korotkij zmist konrad vallenrod adam mickevich mickevich adam - Шкільний Всесвіт

У прозаїчній передмові до поеми автор зауважує, що описує ті давні часи, коли язичники — литовці боролися з головним ворогом своїм — Тевтонським орденом, що скорив Пруссію

1391 р. У Мариенбург з’їжджаються лицарі, щоб обрати главу ордена. Частіше інших вимовляють тут ім’я Валленрода — чужоземця, подвигами своїми орден, що прославив, по всій Європі. «Не тільки грізною військовою відвагою він возвеличив звання хрестоносця: але, нехтуючи життєві блага, він у християнській доблесті піднісся». Лицар цей «своєї зброї й честі не продавав ворогуючим баронам. У монастирі, спокус не стосуючись, цураючись світла, він проводить юність: йому далекі й дзвінкий сміх красунь, і пісень менестрелів сладкострунность». У людини цього, не старого роками, але похмурого, сивий і блідого, є єдиний друг — святий чернець Хальбан, його повсякчасний сповідник

Іноді Конрад співає пісню невідомою мовою, і в очах у лицаря коштують сльози, а дух летить у край спогадів. І немає в цій пісні ні веселощів, ні надії… А у вежі замка живе самітниця младая. Років десять назад прийшла вона неведомо звідки в Мариенбург і «у вежу добровільно уклалася. Тепер з високого оконца самітниця волає: «Конрад! Магістром ставши, твій борг — їх знищити!»

Лицарі, чуючи ці слова незнайомою мовою, розуміють лише ім’я «Конрад». Це «неба указанье», проголошує Хальбан, і Конрада обирають великим магістром. Усі сподіваються, що Валленрод незабаром скорить Литву. Але він «звичай предків зухвало порушує»: призиває лицарів відмовитися від військової слави й багатства. «Так буде чеснота нашою славою!» А в стін замка вже нишпорять литвины. Конрад же по ночах ходить до вежі й тихо переговорюється із самітницею. Вона співає, як звернув неї, красуню язичницю, лицар — християнин у свою віру й захопив у чужу країну

Конрад страждає: навіщо нещасна пішла за ним?! Але вона, вражена зухвалим планом Конрада — «у німецькому замку таємно з’явитися й, помстою вразивши їхній стан німецький, за прикрості народу розплатитися», — хотіла бути поблизу від улюбленого. Валленрод дорікає самітницю: колись він, гірко плачучи, розстався з нею — і зі своїм щастям — «для задумів кривавих і заколотних». І от тепер, коли він готовий нарешті помститися «ворогам заклятим», її поява підірвала його сили. Хальбан обсипає Конрада докорами. Валленроду треба виступати в похід, а він не може покинути улюблену

Конрад бенкетує з Вітольдом, що, борючись за владу в Литві, прийшов просити допомоги в ордена. Старий литвин співає пісню, осоромлюючи зрадників, що переметнулися до німців. Засоромившись, Вітольд «плащем закрився й у чорний роздум поринув». Старий же розповідає про юного литвина, якого дитиною захопили в полон німці, нарекли Вальтером Альфом і зробили хрестоносцем. Великий магістр Венрих любить його, як рідного сина. Але в литовському серці ховалася туга за батьківщиною, ненависть до німців. Юнак сходиться зі старим співаком — литвином; той розповідає сироті про вітчизну й розпалює в ньому ненависть до її ворогам

Старий велить юнакові: «Залишайся в німців, учися в них ратній справі й входь до них у доверье…» Але в першому ж бої з литвинами юнак спрямовується до одноплемінників і розповідає свою історію князеві Кястуту і його дочці, «божественно юної» Алдоне. Незабаром молоді люди закохуються друг у друга, і князь женить їх. Але Вальтер, «шляхетний душою, не був щасливий у родині, тому що не було щастя у вітчизні». Німці наступають, і Вальтер боїться, що вони захоплять всю Литву. Звільнивши Алдону від шлюбної обітниці, він тайкома йде до німців, щоб зруйнувати орден зсередини.

Після бенкету Вітольд змінює союзникам — німцям, його люди громлять німецькі замки. Конрад змушений вести прагнучих мести хрестоносців у Литву. Вертається він узимку із залишками розбитої армії. Знаменитий полководець Валленрод погубив цього разу все своє військо. Особа великого магістра похмуро, але ока сіяють

У підземеллі збирається таємна рада ордена. Один із дванадцяти суддів у масках заявляє, що граф Валленрод відправився колись у Палестину й незабаром пропав, а якийсь лицар з його звиті, прибувши в Іспанію, назвався ім’ям свого пана якого, видимо, убив. Прославившись в Іспанії, де відважно громив він маврів, самозванець з’явився в Мариенбург. Дванадцять суддів у чорному одноголосно виносять зрадникові смертний вирок

Исполнивший клятву Альф поспішає до Алдоне. Він більше не хоче мстити — «німці теж люди» — і кличе улюблену в Литву, щоб почати життя спочатку. Але пізно! Пристаріла Алдона не зважується здатися чоловікові на очі. Незабаром Альф чує за своєю спиною лемент: «Горі, горі, горі!» Так таємна рада призиває присуджених готуватися до смерті. Альф прощається з Алдоной. Уночі вбивці ломляться в його спокій, і лицар осушує чашу з отрутою. А старий Хальбан залишається жити, щоб усім розповісти про подвиг героя. «Одним ударом стоглавую я знищив гідру!» — гордо говорить Альф лицарям, що ввірвалися до нього, і вмирає. Побачивши, що в оконце його згасла лампа, із криком падає намертво у своїй вежі Алдона.

В «Поясненнях» Міцкевич відзначає, що Валленрод дійсно поставив орден на грань загибелі й сам умер при досить загадкових обставинах. Чи не був він тим німецьким лицарем Вальтером фон Стадіоном, що, потрапивши в полон до литовців, женився на дочці Кястута й таємно виїхав з нею з Литви?