korotkij zmist kolishnye j dumi gercen a i chast 1 - Шкільний Всесвіт

Книга Герцена починається з оповідань його няньки про митарства сім’ї Герцена в Москві 1812 р., зайнятий французами (сам А. И. тоді — маленька дитина); кінчається європейськими враженнями 1865 — 1868 р. Властиво, спогадами в точному змісті слова «Колишнє й думи» назвати не можна: послідовне оповідання знаходимо, здається, тільки в перших п’яти частинах з восьми (до переїзду в Лондон в 1852 р.); далі — ряд нарисів, публіцистичних статей, розташованих, щоправда, у хронологічному порядку. Деякого глави «Колишнього й дум» спочатку друкувалися як самостійні веши («Західні арабески», «Роберт Оуэн»). Сам Герцен порівнював «Колишнє й думи» з будинком, що постійно добудовується: з «сукупністю прибудов, надбудов, флігелів».

Частина перша — «Дитяча й університет (1812 — 1834)» — описує по перевазі життя в будинку батька — розумного іпохондрика, що здається синові (як і дядько, як і друзі молодості батька — напр., О. А. Жеребцова) типовим породженням XVIII в.

Події 14 грудня 1825 р. зробили надзвичайний вплив на уяву хлопчика. В 1827 р. Герцен знайомиться зі своїм далеким родичем Н. Огарьовим — майбутнім поетом, дуже улюбленим росіянами читачами в 1840 — 1860 — х; з ним разом Герцен буде потім вести росіянку друкарню в Лондоні. Обоє хлопчика дуже люблять Шиллера; крім іншого, їх швидко зближає й це; хлопчики дивляться на свою дружбу як на сполучник політичних змовників, і один раз увечері на Воробйових горах, «обійнявшись, присягнули, у виді всієї Москви, пожертвувати життям на вибрану боротьбу». Свої радикальні політичні погляди Герцен продовжує проповідувати й повзрослев — студентом фізико — математичного відділення Московського університету.

Частина друга — «В’язниця й посилання» (1834 — 1838)»: по сфабрикованій справі про образу його величності Герцен, Огарьов і інші з їхнього університетського кружка арештовані й заслані; Герцен у В’ятці служить у канцелярії губернського правління, відповідаючи за статистичний відділ; у відповідних главах «Колишнього й дум» зібрана ціла колекція сумно — анекдотичних випадків з історії керування губернією.

Тут же дуже виразно описується А. Л. Витберг, з яким Герцен познайомився в посиланні, і його талановитий і фантастичний проект храму на згадку про 1812 р. на Воробйових горах.

В 1838 р. Герцена перекладають у Владимир.

Частина третя — «Володимир^ — на^ — Клязьмі» (1838 — 1839)» — романтична історія любові Герцена й Наталі Олександрівни Захар’їній, незаконної дочки дядька Герцена, що виховувалася в напівбожевільної й злісної тітки. Родичі не дають згоди на їхній шлюб; в 1838 р. Герцен приїжджає в Москву, куди йому заборонений в’їзд, відвозить наречену й вінчається таємно.

У частині четвертої — «Москва, Петербург і Новгород» (1840 — 1847)» описується московська інтелектуальна атмосфера епохи. Що повернулися з посилання Герцен і Огарьов зблизилися з молодими гегельянцами — кружком Станкевича (насамперед — з Бєлінським і Бакуниным). У главі «Не наші» (про Хомякове, Киреевских, К. Аксакова, Чаадаєва) Герцен говорить насамперед про те, що зближало західників і слов’янофілів в 40 — е рр. (далі випливають пояснення, чому слов’янофільство не можна змішувати з офіційним націоналізмом, і міркування про російську громаду й соціалізм).

В 1846 р. по ідеологічних причинах відбувається віддалення Огарьова й Герцена від багатьох, у першу чергу від Грановского (особиста сварка між Грановским і Герценом через те, що один вірив, а іншої не вірив у безсмертя душі, — дуже характерна риса епохи); після цього Герцен і вирішує виїхати з Росії.

Частина п’ята («Париж — Італія — Париж (1847 — 1852): Перед революцією й після її») розповідає про перші роки, проведених Герценом у Європі: про перший день російського, нарешті очутившегося в Парижу, місті, де створювалося багато чого з того, що він на батьківщині читав з такою жадібністю: «Отже, я дійсно в Парижу, не в сні, а наяву: адже це Вандомская колона й rue de la Paix»; про національно — визвольний рух у Римі, про «Молоду Італії», про лютневу революцію 1848 р. у Франції (все це описано досить коротко: Герцена відсилає читача до своїм «Листам із Франції й Італії»), про еміграцію в Парижу — переважно польської, з її містичним месіанським, католицьким пафосом (між іншим, про Міцкевича), про Червневі дні, про свою втечу в Швейцарію й проч.

Уже в п’ятої частини послідовний виклад подій переривається самостійними нарисами й статтями. В інтермедії «Західні арабески» Герцен — явно під враженням від режиму Наполеона III — з розпачем говорить про загибель західної цивілізації, такою дорогою для кожного російського соціаліста або ліберала. Європу губить міщанство, що заволоділо всім, з його культом матеріального благополуччя: душа убуває. (Ця тема стає лейтмотивом «Колишнього й дум»: див., напр,: гл. « Джон — Стюарт Милль і його книга «On Liberty» у шостій частині.) Єдиний вихід Герцен бачить в ідеї соціальної держави.

У главах про Прудоне Герцен пише й про враження знайомства (несподівана м’якість Прудона в особистому спілкуванні), і про його книгу

«Про справедливість у церкві й у революції». Герцен не погоджується із Прудоном, що приносить у жертву людську особистість «богові нелюдському» справедливої держави; з такими моделями соціальної держави — в ідеологів революції 1891 р. начебто Ба — Бефа або в російських шестидесятників — Герцен сперечається постійно, зближаючи таких революціонерів з Аракчеевым (див., напр., гл. «Роберт Оуэн» у частині шостої).

Особливо неприйнятно для Герцена відношення Прудона до жінки — власницьке відношення французького селянина; про такі складні й болісні речі, як зрада й ревнощі, Прудон судить занадто примітивно. По тоні Герцена ясно, що ця тема для нього близька й хвороблива.

Завершує п’яту частину драматична історія сім’ї Герцена в останні роки життя Наталі Олександрівни: ця частина «Колишнього й дум» була опублікована через багато років після смерті описаних у ній осіб.

Червневі події 1848 р. у Парижу (кривавий розгром повстання й воцаріння Наполеона III), а потім важка хвороба маленької дочки фатальним образом подіяли на вразливу Наталю Олександрівну, взагалі схильну до приступів депресії. Нерви її напружені, і вона, як можна зрозуміти зі стриманого оповідання Герцена, вступає в занадто близькі відносини з Гервегом (відомим німецьким поетом і соціалістом, найближчим тоді іншому Герцена), торкнута скаргами на самітність його незрозумілої душі. Наталя Олександрівна продовжує любити чоловіка, що зложився положення речей мучить неї, і вона, зрозумівши нарешті необхідність вибору, пояснюється із чоловіком; Герцен виражає готовність розвестися, якщо на те буде її воля; але Наталя Олександрівна залишається із чоловіком і пориває з Гервегом. (Тут Герцен у сатиричних фарбах малює сімейне життя Гервега, його дружину Емму — дочка банкіра, на якій женилися через її гроші, захоплену німкеню, що нав’язливо опікує геніального, на її думку, чоловіка. Емма нібито вимагала, щоб Герцен пожертвував своїм сімейним щастям заради спокою Гервега.)

Після примирення Герцены проводять кілька щасливих місяців в Італії. В 1851 р. — в аварії корабля гинуть мати Герцена й маленький син Коля. Тим часом Гервег, не бажаючи упокоритися зі своєю поразкою, переслідує Герценов скаргами, загрожує вбити їх або покінчити із собою й, нарешті, сповіщає про те, що трапилося, загальних знайомих. За Герцена заступаються друзі; випливають неприємні сцени із пригадуванням старих грошових боргів, з рукоприкладством, публікаціями в періодиці й проч. Усього цього Наталя Олександрівна перенести не може й умирає в 1852 р. після чергових пологів (видимо, від сухоти).

П’ята частина закінчується розділом «Російські тіні» — нарисами про російських емігрантів, з якими Герцен тоді багато спілкувався. Н. И. Сазонов, товариш Герцена по університеті, багато й трохи безглуздо скитавшийся по Європі, увлекавшийся політичними прожектами до того, що в гріш не ставив занадто «літературну» діяльність Бєлінського, наприклад, для Герцена цей Сазонов — тип тодішньої російської людини, зазрячи сгубившего «безодню сил», не затребуваних Росією. І тут же, згадуючи про однолітків, Герцен перед особою зарозумілого нового покоління — «шестидесятників» — «вимагає визнання й справедливості» для цих людей, які «жертвували всім, що їм пропонувало традиційне життя, через свої переконання Таких людей не можна просто здати до архіву…». А. В. Энгельсон для Герцена — людин покоління петрашевцев із властивим йому «хворобливим надламом», «безмірним самолюбством», що розвилося під дією «поганих і дрібних» людей, які становили тоді більшість, з «пристрастю самоспостереження, самодослідження, самозвинувачення» — і притім з жалюгідною безплідністю й нездатністю до завзятої роботи, дратівливістю й навіть жорстокістю.

Після смерті дружини Герцен переїжджає в Англію: після того як Гервег зробив сімейну драму Герцена надбанням поголоски, Герценові потрібно було, щоб третейський суд європейської демократії розібрався в його відносинах з Гервегом і визнав правоту Герцена. Але заспокоєння Герцен знайшов не в такому «суді» (його й не було), а в роботі: він «прийнявся за «Колишнє й думи» і за пристрій російської друкарні».

Автор пише про доброчинну самітність у його тодішнім лондонському житті («самотньо бродячи по Лондону, по його кам’яних просіках, не бачачи інший раз ні на крок уперед від суцільного опалового туману й штовхаючись із якимись тінями, що біжать, я багато прожив») ; це була самітність серед юрби: Англія, що пишається своїм «правом притулку», була тоді наповнена емігрантами; про їх переважно й розповідає частина шоста («Англія (1852 — 1864)»).

Від вождів європейського соціалістичного й національно — визвольного руху, з якими Герцен був знаком, з деякими — близько (гл. «Гірські вершини» — про Маццини, Ледрю — Роллене, Кошуте й ін.; гл. «Camicia rossa» про те, як Англія приймала в себе Гарібальді — про загальнонародний захват і інтриги уряду, що не бажав сваритися із Францією), — до шпигунів, кримінальників, що випрошують посібник під маркою політичних вигнанців (гл. «Лондонська вольниця п’ятидесятих років»). Переконаний в існуванні національного характеру, Герцен присвячує окремі нариси еміграції різних національностей («Польські вихідці», «Німці в еміграції» (тут див., зокрема, характеристику Маркса й «марксидов» — «сарною зграї»; їхній Герцен уважав людьми дуже непорядними, здатними на все для знищення політичного суперника; Маркс платив Герценові тим же). Герценові було особливо цікаво спостерігати, як національні характери проявляються в зіткненні один з одним (див. гумористичний опис того, як справа французів дуелянтів розглядалося в англійському суді — гл. «Два процеси»).

Частина сьома присвячена властиво російської еміграції (див., напр., окремі нариси про М. Бакунине й В. Печерине), історії вільної російської друкарні й «Дзвона» (1858 — 1862). Автор починає з того, що описує несподіваний візит до нього якогось полковника, людини, зважаючи на все, неосвіченого й зовсім неліберального, але считающего обов’язком з’явитися до Герцена як до начальства: «я негайно відчув себе генералом». Перша гл. — «Апогей і перигей»: величезна популярність і вплив «Дзвона» у Росії проходять після відомих московських пожеж і особливо після того, як Герцен насмілився печатно підтримати поляків під час їхнього повстання 1862 р.

Частина восьма (1865 — 1868) не має назви й загальної теми

(недарма перша її глава — «Без зв’язку»); тут описуються враження, які зробили на автора наприкінці 60 — х рр. різні країни Європи, причому Європа як і раніше бачиться Герценові як царство мертвих (див. главу про Венецію й про «пророків» — «Даниилах», обличающих імператорську Францію, між іншим, про П. Леру); недарма ціла глава — «З того світла» — присвячена старим, ніколи щасливим і відомим людям. Єдиним місцем у Європі, де можна ще жити, Герценові здається Швейцарія.

Завершують «Колишнє й думи» «Старі листи» (тексти листів до Герцена від Н. Полевого, Бєлінського, Грановского, Чаадаєва, Прудона, Карлейля). У передмові до них Герцен протиставляє листи — «книзі»: у листах минуле «не давить всією силою, як давить у книзі. Випадковий зміст листів, їхня легка невимушеність, їхні буденні турботи зближають нас із писавшим». Так зрозумілі листи схожі й на всю книгу спогадів Герцена, де він поруч із судженнями про європейську цивілізацію спробував зберегти й те саме «випадкове» і «буденне». Як сказано в XXIV гл. п’ятої частини, «що ж, взагалі, листа, як не записки про короткий час?».