Міфи більшості народів — це міфи насамперед про богів. Міфи Древньої Греції — виключення: у більшій і кращій частині їх розповідається не про богів, а про героїв. Герої — це сини, онуки й правнуки богів від смертних жінок; вони робили подвиги, очищали землю від чудовиськ, карали лиходіїв і тішили свою силу в междуусобных війнах. Коли Землі стало від них важко, боги зробили так, щоб вони самі перебили один одного в самій великій війні — Троянської: «…і в стін Илиона Плем’я героїв загинуло — свершилася Зевсова воля».

«Илион», «Троя» — дві назви того самого могутнього міста в Малій Азії, біля берега Дарданелл. По першому із цих імен велика грецька поема про Троянську війну називається «Илиада». До її в народі існували тільки короткі усні пісні про подвиги героїв начебто билин або балад. Більшу поему з них склав легендарний сліпий співак Гомер, і склав дуже мистецьки: вибрав тільки один епізод з довгої війни й розгорнув його так, що в ньому відбилося все героїчне століття. Цей епізод — «гнів Ахілла», найбільшого з останнього покоління грецьких героїв

Троянська війна тривала десять років. У похід на Трою збиралися десятки грецьких царів і вождів на сотнях кораблів з тисячами воїнів: перелік їхніх імен займає в поемі кілька сторінок. Головним вождем був найсильніший із царів — правитель міста Аргос Агамемнон; з ним були брат його Менелай (заради якого й почалася війна), могутній Аякс, палкий Диомед, хитромудрий Одиссей, старий мудрий Нестір і інші; але сам хоробрим, сильний і спритним був юний Ахілл, син морської богині Фетиды, якого супроводжував друг його Патрокл. Троянцами ж правил сивий цар Приам, на чолі їхнього війська стояв доблесний син Приама Гектор, при ньому брат його Парис (через яке й почалася війна) і багато союзників з усією Азії. Самі боги брали участь у війні: троянцам допомагав сребролукий Аполлон, а грекам — небесна цариця Гера й мудра войовниця Афіна. Верховний же бог, громовержець Зевс, стежив за битвами з високого Олімпу й вершив свою волю

Почалася війна так. Справлялося весілля героя Пелея й морської богині Фетиды — останній шлюб між богами й смертними. (Це тот самий шлюб, від якого народився Ахілл.) На бенкеті богиня розбрату кинула золоте яблуко, призначене «прекраснейшей». Через яблуко заспорили троє: Гера, Афіна й богиня любові Афродіта. Зевс наказав розсудити їхня суперечка троянському царевичеві Парису. Кожна з богинь обіцяла йому свої дарунки: Гера обіцяла зробити його царем над усім миром, Афіна — героєм і мудрецем, Афродіта — чоловіком красивейшей з жінок. Парис віддав яблуко Афродіті. Після цього Гера, з Афіною й стали вічними ворогами Трої., Афродіта ж допомогла Парису звабити й відвезти в Трою красивейшую з жінок — Олену, дочку Зевса, дружину пануючи Менелая.

Колись до неї сваталися кращі богатирі з усією Греції й, щоб не пересваритися, зговорилися так: нехай сама вибере, кого хоче, а якщо хто спробує відбити її в обранця, всі інші підуть на нього війною. (Кожний сподівався, що обранцем буде він.) Тоді Олена вибрала Менелая; тепер же її відбив у Менелая Парис, і всі її наречені пішли на нього війною. Тільки один, наймолодший, не сватався до Олени, не брав участь у загальній угоді й пішов на війну тільки для того, щоб блиснути доблестю, виявити силу й здобувати славу. Це був Ахілл. Так і вважалося: самий головний із грецьких вождів під Троєю — Агамемнон, а найкращий — Ахілл. Дев’ять років ішла війна, а на десятий рік самий головний і найкращий посварилися: Ахілл спалахнув гнівом на Агамемнона. Тут і починається «Илиада» обігом поета до Музи: «Проспівай, богиня, про гнів Ахілла, Пелеева сина…»

Причиною гніву був поділ видобутку. Військовий видобуток був знаком військової честі: краща частина — кращому воїнові, відняти неї — збезчестити його. Цього разу добычею були дві бранки зі схожими іменами: Хрисеида й Брисеида. Хрисеиду присудили Агамемнонові, Брисеиду — Ахіллові. Але Хрисеида виявилася дочкою Аполлонова жерця, той заблагав своєму богові; і Аполлон наслав на грецьке військо моровую хвороба. Довелося принести Аполлонові спокутні жертви, а Хрисеиду повернути батькові. Агамемнон відчув себе збезчещеним і зажадав: нехай тоді замість Хрисеиды дадуть йому Брисеиду, відібравши її в Ахілла. Отут скипає Ахілл: «Ми воюємо за тебе, ти й так береш кращий видобуток, а тепер позбавляєш нас нашої? Бери Брисеиду, але знай: я виходжу з війни — бийся сам, якщо хочеш!»

Друзі із працею розняли вождів. Ахілл іде на берег моря й волає до матері, морський Фетиде: «Боги дали мені вибір: довге життя або славне життя; я вибрав славу — а мене безчестить Агамемнон. Мати, ублагай Зевса: нехай дасть троянцам пересилити греків, нехай побачить Агамемнон, яке йому без мене!» Фетида піднімається на Олімп до Зевсу й, просительно стосуючись його бороди, передає йому благання сина. І Зевс дає згоду: величаво киває. «Волосся божі здійнялися, і Олімп всколебался великий».

Починається головна частина поеми: чотири дні — чотири битви. Зевс посилає Агамемнонові помилковий сон, обіцяючи йому блискучу перемогу. Агамемнон вирішує підняти бойовий дух військ митецьким прийомом — скликає війська на сходку й пропонує визнати поразку й відступити. Він думав, що греки образяться, обуряться й ринуться в бій — але ні, всі так змучені багаторічною війною, що радісно ринулися до кораблів, щоб плисти додому. Розумний Одиссей кидається рятувати положення — одних перестерігає, інших стращає, третіх б’є царським скіпетром. Богиня Афіна приходить на допомогу й вдихає в бійців ратний дух. Війська будуються до бою щільним ладом — «Щит із щитом, шишак із шишаком, людина з людиною»: «Воїни йшли, і все поле начебто вогнем пожиралося — Важко стогнала земля, як під гнівом Батька — Громовержця».

Перша битва починається двобоєм і кінчається двобоєм. Коли греки й троянцы сходяться, Парис, винуватець війни, пропонує ображеному Менелаю поборотися один на один: хто переможе, за тим і залишиться Олена, а війні наступить кінець. Обоє війська радуються, вожді приносять клятву, що ні та, ні інша сторона не буде втручатися в єдиноборство. Сама Олена піднімається на троянську стіну, щоб бачити бій; і, глянувши на неї, троянські старці говорять між собою: «Так, не диво, що стільки народів б’ються й гинуть через таку красу».

Менелай і Парис сходяться, Менелай ранить Париса, меч його ламається, він схоплюється з Парисом врукопаш — але отут богиня Афродіта, покровителька Париса, огортає його темною хмарою й несе з поля бою. Здається, результат війни вирішений; але мстивим Гере й Афіні цього мало, вони хочуть продовжити війну й знищити Трою. Афіна вселяє троянському лучникові Пандару пустити стрілу в Менелая. Менелай поранений, перемир’я порушене, війська обурюються, і починається загальний бій: «Зустрілися шкіри й списи й сили чоловіків меднобронных, Круглий^ — круглі — круглі — опукло — круглі, збивалися із дзенькотом щити із щитами, И від бою гул навколо многозвучный пролунав: Разом сливалися в ньому ликованья й крики героїв, Тих, хто загинув і хто губить; земля обагрилася кров’ю».

Герой першого дня бою — Диомед, аргосский витязь. Він один розтрощує троянцев десятками, сама Афіна зберігає його від стріл. На нього виходить троянец Еней, син богині Афродіти (той, про яке напише потім поему Вергілій). Диомед збиває його величезним каменем, а коли перелякана Афродіта злітає його рятувати, ранить саму богиню в руку: «Не твоя ця справа, спокусниця, боротися серед чоловіків!» На нього кидається сам Арес, дикий бог війни, що допомагає троянцам, але Диомед, що підбадьорюється Афиною ранить і богові. Той взревел від болю, «як якби скрикнули разом десять тисяч бійців» і чорною хмарою піднісся внебо.

Гектор, проводир троянцев, почуває, що греки сильні поддержкою Афіни, і йде в Трою: нехай троянські жінки помолятся грізній богині, щоб вона перемінила гнів на милість. Вертаючись у бій, він у самих воріт зустрічає дружину свою Андромаху з маленьким сином на руках. Вона ніжно просить його: «Не йди на битву — тебе вб’ють, мені легше самої загинути, чим тебе втратити! Я одна, батька мого вбив Ахілл, ти мені один тепер і батько, і мати, і брат, і чоловік». Гектор відповідає: «Знаю; але соромно мені ухилятися від битви, як боягузові; а долі своєї ніхто не уникне зі смертних». І проговорюється: «Відаю: день прийде, і загине священна Троя, З нею загине Приам і народ списника Приама…»

Гектор вертається на поле бою, з ним зцілений Парис, день хилиться до вечора, і війська знову вирішують скінчити справу двобоєм. Від троянцев виходить найсильніший — Гектор; від греків — найсильніший після відсутнього Ахілла: Аякс. Обоє гідні один одного: б’ються довго, до самого заходу, і ні той ні іншої не може узяти гору. З настанням ночі вони складають зброю й розходяться, обмінявшись подарунками в знак взаємоповага

Наступає другий день, друга битва, і Зевс починає виконувати обіцянку, дана Фетиде. Він забороняє богам втручатися в бій і сам піднімає ваги, на яких лежать долі обох військ. Чаша троянцев піднімається до неба, чаша греків опускається до царства мертвих. Греки починають відступати, і громовержець переслідує їхнім жахом, кидаючи блискавки в гущавину бійців. Греки ховаються у свій табір — за вал, що оточує їх витягнені на берег кораблі; а троянцы залишаються на ніч у поле проти табору, вселяючи в супротивника страх близькими вогнями багать

Уночі Агамемнон скликає військову раду: він упав духом і готовий зняти облогу й повернутися за море. Мудрий Нестір пропонує йому краще помиритися з Ахіллом. До Ахілла йдуть три посли — Одиссей, Аякс і старий вихователь Ахілла Фенікс. Ахілл зі своїм другом Патроклом сидить у своєму наметі й намагається заглушити щиросердечне борошно, граючи на лірі. Йому пропонують повернути Брисеиду, заплатити за образу величезний викуп, а після повернення до Греції дати в дружин Агамемному дочка й сім міст у придане» Одиссей говорить вкрадливо й тонко, Аякс — різко й вагомо, Фенікс — багатослівно й із прикладами зі старих часів. Але Ахілл не хоче слухати: «Агамемнон уже один раз обдурив і образив мене: немає йому більше віри! Посольство вертається ні счем.

Третій данина — третя битва, сама головна. Зевс стоїть на горі Ида, що піднімається над троянською рівниною, і зірко стежить, щоб як і раніше ніхто з богів не втручався в битву. Троянцы продовжують свій натиск, на чолі їх — Гектор і Сарпедон, син Зевса, останній із синів Зевса на землі. Ахілл зі свого намету холодно, спостерігає, як біжать греки, як підступають троянцы до самого їхнього табору: от — от вони підпалять грецькі кораблі. Гера з височини теж бачить втеча греків і в розпачі зважується на обман, щоб відволікти сувора увага Зевса. Вона з’являється перед ним у чарівному поясі Афродіти, що збуджує любов

Зевс спалахує пристрастю й з’єднується з нею на вершині Иды; золота хмара огортає їх, а земля навколо розцвітає шафраном і гіацинтами. За любов’ю приходить сон, і, поки Зевс спить, греки, збираються з духом і припиняють троянцев. Але сон недовгий; Зеве пробуджується, Гера тремтить перед його гнівом, а він їй говорить: «Умій терпіти: всі «буде по — твоєму й греки переможуть троянцев, але не раніше, ніж Ахілл утихомирить гнів і вийде в бій: так обіцяв я богині Фетиде».

Але Ахілл ще не готовий «скласти гнів», і на допомогу грекам замість негo виходить друг його Патрокл — йому боляче дивитися на товаришів у лиху. Ахілл дає йому своїх воїнів, своя збруя, яких; звикли боятися троянцы, свою колісницю, запряжену конями, що вміють говорити й провіщати. «Відбий троянцев від табору, урятуй кораблі, — говорить Ахілл — але не захоплюйся переслідуванням, не піддавай себе небезпеки! ПРО» нехай би загинули все — і греки й троянцы, — ми б з тобою одні вдвох опанували б Троєю!» І впрямь, побачивши збрую Ахілла, троянцы здригнулися й повернули назад; і тоді — те Патрокл не удержався й кинувся їх переслідуватися

Назустріч йому виходить Сарпедон, син Зевса, і Зевс, дивлячись із висоти, коливається: « чиНе врятувати сина?» — а недобра Гера нагадує: «Ні, нехай свершится доля!» Сарцедон валить, як гірська сосна, навколо його тіла закипає бій, а Патрокл рветься далі, до воріт Трої. «Ладь — кричить йому Аполлон. — Не призначено Трою взяти ні тобі, ні навіть Ахіллові». Той не чує; і тоді Аполлон, огорнувшись хмарою, ударяє його по плечах, Патрокл знесилюється, роняє щит, шолом і спис, Гектор наносить йому останній удар, і Патрокл, умираючи, говорить: «Але й сам ти впадеш від Ахілла!»

До Ахілла долетіла звістка: Патрокл загинув, у нього, Ахилловых, збруї красується Гектор, друзі із працею винесли з битви мертве тіло героя, що тріумфують троянцы переслідують їх по п’ятах. Ахілл хоче кинутися в бій, але він беззбройний; він виходить із намету й кричить, і лемент цей так страшний, що троянцы, здригнувшись, відступають. Опускається темрява, і всю ніч Ахілл оплакує друга й загрожує троянцам страшним отмщеньем; а тим часом на прохання матері його, Фетиды, кульгавий коваль Гефест у своїй мідній кузні виковує для Ахілла нова чудова зброя. Це панцир, шолом, поножи й щит, а на щиті зображений увесь світ: сонце й зірки, земля й море, мирне місто й воююче місто, у мирному місті суд і весілля, перед воюючим містом засідка й битва, «навколо — сельщина, оранка,, жнива, пасовище, виноградник, сільське свято й танцюючий хоровод, а посередині його — співак слирою.

Наступає ранок, Ахілл облачається в божественну збрую й скликає грецьке військо на сходку. Гнів його не згас, але тепер він звернений не на Агамемнона, а на ті, хто погубив його друга, — на троянцев і Гектора, Агамемнонові він пропонує примирення, і той з достоїнством його приймає: «Зевс і Доля засліпили мене, а сам я безневинний». Брисеида повернута Ахіллові, багаті дарунки внесені в його намет, але Ахілл майже не дивиться: він рветься в бій, він хоче мстити. Наступає четверта битва. Зевс знімає заборони: нехай самі боги б’ються, за кого хочуть!

Ратница Афіна сходиться в бої із шаленим Аресом, державна Гера — з лучницею Артемідою, морський Посейдон повинен зійтися з Аполлоном, але той зупиняє його сумними словами: «Нам чи з тобою воювати через смертний рід людського? Листам недовгим у діброві подібні сини людські: Нині цвітуть вони в силі, а завтра лежать бездиханні. Звади з тобою не хочу я: пускай вони самі ворогують!..»

Ахілл страшний. Він схопився з Енеєм, але боги вирвали Енея з його рук: Енею не судилося впасти від Ахілла, він повинен пережити й Ахілла, і Трою. Розлютований невдачею, Ахілл губить троянцев без ліку, трупи їх захаращують ріку, річковий бог Скамандр нападає на нього, захльостує валами, але вогненний бог Гефест утихомирює річкового

Уцілілі троянцы юрбами біжать рятуватися в місто; Гектор один, у вчорашніх Ахилловых збруї, прикриває відступ. На нього налітає Ахілл, і Гектор кидається навтіки, вільне й мимовільне: він боїться за себе, але хоче відволікти Ахілла від інших. Три рази оббігають вони місто, а боги дивляться на них з висот. Знову Зевс коливається: « чиНе врятувати героя?» — але Афіна йому нагадує: «Нехай свершится доля». Знову Зевс піднімає ваги, на яких лежать два жереби — цього разу Гектора й Ахілла. Чаша Ахілла злетіла вгору, чаша Гектора опустилася до підземного царства. І Зевс дає знак: Аполлонові — покинути Гектора, Афіні — прийти на допомогу Ахіллові. Афіна втримує Гектора, і він сходиться з Ахіллом віч — на — віч. «Обіцяю, Ахілл, — говорить Гектор, — якщо я тебе вб’ю, то зніму з тебе збруя, а тіла не трону; обіцяй мені те ж і ти». «Немає місця обещаньям: за Патрокла я сам розтерзаю тебе й нап’юся твоєї крові!» — кричить Ахілл. Спис Гектора вдаряє в Гефестов щит, але марне; спис Ахілла вдаряє в Гекторово горло, і герой падає зі словами: «Бійся мести богів: і ти адже впадеш слідом за мною». — «Знаю, але колись — ти!» — відповідає Ахілл. Він прив’язує тіло вбитого ворога до своєї колісниці й жене коней навколо Трої, знущаючись з загиблої, а на міській стіні плаче про Гекторе старий Приам, плаче вдовиця Андромаха й всі троянцы й троянки.

Патрокл відомщений. Ахілл улаштовує другові пишне поховання, убиває над його тілом дванадцять троянських бранців, справляє поминки. Здавалося б, гнів його повинен затихнути, але він не вщухає. Тричі в день Ахілл жене свою колісницю із прив’язаним тілом Гектора навколо Патроклова кургану; труп давно б розбився об камені, але його незримо оберігав Аполлон. Нарешті втручається Зевс — через морську богиню Фетиду він повідомляє Ахіллові: «Не лютуй серцем! Адже тобі вже не довго залишилося жити. Будь людяний: прийми викуп і віддай Гектора для поховання». І Ахілл говорить: «Корюся».

Уночі до намету Ахілла приходить старезний цар Приам; з ним — візок, повний викупних дарунків. Самі боги дали йому пройти через грецький табір непоміченим. Він припадає до колін Ахілла: «Згадай, Ахілл, про твого батька, про Пелее! Він також старий; може бути, і його тіснять вороги; але йому легше, тому що він знає, що ти живий, і сподівається, що ти повернешся. Я ж самотній: із всіх моїх синів надеждою мені був тільки Гектор — і от його вже немає. Заради батька пошкодуй мене, Ахілл: от я цілую твою руку, від якої впали мої діти». «Так говорячи, він сум про батька збудив у ньому й сльози — Обоє заплакали голосно, у душі про своїх згадуючи: Старець, простягшись у ніг Ахілла, — про Гекторе хоробрий, Сам же Ахілл — те про милого батька, то про друга Патрокле».

Рівне горе зближає ворогів: тільки тепер затихає довгий гнів в Ахилловом серце. Він приймає дарунки, віддає Приаму тіло Гектора й обіцяє не тривожити троянцев, поки вони не зрадять свого героя землі. Рано на зорі вертається Приам з тілом сина в Трою, і починається оплакування: плаче над Гектором стара мати, плаче вдова Андромаха, плаче Олена, через яку почалася колись війна. Запалюється похоронне багаття, останки збирають в урну, урну опускають у могилу, над могилою насипають курган, по герої справляють поминальний бенкет. «Так воїна Гектора Трої сини ховали» — цим рядком закінчується «Илиада».

До кінця Троянської війни залишалося ще чимало подій. Троянцы, втративши Гектора, уже не насмілювалися виходити за міські стіни. Але на допомогу їм приходили й билися з Ахіллом інші, усе більше далекі народи: з Малої Азії, з казкової землі амазонок, з далекої Ефіопії. Найстрашнішим був вождь ефіопів, чорний велетень Мемнон, теж син богині; він поборовся з Ахіллом, і Ахілл його ниспроверг. Тоді — Те й кинувся Ахілл на приступ Трої — тоді — те й загинув він від стріли Париса, що направив Аполлон. Греки, втративши Ахілла, уже не сподівалися взяти Трою силою — вони взяли її хитрістю, змусивши троянцев увезти в місто дерев’яного коня, у якому сиділи грецькі воїни. (Про цьому потім розповість у своєї «Энеиде» римський поет Вергілій.) Троя була стерта з особи землі, а вцілілі грецькі герої пустилися в дорогу назад

Андромаха — дружина Гектора. А. з’являється в 6 — й пісні, що описує зустріну з нею Гектора, що повернувся з битви в місто. А. благає його залишитися в Троє, але чоловік відмовляється. Потім А. відсутній у поемі аж до смерті Гектора, про яку вона довідається, почувши стогону матері Гекубы. А. оплакує чоловіка, а після повернення Приама, пануючи Трої, з табору греків ридає вже над тілом мертвого героя

Головна тема, що супроводжує образу А. у поемі, — скорбота. Уже під час їхнього побачення вона передчуває близьку смерть Гектора й свою власну сумну долю. При цьому її колишня доля як би передбачає майбутні страждання: батько А., Этион, упав від руки Ахілла, яким буде вбитий і сам Гектор, а мати була взята їм у полон і викуплений (порівн. викуп тіла Гектора), але незабаром умерла. Тому в Гекторе зосереджена вся її родина («Гектор, ти всі мені тепер — і батько, і улюблена матерь, Ти й брат мій єдиний, ти й чоловік мій прекрасний!»), і його кончина означає для неї катастрофа родини. Перестерігаючи Гектора, вона ремствує на майбутні нещастя її й сина Астианакта, і ця тема залишиться головної у двох її плачах по вбитому чоловіку

Ахілл (Ахіллес) — головний герой поеми, суворий і невблаганний воїн. У відповідь на образу, що наніс йому Агамемнон, верховний вождь і проводир війська ахейцев, протягом 10 років осаждавших Трою, А. відмовляється від участі у війні. Через цього ахейцы терплять одну поразку за іншим. Але коли вождь троянцев Гектор убиває його друга Патрокла, А. забуває про свою образу й примиряється з Агамемноном. Могутній AM якому захищає богиня Афіна, показує на поле бою чудеса хоробрості й убиває у двобої Гектора, смерть якого знаменує остаточна поразка троянцев. Образ А. носить типові риси міфологічного епічного героя, мужнього воїна, Б системі цінностей якого саме головне — військова честь. Гордий, запальн і самолюбний, він бере участь у війні не стільки заради того, щоб повернути цареві Спарти Менелаю його дружину Олену, викрадену Парисом, скільки заради прославляння свого ім’я. А. жадає всі нових і нових подвигів, які усталять його славу непереможного ратника. Зміст свого життя він бачить у тім, щоб постійно ризикувати нею. А. нехтує спокійне життя в домівки й воліє безтурботної старості смерть вбою.

Гектор — син Приама, проводир троянського війська. Як і Ахілл, Г. у всіх своїх учинках керується військовою честю, але якщо Ахілл цінує її заради її самої, те Г., дотримуючи свою честь, у той же час усвідомить відповідальність перед своїм народом, інтереси якого він повинен захищати. Гомер показує, як у душі Г. борються два прагнення: уникнути поразки у війні й зберегти незаплямованої свою репутацію хороброго воїна й героя. У силу цього образ Г. складніше, ніж образ його головного супротивника, Ахілла. Поводження Г. часто буває суперечливим, оскільки мотивами його вчинків виступає те спрага слави (що типово для епічного героя), те розуміння боргу перед вітчизною й народом, яким він, як син пануючи й вождь, не вправі жертвувати в погоні за репутацією непереможного воїна й хороброго

Відкидаючи раду досвідченого воєначальника Полідама, що, посилаючись на дурну ознаку, відговорює Г. від нападу на табір ахейцев, Г. заявляє: «Знамення краще всіх — за батьківщину хоробро боротися». Однак коли Гектора вмовляють повернутися в Трою, не залишатися на поле брані й ухилитися від двобою з Ахіллом, Г. надходить не як мудрий обережний вождь, а як воїн, яким рухає честолюбство й пристрасть. Гордість не дозволяє йому шукати захисту за укріпленими стінами міста. Навіть передчуваючи свою загибель, що, як він прекрасно розуміє, неминуче спричинить падіння й розгарбування Трої, Г. зневажає інтересами країни й вступає у фатальне для нього єдиноборство з Ахіллом. І все — таки перед своєю кончиною Г. зізнається в тім, що надійшов нерозважно: «Громадянин самий останній може сказати в Илионе: «Гектор народ погубив, на свою понадіявшись силу!»

Олена — наділена незвичайною красою дочка верховного бога Зевса й смертної жінки Леды, дружина Менелая, викрадена сином пануючи Трої Парисом. Із всіх персонажів «Илиады» Е. найбільшою мірою втілює ідею пасивності людини, його абсолютної залежності від вищих сил. Е. не зі своєї волі покинула будинок пануючи Спарти Менелая, але лише корячись велінню богів і насамперед сваволі Афродіти, що примушує Е. підкоритися бажанням улюбленця богині — Париса й стати його дружиною. Оскільки викрадення Е. стало приводом до війни, те Е. поневоле зробилася причиною загибелі багатьох славних героїв і викликала ненависть як серед троянцев, так і серед греків. Ахілл із гіркотою викликує: «Заради знехтуваної Олени борюся я із чадами Трої!» Е. кляне свою нещасну частку, але не намагається боротися з долею й покірно підкоряється волі богів. Образ смертної жінки, що, за словами Гомера, «істинно вічним богиням красою подібна», але є саме через цього причиною жахливих нещасть, персоніфікує властиве древнім подання про те, що у світі людей недосяжне абсолютна досконалість, а «усяке, наближення до нього стає карою для нього»

Зевс і олімпійські боги. Зевс — верховний бог давньогрецького пантеону. Всі події, описані в «Илиаде», визначаються «волею Зевса». Із всіх олімпійських богів тільки 3. відкрито майбутнє: йому відомо все, що відбудеться в ході тривалої на багато років облоги Трої; У такий спосіб 3. у поемі символізує абсолютну зумовленість подій людської історії й виступає! втіленням, вищого знання, недоступного прочим олімпійським богам і смертним. У стані богів відбувається свого роду розкол: всі небожителі так чи інакше виявляють особисті симпатії до грецького або до троянських героїв

Афіна захищає Ахіллові, Аполлон — Гектору, Афродіта — Парису. Конфлікт між небожителями приводить навіть до «битви богів»» описаної в 20 — й і 21 — й піснях поеми. Один лише 3. залишається безстороннім спостерігачем облоги Трої. Він ревно стежить за тим, щоб у воздаянии героям була строго дотримана справедливість. В 3. немає симпатій і антипатій: надаючи тимчасову підтримку те одним, те іншим, а також неухильно виконуючи обіцянки, дані їм іншим богам, 3, персоніфікує в поемі ідею рівноваги, що зберігає підвалина миропорядка. Символом божественної справедливості Гомер робить ваги, на яких 3. зважує жереби Ахілла й Гектора. Незважаючи на те, що смертні перебувають у повній залежності від волі богів, які здатні погубити їх або, навпроти, відвернути від них загибель, Гомер далекий від того, щоб показати людей безпомічними іграшками в руках всесильних богів. Між миром небожителів і миром смертних чимало: загального

По суті, вони відрізняються лише тим, що в богів набагато більше можливостей і знань, недоступних людям, але й богам, як і людям, властиві всілякі пороки й омани. По думці Гомера основна характерна риса миру людей — неуцтво, що є головною причиною безрозсудних, і ганебних учинків. 3. озивається про людей з іронією люди переконані, говорить він, що всі лиха походять від злої волі богів, тоді як найчастіше самі смертні «загибель долі всупереч на себе викликають шаленістю».

Нестір — персонаж «Илиады» і «Одиссеи», цар Пилоса. У поемах Н. з’являється як навчений роками старець, чиє основне завдання — допомагати радами більше молодим героям. Він стає посередником у сварці Ахілла й Агамемнона: уже в 1 — й пісні він намагається запобігти їх сварці, а після того як Ахілл віддаляється від війська, Н. пропонує Агамемнонові загладити нанесену образу й наставляє відправлене до Ахілла посольство. Під час битви він не раз підбадьорює грецьких героїв, волаючи до їхньої військової честі; він підказує вождям ідею вилазки в троянський табір, що роблять Одиссей і Диомед. Н. з’являється як традиційний епічний тип «чоловіка ради». Він старий і майже не може боротися. Єдиною можливістю активної участі в битві для нього стає підбадьорення війська й допомога як візник, причому й тут він не спрямовується в бій, а тільки відвозить Диомеда, переконуючи його не протистояти Гектору. Зате Н. постійно бере слово в раді вождів, з ним першим у важку мінуту радиться Агамемнон

Не випадково, що оманний Сон, посланий Зевсом Агамемнонові, приймає образ Н., шанованого царем вище інших. Тому для Н. в «Илиаде» підкресленим виявляється насамперед його мистецтво мови, головний з його постійних епітетів — «солодкомовний витія». При цьому мови Н. відіграють істотну роль у композиційній структурі поеми: у них нерідко присутні теми й сюжети, що виходять за рамки властиво «Илиады». Постійний обіг Н. до минулого надає йому риси якогось хоронителя героїчних переказів, носія древньої військової честі. У поемі Н. стає свого роду персоніфікованим авторитетом, втіленням традиції. Подібну роль грає Н. і в «Одиссее», де до нього в пошуках батька приходить син Одиссея Телемах. Тут Н. знов — таки формально з’являється як носій минулого знання, розповідаючи Телемаху про війну й про повернення героїв. При цьому, однак, як і в «Илиаде», де його ради носять трохи загальний характер, він не може сказати йому нічого конкретного про долю батька. Проте прихід Телемаху до Н. осмислюється як прилучення юнака до героїчної традиції, втіленням якої є Н.

Парис — син Приама, пануючи Трої, брат Гектора. П. в «Илиаде» — хвалькуватий, дозвільний і безтурботний красень, що, віроломно порушивши закони гостинності, викрав у Менелая його дружину Олену. Краса П. у поемі часто протиставляється відсутності в нього чисто чоловічих якостей: хоробрості й військової честі. Коли ворогуючі сторони домовляються про те, що результат війни повинен вирішити двобій між Менелаем і П., П. намагається ухилитися від сутички із грізним супротивником, і лише докори Гектора змушують його взяти в руки зброя. Зазнавши поразки, П. рятується лише завдяки втручанню Афродіти. Олена насміхається над невдачливим вояком, але П. нітрохи не збентежений, тому що для нього головна цінність і сенс життя — не в наживанні військової слави, а в почуттєвих задоволеннях і в служінні богині любові Афродіті. Характеру П. властив підступництво

Так, наприклад, він підкуповує Антимаху, і той, виступаючи на раді троянцев, висловлюється проти того, щоб Олену повернули Менелаю. Уникаючи двобоїв із грецькими героями, П. бере участь у боях як лучник, що зайвий раз говорить про недолік мужності. Фактично П., а не Олена є головною причиною тривалої кровопролитної війни: Однак з волі богів саме йому призначене вбити Ахілла. Це говорить про те, що на чаші ваг Зевса військова доблесть і честь приймаються в увагу лише у зв’язку з ходом прийдешніх подій. У грі вищих сил слабк і невартий часто стає знаряддям божественної волі й виконує приречення долі, проти якої неспроможні самі боги

Терсит (Ферсит) — персонаж «Илиады», грецький воїн. Т. з’являється лише один раз, в 2 — й пісні поеми (вірші), де в момент випробування Агамемноном грецького війська він призиває всіх вертатися додому, залишивши під Троєю одного Агамемнона, якого хулить і дорікає в користі. Т. утихомирює Одиссей ударом свого скіпетра й загрожує, у випадку якщо той продовжить свої ганьблення, позбавити його одягу й голим прогнати до кораблів. Після цього Т. замовкає й сідає під сміх війська

Незважаючи на епізодичний характер, сцена з Т. досить виділяється в структурі «Илиады». Лайка Т. у зниженій формі повторює сцену сварки Агамемнона й Ахілла, в образі якого сам Т. дорікає проводиря греків. Більше того, самі докори Т. практично точно збігаються із гнівними мовами Ахілла в 1 — й пісні, де він також винить Агамемнона в захопленні кращого видобутку за рахунок інших воїнів і називає царя «пожирателем народу». Однак в епічній свідомості припустиме у вустах вождя й героя неприпустимо для простого воїна, яким з’являється Т. (хоча в античних схоліях — коментарях до «Илиаде» — він називається нащадком царського роду й родичем Диомеда). Тому й слова його «непристойні», а сам він «безрозсудний». При цьому негідність Т. підкреслена самим його виглядом, навмисно «негероїчним», у якому очевидні прикмети фольклорного блазня

Гіпертрофоване фізичне каліцтво служить знаком і «низькості» персонажа, і його блазнівської природи: показово, що свого роду «аналогом» Т. на божественному рівні стає кульгавий Гефест, над незграбними кривляннями якого потішаються олімпійці