korotkij zmist nikudi lyeskov n z chast 1 - Шкільний Всесвіт

Дві молоді дівчини, «тополя й берізка», Лизавета Григорівна Бахарева і Євгенія Петрівна Гловацкая вертаються з Москви після закінчення інституту. По шляху вони заїжджають у монастир до тітки Ба — Харевой, ігумені Агнії, де Ліза демонструє нові погляди на роль жінки в сім’ї й житті. Там же дівчини знайомляться із простодушною молодою черницею Феоктистой, що втратила чоловіка й дитину й утекла в монастир від суворої свекрухи. У селі Мерево дівчин зустрічають проводир Єгор Миколайович Бахарев з «детски простодушними блакитними очами», стриманий Петро Лукич Гловацкий, мати Лізи Ольга Сергіївна і її сестри: Зінаїда, що вийшла заміж за поміщика Шатохина, але періодично збігає від чоловіка до батьків, і Соня, «панянка, яких багато». Тут же кандидат юридичних наук Юстин Помада, «досить симпатичної, але дуже не презентабельної», якого дуже любить повітовий лікар Дмитро Петрович Розанов, нещасний у шлюбі з «нісенітною» дружиною. Незабаром Гловацкий з дочкою їдуть у повітове місто, де батько знову виконує обов’язки доглядача училища, а Женни з полюванням береться за нехитре господарство. Частими гістьми їхнього будинку стають два «благопристойнейших парубки» Микола Степанович Вязмитинов і Олексій Павлович Зарницын, доктор Розанов і ще кілька людей, що становлять «кружок дуже коротких і дуже друг до друга не вимогливих людей — зовсім нове явище в повітовому житті». Зарницын призиває Гловацкую до високого покликання громадянки, Вязмитинов по перевазі мовчить, а доктор робиться жарким шанувальником «скромних достоїнств Женни». Гловацкая ніколи не нудьгує й не тяготиться тихою одноманітністю свого життя. Ліза залишається в Мереве, але один раз приїжджає до Гловацкой і просить забрати неї із сім’ї, де всі «метушливо й мертво», а інакше вона перетвориться в «демона» і «чудовисько». Женни відмовляється взяти Лізу до себе, Вязмитинов постачає її книгами, а Женни проводжає й сама переконується в правоті подруги. Після розмови із сестрою, що загрожує відвезти Лізу до себе, якщо їй не дадуть жити «згідно її натурі», Бахарев силою відправляє старшу дочку до чоловіка, а Лізі віддає кращу кімнату. На прощальному вечорі перед від’їздом на зиму в губернське місто Женни й Ліза звертають увагу на молодого іноземця Райнера. У водохресний вечір, після неприємного епізоду на балі, коли Ліза заступилася за честь Женни, вона, ледве не замерзнув по дорозі, вертається в Мерево, де вирішує жити одна. Старий Бахарев бачить, що дочка не права, але жалує її й вірить словам Агнії про бахаревском вдачу, ідеї про занепокоєння, які повинні пройти. Ліза приїжджає до Гловацкой украй рідко, лише за книгами Вязмитинова. Вона безладно читає, і всі близькі люди здаються їй «пам’ятниками минулих прихильностей», що живуть не у світі, а в «мирке». На одному з вечорів у Гловацких відбувається примітна суперечка, у якому Розанов на противагу Зарницыну затверджує, що «у кожного народу своя драматична боротьба», що не розрізняється сословно. Брата Женни, Іполита, саджають у в’язницю за студентську справу, його долю вирішують заступництво й зв’язки ігумені Агнії. Зарницын таїться й, зображуючи із себе політичного діяча, підкладає прокламації в кишеню ревізора училища грека Сафья — Носа. Вязмитинов тримається серйозніше й має спільні справи з Райнером. Незабаром Вязмитинов зізнається Женни в любові. А на жагучому тижні явно симпатизує Розанову Ліза призиває його кинути те життя, що веде доктор, і виїхати. Доктор дає обіцянку й незабаром їде в Москву. Туди ж відправляється сімейство Бахаревых. У Москві Розанов поселяється у свого університетського товариша слідчого пристава Євграфа Федоровича Не Сподіваючись і його дружини Даши, знайомиться з постійними відвідувачами їхньої квартири — господаркою будинку штабс — капитаншей Давыдовской і коректором Ардалионом Араповым, що вводить Розанова в московський кружок «своїх» людей і в будинок Казимира Рациборского, згодом оказавшегося польським змовником, що вирішив використовувати «нових людей» для своїх цілей. Арапів представляє докторові «чужого» людини — уже знайомого Розанову француза Райнера, а також Белоярцева, Завулоно — Ва й інших «соціалістів». Вечір закінчується пияцтвом і паскудними піснями, однаково неприємними й Розанову й Райнеру. Обоє входять у будинок маркізи де Бараль і її сусідок — «вуглекислих фей чистих ставків» — сестер Ярославцевых. Мнимий Рациборский улаштовує Розанова в лікарню, де він сходиться з роботящим ординатором Лобачевским, упевненим, що «всі страждання — від неробства», і починає писати дисертацію. Арапів знайомить Розанова з бердическим євреєм Нафртулой Соловейчиком, що видає себе за озлобленого представника націй. Бахаревы в Москві живуть у сім’ї брата Ольги Сергіївни, чий син Сергій «ліберальничає», і, щоб «сходки» не закінчилися поліцією, його мати спеціально грає арешт сина, а в дійсності відправляє його в маєток. Кружок маркізи вірить в арешт, паникует і обвинувачує «нових людей» — Розанова й Райнера — у шпигунстві й зрадництві. Тим часом Соловейчик складає донос на всіх «лібералів», але з нагоди вбиває двох жебраків, краде їхні гроші й тікає. Розанова запрошує до себе генерал Стрепетов, говорить із ним як з «революціонером», призиває зрозуміти, що всі, чим вони займаються, — божевілля, і побічно попереджає про можливий інтерес поліції. Розанов приїжджає до Арапову й, поки всі сплять, спалює надруковані листівки, несе літографський камінь і тим прирікає себе на презирство. Але дійсно, що з’явилася поліція, показує, що Розанов, навпроти, всіх урятував, і думка про нього міняється для всіх, крім Лізи, що вважає його «посередністю, що досадила,». Маркіза де Бараль цікавиться Лізою як «матерьялом» і вводить її в кружок, що незабаром розвалюється. Одна Ліза «не слабшає» ні на мінуту, хоча і їй «нікуди» іти й невідомо що робити. Лобачевскому відмовляють у пристрої школи для жінок, і він їде в Петербург. Розанов у черговий раз мріє налагодити сімейне життя, але Ольга, що повернулася, Олександрівна відразу ж підриває його репутацію в кружку «вуглекислих фей» і переїжджає жити до маркізи. Ліза сліпне, не може більше багато читати й знайомиться з «стриженою дівицею» Бертольди, «працюючої над Прудоном» «матеріалісткою». Розанов, якому «порожньо» і нестерпно нудно, заходить до Лізи, знайомиться з «злощасної Бертольдинькой», що живе за бахаревский рахунок, і Лізиною інститутською подругою Полинькой Калистратовой, чий чоловік розтратили весь стан і виявився в острозі. Тоді як Бертольди вважає її особою, що підлягає розвитку, для Калистратовой Бертольди тільки «смішна», Компанія їде в Сокольників, куди незабаром навідається закончивший «московський революційний період» Белоярцев, а з ним і всі ті, хто уцелел від рассыпавшегося «кодла». Їхнє суспільство стомлює Розанова, у якого зароджуються самі ніжні почуття до Полиньке. Помада привозить від Женни подарунки, Ліза щиро радується зустрічі, і він залишається в повному їй підлесливості. соціаліст, Що Приїхав з Петербурга, Красин доводить пріоритет фізіології над моральними зобов’язаннями й проповідує критерій «розумності». Розанов коштує за «нерозв’язний» шлюб і одержує від Бертольди іменування «постепеновця» і «ідеаліста». Ліза обвинувачує доктора в егоїзмі й байдужості до людського горя, Розанов указує на її нелюдське відношення до привченого й погубленому Помаді й призиває при неосяжній широчіні прагнень і любові до людства жалувати людей, які неї оточують. На його думку, всі Лізині знайомі — за винятком Райнера, «пустодзвони» — улаштовують так, що чимала людина соромиться назви російського ліберала. Після розриву з Лізою Розанов спілкується тільки з Полинькой Калистратовой, але в його житті знову встановлюється «воєнний стан»: Ольга Олександрівна наполягає на розлученні. Розанов починає пити, але Полинька його виходжує, і вони їдуть у Петербург. Після того як Ольга Сергіївна загрожує Лізі «гамівним будинком», вона остаточно розходиться зі своїм сімейством, і, що проклинається Бахаревым, їде з Бертольди в Петербург, де, читаючи «Вчення про їжу» Молешотта, плаче про батька. У старого, від якого «пішла» дочка, трапляється удар, і незабаром і він, і Ольга Сергіївна вмирають. Обвінчалася з Вязмитиновым Женни перебирається в Петербург. Розанов продовжує жити з маленькою дочкою, служить поліцейським лікарем і не розстається з акушеркою, що стала, Полинькой. Зустрівши няньку Абрамівну, він довідається про місцезнаходження Лізи й знаходить її пристарілої й споганілої. Ліза живе цивільною сім’єю з Бертольди, Белоярцевым і іншими «людьми справи», повними презирства до звичайної праці, байдужими до кар’єр і сімейного початку й, що міркують про неприродність розподілу праці й капіталу, але як і раніше не знаючими, що робити. Тут часто буває Райнер, у якого своя комуна, що живе за його рахунок. Белоярцев створює собі більше впливове «амплуа», живе в будинку «генералом» і, на думку Лізи, порушує «суспільна рівноправність». Ліза й Розанов з Полинькой приїжджають до Вязмитиновым, але, коли з’являється Райнер, що, на ду

мку Лізи, «краще всіх», кого вона знала, Вязмитинов дуже незадоволена: йому, як уважає дружина, що не змінилася, заважають люди, яких він колись любив і хвалив. Ще через півроку Вязмитинов одержує орден і зовсім відрікається від колишніх друзів і ідеалів, входячи в кружок чиновной аристократії з ліберально — консервативним напрямком. У Калистратовой і Розанова народжується дочка. Ліза йде з будинку Згоди, де Белоярцев установлює диктаторські порядки. Райнер їде в Польщу боротися за волю холопів. Помада зникає. Ліза все частіше й частіше буває в Женни, де вони не обертають уваги на «буку» Миколи Степановича. Райнер зізнається Лізі, що мріє про знищення «профанації навчання» і закритті будинку Згоди. Ліза обвинувачує його в боягузтві. Тим часом за Райнером установлюють стеження, і Женни віддає йому подорожню чоловіка. Райнер кличе Лізу, але, не дочекавшись і ховаючись від Вязмитинова, тікає. Ліза страждає, що «усіх розігнала» і «розгубила», а мешканці будинку знищують всі компрометуючі папери, але до них заходить лише крамар з вимогою грошей. У цей час у Біловезькій Пущі загін повсталих, очолюваним паном Лантухів (Райнером), набредает додому, де вмирають два тяжкопоранених. Один з них виявляється Помадою, якому «набридло жити» і чия мати була полькою. Але отут на загін нападають, і Райнера з умираючою Помадою на руках беруть у полон. Коли Ліза довідається про можливий арешт Райнера, вона просить у Розанова зайняти для неї грошей у чоловіка Софії барона Альтерзона. Але той відмовляється давати грошей «на розпусти» і повідомляє, що, за заповітом матері, Ліза позбавлена спадщини. Розанов довідається в ньому Нафтулу Соловейчика. Після ще однієї невдалої спроби влаштуватися на службу Ліза одержує звістку про швидкий розстріл Райнера й пропадає. Бертольди затаскує в будинок Згоди Ольгу Олександрівну Розанову. Через дев’ять днів Ліза вертається в жорстокій гарячці й зізнається, що їздила на страту. Дотримуючись благань Женни й Абрамівни, хвора погоджується висповідатися й причаститися й просить Лобачевского в крайньому випадку дати їй отрута. Умирає Ліза зі словами: «З ними в мене загального хоч ненависть і невміння миритися із суспільством, а з вами нічого». На день іменин Вязмитинова збирається гулянка, де Зар — Ницын із хрестом ратує за введення світового положення про селян, брат Женни Іполит, службовець чиновником при губернаторі, веде розмову про старих знайомий, кар’єрі й правах жінок. Женни заявляє, що на відміну від тих, хто «подурів» у молодості, «колобродити» їй було «нікуди». Ольга Олександрівна збігає з будинку Згоди й поселяється у квартирі Розанова, розділеної їм на дві окремі половини. Через місяць вертається додому купецький син Лука Миколайович Маслянников. Йому розповідають, що Ольга Олександрівна пішла в монастир «белицей». А він обіцяє влаштувати школи й лікарні, але затверджує, що новими творами його «не сшибешь». І сердито говорить про людей, у яких тільки одні дрібниці на розумі. Вони «мутоврят» народ, а самі дорогу не знають і без «нашого брата» не знайдуть