korotkij zmist faust %d2%91ete i - Шкільний Всесвіт

Трагедія відкривається трьома вступними текстами. Перший — це лірична присвята друзям молодості — тим, з ким автор був зв’язаний на початку роботи над «Фаустом» і хто вже вмер або перебуває вдалині. «Я всіх, хто жив у той полудень променистий, знову пригадую вдячно». Потім треба «Театральний вступ». У бесіді Директора театру, Поета й Комічного актора обговорюються проблеми художньої творчості. Повинне чи мистецтво служити дозвільній юрбі або бути вірним своєму високому й вічному призначенню? Як з’єднати щиру поезію й успіх? Тут, так само як і в Присвяті, звучить мотив швидкоплинності часу й безповоротно втраченої юності, що харчує творче натхнення. На закінчення Директор дає пораду рішучіше приступати до справи й додає, що в розпорядженні Поета й Актора всі досягнення його театру. «У дощатому цьому балагані ви можете, як у мирозданье, пройти всі яруси підряд, зійти з небес крізь землю в пекло». Позначена в одному рядку проблематика «небес, землі й пекла» розвивається в «Пролозі на небі» — де діють уже Господь, архангели й Мефистофель, Архангели, що співають славу діянням Бога, умовкають із появою Мефистофеля, що з першої ж репліки — «До тебе потрапив я, Боже, на прийом…» — немов заворожує своєю скептичною чарівністю. У розмові вперше звучить ім’я Фаустаа, який Бог приводить у приклад як свого вірного й щонайстаранного раба. Мефистофель погоджується, що «цей ескулап» «і рветься в бій, і любить брати перешкоди, і бачить мету, що вабить удалині, і вимагає в неба зірок у нагороду й кращі насолоди в землі», — відзначаючи суперечливу двоїсту натуру вченого. Бог дозволяє Мефистофелю піддати Фауста будь — яким спокусам, звести його в будь — яку безодню, вірячи, що чуття виведе Фауста з тупика. Мефистофель, як щирий дух заперечення, приймає суперечку, обіцяючи змусити Фауста плазувати й «жерти […] порох від черевика». Грандіозна по масштабі боротьба добра й зла, велик і незначного, піднесеного й низинного починається.

…Той, про кого укладений ця суперечка, проводить ніч без сну в тісній готичній кімнаті зі склепінною стелею. У цій робочій келії за довгі роки завзятої праці Фауст осяг всю земну премудрість. Потім він дерзнув зазіхнути на таємниці надприродних явищ, звернувся до магії й алхімії. Однак замість задоволення на схилі віку він почуває лише щиросердечну порожнечу й біль від марності вчиненого. «Я богословьем опанував, над філософією длубався, юриспруденцію довбав і медицину вивчив. Однак я при цьому всім був і залишився дурнем» — так починає він свій перший монолог. Незвичайний по силі й глибині розум Фауста відзначений безстрашністю перед істиною. Він не зваблюється ілюзіями й тому з нещадністю бачить, як обмежені можливості знання, як непорівнянні загадки мирозданья й природи із плодами наукового досвіду. Йому смішні похвали помічника Вагнера. Цей педант готовий прилежно гризти граніт науки й длубатися над пергаментами, не замислюючись над наріжними проблемами, що мучать Фауста. «Всю принадність чарів розсіє цей нудний, нестерпний, обмежений школяр!» — у серцях говорить про Вагнера вчений. Коли Вагнер у самовпевненій дурості вирікає, що людина доросла до того, щоб знати відповідь на всі свої загадки, роздратований Фауст припиняє бесіду. Залишившись один, учений знову поринає в стан похмурої безвихідності. Гіркота від усвідомлення того, що життя пройшло в поросі порожніх занять, серед книжкових полиць, склянок і реторт, приводить Фауста до страшного рішення — він готується випити отрута, щоб покінчити із земною часткою й злитися із всесвіту. Але в ту мить, коли він підносить до губ отруєний келих, лунають дзвін і хоровий спів. Іде ніч Святого Великодня, Благовіст рятує Фауста від самогубства. «Я повернутий землі, благодаренье за це вам, святі песнопенья!» Ранком удвох з Вагнером вони вливаються в юрбу святкового народу. Всі околишні жителі почитають Фауста: і він сам, і його батько без утоми лікували людей, рятуючи їх від тяжких хвороб. Лікаря не пугала ні моровая виразка, ні чуму, він, не здригнувшись, входив у заражений барак. Тепер прості городяни й селяни кланяються йому й звільняють дорогу. Але й це щире визнання не радує героя. Він не переоцінює власних заслуг. На прогулянці до них прибивається чорний пудель, якого Фауст потім приводить до себе додому. Прагнучи побороти безвілля й занепад духу, що опанували їм, герой приймається за переклад Нового Завіту. Відкидаючи кілька варіантів початкового рядка, він зупиняється на толкованьи грецького «логос» як «справа», а не «слово», переконуючись: «На початку була справа», — стих говорить. Однак собака відволікає його від занять. І нарешті вона обертається Мефистофелем, що у перший раз з’являється Фаустові в одязі мандрівного студента. На насторожене питання хазяїна про ім’я гість відповідає, що він «частина сили тієї, що без ліку творить добро, всьому бажаючи зла». Новий співрозмовник, на відміну від сумовитого Вагнера, ровня Фаустові по розуму й силі прозріння. Гість поблажливо і їдко посміюється над слабостями людської природи, над людською долею, немов проникаючи в саму серцевину роздирань Фауста. Заінтригувавши вченого й скориставшись його дрімотою, Мефистофель зникає. Наступного разу він з’являється ошатно одягненим і відразу пропонує Фаустові розсіяти тугу. Він умовляє старого пустельника облачитися в яскраве плаття й у цій «одязі, властивої джиґунам, зазнати після довгого поста, що означає життя повнота». Якщо запропонована насолода захопить Фауста настільки, що він попросить зупинити мгновенье, то він стане видобутком Мефистофеля, його рабом. Вони скріплюють угоду кров’ю й відправляються в мандрівки — прямо по повітрю, на широкому плащі Мефистофеля… Отже, декораціями цієї трагедії служать земля, небо й пекло, її режисери — Бог і диявол, а їхні асистенти — численні парфуми й ангели, відьми й біси, представники світла й тьми в їхній нескінченній взаємодії й протиборстві. Як притягальний у своєму глузливому всесиллі головний спокусник — у золотому камзолі, у капелюсі з півнячим пером, із задрапірованим копитом на нозі, отчого він злегка кульгає! Але й супутник його, Фауст, під стать — тепер він молодий, гарний, повний сил і бажань. Він покуштував зілля, звареного відьмою, після чого кров його закипіла. Він не знає більше коливань у своїй рішучості осягти всі таємниці життя й прагненні до вищого щастя. Які ж спокуси приготував безстрашному експериментаторові його кульгавий компаньйон? От перша спокуса. Вона зветься Маргарита, або Гретхен, їй іде
п’ятнадцятий рік, і вона чиста й безневинна, як дитя. Вона виросла в убогому містечку, де в колодязя кумоньки судачать об всіх і все. Вони з матір’ю поховали батька. Брат служить в армії, а молодша сестричка, що Гретхен виняньчила, недавно вмерла. У будинку немає служниці, тому всі домашні й садові справи на її плечах. «Зате як солодкий з’їдений шматок, як доріг відпочинок і як сон глибокий!» Цю от нехитру душу призначено було збентежити премудрому Фаустові. Зустрівши дівчину на вулиці, він спалахнув до неї божевільною пристрастю. Звідник — Диявол негайно запропонував свої послуги — і от уже Маргарита відповідає Фаустові настільки ж полум’яною любов’ю. Мефистофель подначивает Фауста довести справу до кінця, і той не може противитися цьому. Він зустрічається з Маргаритою в саду. Можна лише догадуватися, який вихор бушує в її груди, як безмірно її почуття, якщо вона — до того сама праведність, лагідність і слухняність — не проста віддається Фаустові, але й присипляє строгу матір по його раді, щоб та не перешкодила побаченням. Чому так тягне Фауста саме ця простолюдинка, наївна, юна й недосвідчена? Може бути, з нею він знаходить відчуття земної краси, добра й істини, до якого колись прагнув? При всій своїй недосвідченості Маргарита наділена щиросердечною пильністю й бездоганним почуттям правди. Вона відразу розрізняє в Мефистофеле посланця зла й нудиться в його суспільстві. «ПРО, чуйність ангельських здогадів!» — роняє Фауст. Любов дарує їм сліпуче блаженство, але вона ж викликає ланцюг нещасть. Випадково брат Маргарити Валентин, проходячи повз її вікно, зштовхнувся з парою «залицяльників» і негайно кинувся битися з ними. Мефистофель не відступив і оголив шпагу. За знаком диявола Фауст теж ввязался в цей бій і заколов брата коханої. Умираючи, Валентин прокляв сестру — гуляку, зрадивши її загальній ганьбі. Фауст не відразу довідався про подальші її лиха. Він біг від розплати за вбивство, поспішивши з міста слідом за своїм вожатим. А що ж Маргарита? Виявляється, вона своїми руками мимоволі вмертвила мати, тому що та один раз не прокинулася після сонного зілля. Пізніше вона народила дочку — і утопила її в ріці, рятуючись від мирського гніву. Кара не минула її — кинута кохана, затаврована як блудниця й убивця, вона заточена у в’язницю й у колодках очікує страти. Її улюблений далеко. Ні, не в її обіймах він попросив мгновенье почекати. Зараз разом з невідступним Мефистофелем він мчиться не куди — небудь, а на сам Брокен, — на цій горі у Вальпургиеву ніч починається шабаш відьом. Навколо героя панує щира вакханалія — мимо проносяться відьми, перегукуються біси, потвори й чорти, усе обійнято розгулом, що дражнить стихією пороку й блуду. Фауст не випробовує страху перед поганню, що кишить усюди, що виявляє себе у всьому багатоголосому одкровенні безсоромності. Це захоплюючий дух бал сатани. І от уже Фауст вибирає тут красуню помоложе, з якої пускається в танок. Він залишає її лише тоді, коли з її рота зненацька вистрибує рожева миша. «Дякуй, що мишка не сіра, і не горюй про цьому так глибоко», — поблажливо зауважує на його скаргу Мефистофель. Однак Фауст не слухає його. В одній з тіней він угадує Маргариту. Він бачить її заточеної в темниці, зі страшним кривавим рубцем на шиї, і холодіє. Кидаючись до диявола, він вимагає врятувати дівчину. Той заперечує: хіба не сам Фауст з’явився її спокусником і катом? Герой не бажає баритися. Мефистофель обіцяє йому нарешті приспати стражників і проникнути у в’язницю. Підхопившись на коней, двоє змовників несуться назад у місто. Їх супроводжують відьми, що чують швидку смерть на ешафоті. Останнє побачення Фауста й Маргарити — одна з найтрагічніших і проникливих сторінок світової поезії. Испившая все безмежне приниження публічної ганьби й страждання від доконаних нею гріхів, Маргарита втратилася розуму. Простоволоса, боса, вона співає в ув’язненні дитячі пісеньки й здригається від кожного шереху. З появою Фауста вона не довідається його й съеживается на підстилці. Він в отчаянье слухає її божевільні мовлення. Вона белькоче щось про загублену дитину, благає не вести неї під сокиру. Фауст кидається перед дівчиною на коліна, кличе неї по ім’ю, розбиває її ланцюга. Нарешті вона усвідомить, що перед нею Друг. «Вухам повірити я не смію, де він? Скоріше до нього на шию! Скоріше, скоріше до нього на груди! Крізь морок темниці нерозважний, крізь полум’я пекельної тьми кромішньої, і тюкання й виття…» Вона не вірить своєму щастю, тому, що врятовано. Фауст гарячково квапить неї покинути темницю й бігти. Але Марг