоду життя; вони сидять по будинках, так що кожна сім’я ізольована. Чоловіка в Персії не мають жвавість французів, у них не видно духовної волі й достатку, які у Франції властиві всім станам

Меж тим з гарему Узбека приходять тривожні звістки. Одну із дружин, Заши, застали наодинці з білим євнухом, що відразу, за наказом Узбека, заплатив за віроломство й невірність головою. Білі й чорні євнухи (білих євнухів не дозволяється допускати в кімнати гарему) — низькі раби, що сліпо виконують всі бажання женшин і в той же час заставляющие їх беззаперечно коритися законам сералю. Жінки ведуть розміряний спосіб життя: вони не грають у карти, не проводять безсонних ночей, не п’ють вина й майже ніколи не виходять на повітря, тому що сераль не пристосований для задоволень, у ньому все просочено підпорядкуванням і боргом. Узбек, розповідаючи про ці звичаї знайомому французові, чує у відповідь, що азіати примушені жити з рабами, серце й розум яких завжди відчувають приниженість їх положення

Чого можна чекати від людини, вся честь якого полягає в тому, щоб сторожити дружин іншого, і який пишається самою мерзенною посадою, яка тільки існує в людей. Раб погоджується переносити тиранію більше сильної підлоги, аби тільки мати можливість доводити до відчаю більше слабкий. «Це найбільше відштовхує мене у ваших вдачах, звільнитеся ж, нарешті, від забобонів», — містить француз. Але Узбек непохитний і вважає традиції священними

Рика, у свою чергу, спостерігаючи за парижанками, в одному з листів до Иббену міркує про жіночу волю й відмінюється до думки про те, що влада жінки природна: це влада краси, який ніщо не може пручатися, і тиранічна влада чоловіка не у всіх країнах поширюється на жінок, а влада краси універсальна. Рика помітить про себе: «Мій розум непомітно втрачає те, що ще залишилося в ньому азіатського, і без зусиль пристосовується до європейських вдач; я довідався жінок тільки з тих пор, як я тут: я в один місяць вивчив їх більше, ніж удалося б мені в сералі протягом тридцяти років». Рика, ділячись із Узбеком своїми враженнями про особливості французів, відзначає також, що на відміну від їхніх співвітчизників, у яких всі характери одноманітні, тому що вони вимучені («зовсім не бачиш, які люди насправді, а бачиш їх тільки такими, якими їх змушують бути»), у Франції вдавання — мистецтво невідоме. Усі розмовляють, усі бачаться один з одним, усі слухають один одного, серце відкрите так само, як і особа

Грайливість — одна з рис національного характеру Узбек міркує про проблеми державного устрою, тому що, перебуваючи в Європі, він перевідав багато різних форм правління, і тут не так, як в Азії, де політичні правила всюди ті самі. Міркуючи над тим, яке правління найбільше розумно, він доходить висновку, що доконаним є те, що досягає своїх цілей з найменшими витратами: якщо при м’якому правлінні народ буває настільки ж слухняний, як при строгому, те слід віддати перевагу першому. Більш — менш жорстокі покарання, що накладаються державою, не сприяють більшій покорі законам. Останніх так само бояться в тих країнах, де покарання помірні, як і в ті, де вони тираничны й жахливі. Уява саме собою пристосовується до вдач даної країни: восьмиденне тюремне ув’язнення або невеликий штраф так само діють на європейця, вихованого в країні з м’яким правлінням, як втрата руки на азіата. Більшість європейських урядів — монархічні

Цей стан насильницьке, і воно незабаром перероджується або в деспотію, або в республіку. Історія й походження республік докладно освітлені в одному з листів Узбека. Більшої частини азіатів невідома ця форма правління. Становлення республік відбувалося в Європі, що ж стосується Азії й Африки, то вони завжди були гноблені деспотизмом, за винятком декількох малоазіатських міст і республіки Карфагена в Африці. Воля створена, очевидно, для європейських народів, а рабство — для азіатських

Узбек в одному зі своїх останніх листів не приховує розчарування від подорожі по Франції. Він побачив народ, великодушний по природі, але поступово розбестився. У всіх серцях зародилася неутолимая спрага багатства й ціль розбагатіти шляхом не чесної праці, а руйнування государя, держави й співгромадян

Духівництво не зупиняється перед угодами, що розоряють його довірливу паству. Отже, ми бачимо, що, у міру того як затягається перебування наших героїв у Європі, вдачі цієї частини світла починають їм представлятися менш дивн і дивними, а дивуються вони цій дивовижності й чудності в більшому або меншому ступені залежно від розходження їхніх характерів. З іншого боку, у міру того, як затягається відсутність Узбека в гаремі, підсилюється безладдя в азіатському сералі

Узбек украй стурбований відбувається в його палаці, тому що начальник євнухів доповідає йому про немислимі речах, що діються там. Зели, відправляючись у мечеть, скидає покривало й з’являється перед народом. Заши знаходять у постелі з однієї з її рабинь — а це строго заборонено законами

Увечері в саду сералю був виявлений юнак, більше того, вісім днів дружини провели в селі, на одній із самих відокремлених дач, разом із двома чоловіками. Незабаром Узбек довідається розгадку. Роксана, його кохана дружина, пише передсмертний лист, у якому зізнається, що обдурила чоловіка, підкупивши євнухів, і, насміявшись над ревнощами Узбека, перетворила огидний сераль у місце для насолод і задоволення. Її коханого, єдину людину, що прив’язувала Роксану до життя, не стало, тому, прийнявши отруту, вона треба за ним. Обертаючи свої останні в житті слова до чоловіка, Роксана зізнається у своїй ненависті кнему.

Непокірлива, горда жінка пише: «Ні, я могла жити в неволі, але завжди була вільна: я замінила твої закони законами природи, і розум мій завжди зберігав незалежність». Передсмертний лист Роксани Узбекові в Париж завершує оповідання

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *