korotkij zmist neterpinnya sercya cvejg iz chast 1 - Шкільний Всесвіт

В 1938 р. оповідач випадково познайомився з кавалером ордена Марії Терезії Антоном Гофмиллером, що повідав йому про те, що трапилося з ним чверть століття назад, коли йому було двадцять п’ять років. Оповідач записав його оповідання, змінивши в ньому лише імена так деякі дрібні подробиці, що дозволяють угадати, про кого й про що мова йде.

Антон Гофмиллер був сином бідного чиновника, обтяженого великою сім’єю. Його віддали у військове училище, і у вісімнадцять років він закінчив його. Завдяки далекій родичці, він потрапив у кавалерію. Служба в цьому роді військ не всякому по засобах, і парубок виявився оточений набагато більше заможними товаришами. Наприкінці 1913 р. ескадрон, де він служив, перевели з Ярославице в невелике гарнізонне містечко в угорської границі. У травні 1914 р. місцевий аптекар, він же помічник бургомістра, представив Антона самій багатій людині в окрузі — панові фон Кекешфальве, чия племінниця вразила Антона своєю красою. Антона запросили в будинок до Кекешфальвам, і він прийшов у захват від привітного прийому. Він багато танцював і із племінницею Кекешфальвы Ілоною, і з іншими дівчинами, і тільки о пів на одинадцяту спохватився, що забув про дочку хазяїна й не запросив її на вальс. Антон поквапився виправити помилку, але у відповідь на його запрошення Эдит Кекешфальва розридалася. Антон не міг зрозуміти, у чому справа, і Ілона пояснила йому, що в Эдит паралізовані ноги й вона не може ступити ні кроку без милиць. Збентежений, Антон поспішив піти.

Він почував себе так, немов хлистом стьобнув дитини, а потім утік, як злочинець, навіть не спробувавши виправдатися. Щоб загладити свою провину, Антон на останні гроші купив величезний букет троянд і послав його Эдит. Дівчина відповіла йому подячним лист і запросила на чашку сподіваючись. Коли Антон прийшов, Эдит і Ілона зраділи й прийняли його як дорогого друга. Він став бувати в них запросто й дуже прив’язався до обох, але Ілона здавалася йому теперішньою жінкою, з якої йому хотілося танцювати й цілуватися, а Эдит у свої сімнадцять — вісімнадцять років виглядала дитиною, яку хотілося приголубити й утішити. В Эдит відчувалося якесь дивне занепокоєння, настрій її частий мінялося. Коли Антон уперше побачив, як Эдит пересувається, вцепившись у милиці й із працею волочачи ноги, вона жахнувся. Безмежно страждаючи від своєї безпорадності, вона хотіла помститися здоровим, змусивши їх дивитися на її борошна. Її батько запрошував самих знаменитих лікарів у надії, що ті вилікують її, — адже ще п’ять років тому вона була життєрадісною, рухливою дитиною. Він просив Антона не ображатися на Эдит: вона часто буває різанням, але серце в неї добре. Антон почував безмежний жаль і навіть випробовував сором через своє здоров’я.

Якось раз, коли він мчався галопом на коні, він раптом подумав про те, що якщо Эдит бачить його з вікна садиби, то їй, бути може, боляче дивитися на цю скачку. Він рвонув поводья й віддав своїм уланам команду перейти на рись і, тільки коли садиба зникла, знову дозволив їм перейти на галоп. Антон випробував приплив гарячого співчуття до нещасної хворої дівчини, він навіть спробував скрасити її тужливе життя: бачачи, як дівчини радуються його приходу, він став бувати в них майже щодня: розповідав веселі історії, розважав їх як міг. Хазяїн розчулено дякував йому за те, що він повернув Эдит гарний настрій і вона зробилася майже такий же веселої, як колись. Антон довідався, що Ілона заручена з помічником нотаріуса з Бечкерета й чекає видужання Эдит Або поліпшення її стану, щоб з ним обвінчатися, — Антон догадався, що Кекешфальва обіцяв бідній родичці придане, якщо вона погодиться почекати із заміжжям. Тому спаленіле був потяг до Ілони швидко згасло, і прихильність його усе більше зосереджувалася на Эдит, знедоленої й беззахисної. Друзі почали жартувати над Антоном, що перестав відвідувати їхньої вечірки в «Рудому леві»: мов, звичайно, у Кекешфальвы частування краще. Побачивши в Антона золотий портсигар — подарунок Ілони й Эдит до дня його народження, — товариші помітили, що він непогано навчився вибирати собі друзів. Своїми глузуваннями вони позбавили Антона впевненості в собі. Він почував себе що дає, що допомагає, а отут раптом побачив, як виглядають його відносини з Кекешфальвами з боку, і зрозумів, багато хто навколо можуть порахувати його поводження аж ніяк не безкорисливим. Він став рідше бувати в Кекешфальвов. Эдит образилася й улаштувала йому сцену, щоправда, потім попросила прощення. Щоб не засмучувати хвору дівчину, Антон знову зачастив у їхню садибу. Кекешфальва попросив Антона розпитати доктори Кондора, що лікував Эдит, про те, які в дійсності її шанси на видужання: лікарі часто щадять хворих і їхню рідню й не говорять їм всієї правди, а Эдит утомилася від невизначеності й втрачає терпіння. Кекешфальва сподівався, що чужій людині, яким був Антон, доктор Кондор скаже всі як є. Антон пообіцяв і після вечері в Кекешфальвов вийшов разом з Кондором і зав’язав з ним бесіду.

Кондор сказав йому, що в першу чергу його турбує стан здоров’я не Эдит, а її батька: старий так переживає за дочку, що втратив спокій і сон, а при його слабкому серці це може погано скінчитися. Кондор розповів Антонові, що вважав Кекешфальву угорським аристократом, що насправді Кекешфальва народився в бідній єврейській сім’ї й сьогодення його ім’я Леммель Каниц. У дитинстві він був хлопчиком на побегушках, але кожну вільну хвилину віддавав навчанню й поступово став виконувати усе більше й більше серйозні доручення. У двадцять п’ять років він уже жив у Відні й був агентом солідної страхової компанії. Його поінформованість і коло його діяльності з кожним роком ставали усе ширше. З посередника він перетворився в підприємця й сколотив стан. Один раз він їхав у поїзді з Будапешта у Відень. Зробивши вигляд, що спить, він підслухав розмову своїх попутників. Вони обговорювали нашумілу справу про спадщину княгині Орошвар: зла баба, посварившись із ріднею, залишила весь свій стан компаньйонці, фрейлейн Дитценгоф, скромній забитій жінці, що терпляче зносила всі її причіпки й капризи. Родичі княгині зуміли одурачить непрактичну спадкоємицю, і від мільйонної спадщини в неї залишився тільки маєток Кекешфальва, що вона, швидше за все, теж проворонить. Каниц вирішив не втрачаючи часу відправитися в маєток Кекешфальва й спробувати дешево купити у фрейлейн Дитценгоф колекцію стародавньої китайської порцеляни. Йому відкрила жінка, що він прийняв за прислугу, але виявилося, що це й була нова господарка садиби. Розговорившись із нею, Каниц зрозумів, що неждано, що звалилося багатство, є для цим не розпещеним життям жінки не радістю, а, навпаки, тягарем, тому що вона не знає, що з ним робити. Вона сказала, що хотіла б продати садибу Кекешфальва. Почувши це, Каниц відразу вирішив купити неї. Він уміло повів розмову й невірно перевів з угорського лист адвоката, у результаті чого фрейлейн Дитценгоф погодилася продати садибу за сто п’ятдесят тисяч крон, уважаючи цю суму величезної, меж тим як вона була, щонайменше, учетверо менше її теперішньої ціни. Щоб не дати довірливій жінці отямитися, Каниц поспішив поїхати з нею у Відень і скоріше оформити паперу. Коли купча була підписана, фрейлейн Дитценгоф хотіла заплатити Каницу за праці. Він відмовився від грошей, і вона стала гаряче дякувати йому. Каниц відчув каяття совісті. Його ніхто ніколи не дякував, і йому стало соромно перед жінкою, що він обдурив. Удала угода перестала радувати його. Він вирішив повернути фрейлейн маєток, якщо вона одного чудового дня пошкодує, що продала його. Купивши більшу коробку цукерок і букет квітів, він з’явився в готель, де вона зупинилася, щоб сказати їй про своє рішення. Фрейлейн була розчулена його увагою, і він, довідавшись, що вона збирається їхати у Вестфалию до далеких родичів, з якими її ніщо не зв’язує, зробив їй речення. Через два місяці вони одружилися. Каниц прийняв християнство, а потім і перемінив прізвище на більше звучну — фон Кекешфальва. Чоловіки були дуже щасливі, у них народилася дочка — Эдит, але в дружини Каница виявився рак і вона вмерла.

Після того як ніякі мільйони не допомогли йому врятувати дружину, Каниц став нехтувати гроші. Він балував дочку й шпурляв гроші праворуч і ліворуч. Коли п’ять років тому Эдит занедужала, Каниц порахував це карою за його колишні гріхи й робив всі, щоб вилікувати дівчинку. Антон запитав Кондора, чи виліковна хвороба Эдит. Кондор чесно сказав, що не знає: він пробує різні засоби, але поки не домігся обнадійливих результатів. Він прочитав якось про метод професора Вьенно й написав йому, щоб з’ясувати, чи застосуємо його метод до такої хворої, як Эдит, але відповіді поки не одержав.

Коли після розмови з Кондором Антон підходив до казармі, він побачив Кекешфальву, що чекав його під дощем, тому що йому не терпілося довідатися, що сказав лікар про стан здоров’я Эдит. В Антона забракло духу розчарувати старого, і він сказав, що Кондор збирається испробовать новий метод лікування й упевнений в успіху. Кекешфальва розповів про всім Эдит, і дівчина повірила в те, що незабаром буде здорова. Довідавшись, що Антон від його ім’я обнадіяв хвору, Кондор дуже розсердився. Він одержав відповідь професора Вьенно, з якого стало ясно: новий метод не підходить для лікування Эдит. Антон став переконувати його, що відкрити зараз Эдит всю правду — це значить убити її. Йому здавалося, що наснага, підняте настрій можуть зіграти позитивну роль, і дівчині стане хоч небагато краще. Кондор попередив Антона, що той берет на себе занадто більшу відповідальність, але це не злякало Антона. Перед сном Антон розкрив тім казок «Тисяча й одна ніч» і прочитав казку про хром старому, що не міг іти й попросив юнака, щоб той ніс його на плечах. Але як тільки старий, що насправді був джином, піднявся на плечі юнака, він став немилосердно поганяти його, не даючи передохнути. У сні старий з казки придбав риси Кекешфальвы, а сам Антон перетворився в нещасного юнака. Коли він назавтра прийшов до Кекешфальвам, Эдит оголосила йому, що через десять днів їде у Швейцарію на лікування. Вона запитувала, коли Антон приїде туди відвідати їх, і коли юнак сказав, що в нього немає грошей, відповіла, що її батько з радістю оплатить його поїздку. Гордість не дозволяла Антонові прийняти такий подарунок. Эдит початку з’ясовувати, навіщо він взагалі буває в них, говорячи, що не має сил виносити загальну жалість і поблажливість. І зненацька сказала, що краще кинутися з вежі, чим терпіти таке відношення. Вона так розхвилювалася, що хотіла вдарити Антона, але не удержалася на ногах і впала. Антон не міг зрозуміти причини її гніву, але незабаром вона попросила прощення й, коли Антон зібрався йти, раптом прильнула до нього й жагуче поцілувала в губи, Антон був приголомшений: йому й у голову не приходило, що безпомічна дівчина, по суті каліка, може любити й бажати бути улюбленої, як будь — яка інша жінка. Пізніше Антон довідався від Ілони, що Эдит давно вже любить його, і Ілона, щоб не розбудовувати її, увесь час переконувала хвору родичку, що та безсумнівно подобається Антонові. Ілона вмовляла Антона не розчаровувати бідну дівчинку зараз, на порозі видужання — адже лікування зажадає від її багато сил. Антон відчув себе в пастці.

Він одержав любовного листа від Эдит, слідом за ним інше, де вона просила його знищити перше. Від хвилювання під час навчань Антон віддав неправильну команду й викликав на себе гнів полковника. Антон хотів звільнитися, виїхати з Австрії, навіть попросив знайомого допомогти йому, і незабаром йому запропонували місце помічника скарбника на торговельному судні. Антон написав прохання про відставку, але отут згадав про листи Эдит і вирішив порадитися з Кондором, як бути. Він поїхав до лікаря додому й зі здивуванням виявив, що Кондор одружений на сліпій жінці, що він живе в бідному кварталі й з ранку до ночі лікує бідняків. Коли Антон розповів усе Кондорові, той пояснив йому, що, якщо він, запаморочивши дівчині голову своїм прекраснодушним жалем, тепер утече, це вб’є її. Антон відступився від свого рішення подати у відставку. Він почав випробовувати подяку до Эдит за її любов. Буваючи як і раніше в Кекешфальвов, він увесь час відчував у поводженні Эдит затаєне, жадібне очікування. Антон уважав дні до її від’їзду у Швейцарію: адже це повинне було принести йому бажану волю. Але Ілона повідомила його, що від’їзд відкладається. Бачачи, що Антон не випробовує до неї нічого, крім жалю, Эдит роздумала лікуватися: адже вона хотіла бути здорової тільки заради нього. Кекешфальва на колінах благав Антона не відкидати любов Эдит. Антон намагався пояснити йому, що все непременно вирішать, начебто він женився на Эдит заради грошей, і стануть нехтувати його, та й сама Эдит не повірить у щирість його почуттів і стане думати, що він женився на ній з жалості. Він сказав, що потім, коли Эдит видужає, усе буде по — іншому. Кекешфальва вхопився за його слова й попросив дозволу передати їх Эдит. Антон, твердо знаючи, що хвороба її невиліковна, вирішив у жодному разі не йти далі цього, ні до чого не зобов’язуючої обіцянки. Перед від’їздом Эдит Антон прийшов до Кекешфальвам і, коли всі підняли келихи за її здоров’я, у припливі ніжності обійняв старого батька й поцілував дівчину. Так відбулися заручини. Эдит надягла на палець Антонові кільце — щоб він думав про неї, поки її не буде. Антон бачив, що він подарував людям щастя, і радувався разом з ними. Коли він зібрався йти, Эдит спробувала сама, без милиць проводити його. Вона зробила кілька кроків, але заточилася й упала. Замість того щоб кинутися до неї на допомогу, Антон у жаху відхитнувся. Він розумів, що саме зараз повинен довести їй свою вірність, але в нього вже не було сил на обман і він легкодухо біг.

З горя він зайшов у кафі, де зустрів друзів. Аптекар уже встиг розповісти їм зі слів одного зі слуг Кекешфальвы, що Антон обручився з Эдит. Антон, не знаючи, як пояснити їм те, що він ще й сам як треба не зрозумів, сказав, що це неправда. Усвідомивши глибину свого зрадництва, він хотів застрелитися, але вирішив колись розповісти про усім полковникові. Полковник сказав, що нерозумно через таку дурницю пускати собі кулю в чоло, вдобавок це кидає тінь на весь полк. Він обіцяв поговорити з усіма, хто чув слова Антона, а самого Антона на наступний же ранок відправив з листом у Чаславице до тамтешнього підполковника. Ранком Антон виїхав.

Шлях його лежав через Відень. Він хотів побачитися з Кондором, але не застав того будинку. Він залишив Кондорові докладний лист і попросив негайно поїхати до Эдит і розповісти їй, як він легкодухо відрікся від заручин. Якщо Эдит, незважаючи ні на що, простить його, заручини буде для нього священна й він назавжди залишиться з нею незалежно від того, видужає вона чи ні. Антон почував, що відтепер все його життя належить люблячій його дівчині. Боячись, що Кондор не відразу одержить його лист і не встигне приїхати в садибу до половини п’ятого, коли Антон туди звичайно приходив, він послав з дороги телеграму Эдит, але її не доставили в Кекешфальву: через убивство эрц — герцога Франца — Фердинанда поштове повідомлення було перервано. Антонові вдалося додзвонитися Кондорові у Відень, і той розповів йому, що Эдит все — таки довідалася про його зрадництво. Улучив момент, вона кинулася з вежі й розбилася на смерть.

Антон потрапив на фронт і прославився своєю хоробрістю. У дійсності справа полягала в тім, що він не дорожив життям. Після війни він набрався мужності, зрадив минуле забуттю й став жити, як всі люди. Тому що ніхто не нагадував йому про його провину, він і сам почав потроху забувати про цю трагічну історію. Лише один раз минуле нагадало про себе. У віденській Опері він помітив на сусідніх місцях доктора Кондора і його сліпу дружину. Йому стало соромно. Він злякався, що Кондор довідається його й, як тільки після першого акту почав опускатися завіса, поспішно покинув зал. З тої мінути він остаточно переконався, що «ніяка провина не може бути віддана забуттю, поки про неї пам’ятає совість».