korotkij zmist middlmarch eliot d chast 1 - Шкільний Всесвіт

Сестри Доротея й Селия, залишившись без батьків, жили в будинку свого дядька — опікуна містера Брука. Сестри були майже дорівнює гарні собою, однак відрізнялися характерами: Доротея була серйозна й набожна, Селия — мила й у міру легковажна. Частими гістьми в будинку містера Брука були двоє джентльменів, що мали явний намір незабаром запропонувати Доротее руку й серце. Один — молодий баронет сер Джеймс Четтем, іншої — учений і, додамо, досить заможний священик містер Кейсобон. Доротея зупинила вибір на останньому, хоча у свої п’ятдесят років той і походив, як проказували злі мови, на висохлу мумію; дівчині вселяли повага освіченість і глибина розуму преподобного батька, що готувався ощасливити мир багатотомним трактатом, у якому на величезному матеріалі доводила, що все міфології на світі суть перекручування єдиного, даного понад джерело. На прислане містером Кейсобоном формальне речення Доротея в той же день відповістила згодою; через півтора місяці зіграли весілля, і молодята відправилися у весільну подорож у Рим, тому що Кейсобону необхідно було попрацювати з рукописами в бібліотеці Ватикану. Юний сер Джеймс, поунывав небагато, звернув весь свій запал на молодшу сестру, і незабаром та стала зватися миссис Селия Чіт — Тим.

У Римі Доротею осягло розчарування: те, перед чим вона так схилялася у своєму чоловіку, глибокі пізнання, усе більше здавалися їй омертвілим громіздким вантажем, що не привносить у життя ні піднесеної радості, ні натхнення. Єдиною відрадою стала для неї зустріч із Уиллом Ладиславом, бідним далеким родичем містера Кейсобона, що навестили Рим із другом — художником. Уилл по молодості ще не обрав собі життєвого поприща й жив на гроші, з милості приділяються йому чоловіком Доротеи.

Коли чету Кейсобонов вернулася в Мидлмарч, головною темою розмов у місті була будівля нової лікарні. Гроші на неї давав банкір містер Булстрод, у Мидлмарче людина сторонній, але заимевший уже міцне положення завдяки своїм грошам, а також одруженню, що зв’язало його узами властивості зі споконвічними мидлмарчцами — Винси, Гартами, Фезерстоунами. Завідувати лікарнею повинен був містер Лидгейт, молодий доктор, що приїхав у місто звідкись із півночі; спочатку він був зустрінутий у багнети як колегами, так і потенційними пацієнтами, з підозрою отнесшимися до передових медичних теорій містера Лидгейта, але пройшло небагато часу, і в числі його пацієнтів виявилися найповажаніший обивателі.

Так, саме Лидгейта покликали, коли зробилася гарячка з юним Фредом Винси. Цей парубок, син заможних, шановних у Мидлмарче батьків, не виправдував надій сім’ї: батько вклав чималі гроші в його утворення, щоб той смог присвятити себе належному джентльменові професії священика, але Фред не поспішав здавати іспит, усьому на світі віддаючи перевагу полюванню й більярду в приємному суспільстві «марнотратників життя». Подібне времяпрепровождение вимагає грошей, і тому в нього завівся один досить великий борг.

Хвороба Фреда не загрожувала нічим серйозним, однак містер Лидгейт справно відвідував хворого, ваблений до його постелі почасти боргом, почасти бажанням побыть у суспільстві сестри Фреда, чарівної білявої Розамонды Винси. Розамонда також харчувала симпатію до багатообіцяючого, цілеспрямованого парубка, наділеному приємним виглядом, розумом і, як говорили, деяким капіталом. Одержуючи задоволення в присутності Розамонды, вечорами за вченими заняттями Лидгейт начисто забував про неї й взагалі в найближчі кілька років женитися не збирався. Не те Розамонда. Уже після перших зустрічей вона початку думати про обстановку сімейного будинку й про всім тім, про що ще покладається піклуватися нареченій. Бачачи, що Лидгейт неспроможно перед її чарами, Розамонда легко домоглася свого, і незабаром Лидгейты вже жили в гарному просторому будинку, у точності такому, про якому мріяла, молода.

У Розамонды поки все складалося вдало, положення ж, у яке потрапив її брат, ніяк не можна назвати приємним. Про те, щоб просити грошей у батька, не могло бути й мовлення, поручителем же за Фреда по своїй доброті виступив Кэлеб Гарт, батько Мэри, до якої Фред був глибоко небайдужий. Містер Гарт був землеміром і, як людина чесн і безкорисливий, не мав у своєму розпорядженні значні засоби, однак відразу погодився сплатити борг Фреда, чим прирік власну сім’ю на позбавлення. Втім, бідність і позбавлення — не те, що могло серйозно затьмарити життя Гартів.

На сплату боргу легковажного юнака пішли навіть заощадження, які робила Мэри Гарт, будучи кимсь начебто економки в багатого родича Гартів і Винси, старого Фезерстоуна. На спадщину богатого дядюшки, властиво, і розраховував Фред, видаючи вексель, тому що був майже впевнений, що саме до нього після кончини Фезерстоуна відійдуть його земельні володіння. Однак всі надії Фреда виявилися марними, як, втім, і надії інших численних родичів, що злетілися до смертного одру старого. Все майно небіжчик відмовив якомусь нікому не відомому Джошуа Риггу, своєму позашлюбному синові, що відразу поспішив продати маєток Булстроду й назавжди зникнути з Мидлмарча.

Роки тим часом не щадили й містера Кейсобона. Він став почувати себе значно гірше, слабшав, страждав серцебиттями. У такому положенні преподобного батька особливо дратувало присутність у них з Доротеей життя Уилла Ладислава, зовсім очевидно закоханого в миссис Кейсобон; зрештою він навіть відмовив Уиллу від будинку.

Уилл зовсім уже готовий був виїхати з Мидлмарча, де до того його втримувала лише прихильність до Доротее, як почалася передвиборна кампанія. Це, здавалося б, що не має ні найменшого стосунку до життя нормальних людей обставина зіграла відому роль у виборі поприща не тільки Уиллом, але й Фредом Винси. Справа в тому, що містер Брук намірився балотуватися в Парламент, і отут з’ясувалося, що в місті й графстві в нього повно недоброзичливців. Щоб гідним образом відповідати на їхні нападки, літній джентльмен придбав одну з мидлмарчских газет і запросив на пост редактора Уилла Ладислава; інших досить утворених людей у місті не знайшло. Основна ж маса нападок зводилася до того, що містер Брук — никудышный поміщик, тому що справа на приналежним йому фермах поставлено з рук геть погано. У намірі позбавити ґрунту обвинувачення недоброзичливців містер Брук запросив Кэлеба Гарту керуючим. Його прикладу пішли й деякі інші землевласники, так що примара бідності відступила від сімейства Гартів, зате справ у його глави стало невпроворот. Містерові Кэлебу був потрібний помічник, і таким він вирішив зробити Фреда, що однаково бовтався без справи. Фред Винси тим часом уже став всерйоз подумувати про прийняття сану, що дало б йому хоч якийсь постійний дохід і можливість поступово розплатитися з Гартами. Зупиняла його, крім власного небажання, реакція Мэри, з гарячністю, у загальному — те їй невластивої, що заявила, що, якщо він піде на таку профанацію, вона припинить із ним усякі відносини. Речення Кэлеба Гарту довелося як не можна до речі, і Фред, з радістю прийнявши його, намагався не вдарити в бруд особою. Містер Кейсобон не зміг перешкодити призначенню Уилла й начебто б упокорився з тим, що парубок залишився в Мидлмарче. Що до здоров’я містера Кейсобона, те воно аж ніяк не покращилося. Під час одного з візитів доктора Лидгейта священик попросив його бути гранично відвертим, і Лидгейт сказав, що з такою хворобою серця він може прожити ще років п’ятнадцять, а може раптово померти й набагато раніше. Після цієї розмови Кейсобон став ще більш замислений і нарешті — те прийнявся за систематизацію матеріалів, зібраних для книги, покликаної стати підсумком всього його життя. Однак уже на наступний ранок Доротея знайшла чоловіка мертвим на ослоні в саду. Весь свій стан Кейсобон залишив їй, але наприкінці заповіту їм була зроблена приписка, що воно має силу лише в тому випадку, якщо Доротея не вийде заміж за Уилла Ладислава. Сама по собі образлива, приписка ця вдобавок кидала тінь на бездоганну репутацію миссис Кейсобон. Так чи інакше, про повторний шлюб Доротея й не помышляла, а всі свої сили й доходи направила на добродійну діяльність, зокрема на допомогу новій лікарні, де медичною частиною заправляв Лидгейт. Із практикою в Лидгейта все було в порядку, сімейне ж життя складалося не кращим образом. Дуже незабаром виявилося, що його життєві інтереси не мають нічого загального з інтересами Розамонды, що говорила про те, що Лидгейту варто залишити лікарню, де він з ентузіазмом і успіхом, але зовсім безкоштовно застосовував передові методи лікування, і, перебравшись в інше місце, завести більше вигідну, ніж у нього була в Мидлмарче, практику. Аж ніяк не зблизило подружжя й горе, пережите ними, коли в Розамонды зробився викидень, і тим більше грошові утруднення, природні для починаючого лікаря, коли він живе на настільки широку ногу. Несподівана допомога прийшла у вигляді чека на тисячу фунтів — саме така величезна сума була потрібна Лидгейту для розрахунку із кредиторами, — запропонованого Булстродом. Банкір розщедрився неспроста — йому, людині по — своєму набожному, необхідно було зробити щось для заспокоєння совісті, розбудженою якоюсь історією. Історію цю не цілком безкорисливо нагадав Булстроду суб’єкт по ім’ю Рафлс. Справа в тому, що Рафлс служив в одному підприємстві, що процвітало завдяки не зовсім законним операціям, співвласником, а після й одноособовим хазяїном якого ніколи був Булстрод. Хазяїном Булстрод став після смерті старшого компаньйона, від якого успадкував не тільки справу, але й дружину. Єдина дочка дружини, пасербиця Булстрода Сара, бігла з будинку й стала акторкою. Коли Булстрод овдовів, Сара повинна була б розділити з ним величезний капітал, але її не змогли розшукати, і все дісталося йому одному. Був одна людина, що все — таки знайшов утікачку, але йому було щедро сплачене за те, щоб він назавжди виїхав в Америку. Тепер Рафлс повернувся звідти й хотів грошей. Залишається додати, що Сара вийшла заміж за сина польського
емігранта Ладислава й що в них народився син Уилл. Рафлса Булстрод спровадив, вручивши необхідну тим суму, а Уиллу, розповівши про усім, запропонував цілий стан, але парубків, як ні бідний був, з обуренням відмовився від грошей, нажитих нечесним шляхом. Булстрод майже вже заспокоївся, коли до нього раптом з’явився Кэлеб Гарт і привіз зовсім хворого Рафлса; по Гарті було видно, що той встиг йому про усім проговоритися. Викликаний Булстродом Лидгейт прописав хворому опій і залишив на піклування банкіра і його економки. Ідучи спати, Булстрод якось забув сказати економці, скільки опію давати хворому й та за ніч споїла йому всю склянку, а на ранок Рафлс помер. По місту пішли слухи, що Булстрод навмисно вморив хворого, а Лидгейт йому в цьому допоміг, за що й одержав тисячу фунтів. Обох піддали жорстокої обструкції, кінець якої змогла покласти тільки Доротея, що повірила докторові й переконав у його невинності багатьох інших. Сама Доротея тим часом усе більше переймалася ніжними почуттями до Уиллу, і нарешті відбулося пояснення: молоді люди вирішили одружитися, незважаючи на те що Доротея втратить права на гроші Кейсобона. Згодом Уилл став фігурою, помітної в політичних колах, але аж ніяк не політиканом, Доротея знайшла себе як дружина й мати, тому що, при всіх даруваннях, на якому ще поприщі могла виявити себе жінка в той час. Фред і Мэри, звичайно ж, теж стали чоловіком і дружиною; вони так і не розбагатіли, але прожили довге світле життя, прикрашену народженням трьох славних синів. Лидгейт умер п’ятдесятьох років від роду на одному з модних курортів, де він жив, на радість Розамонды спеціалізуючись на подагрі — хвороби багатіїв