korotkij zmist dyadko vanya chexov a p - Шкільний Всесвіт

Похмурий осінній день. У саду, на алеї під старою тополею, сервірований для чаю стіл. У самовара — стара нянька Марина. «Їж, панотець», — пропонує вона чаю докторові Астрову. «Щось не хочеться», — відповідає той.

З’являється Телєгін, що зубожів поміщик на прізвисько Вафля, що живе в маєтку на положенні приживала: «Погода чарівна, пташки співають, живемо ми все в злагоді й спокої — чого ще нам?» Але саме згоди — те й миру й немає в садибі. «Неблагополучно в цьому будинку», — двічі вимовить Олена Андріївна, дружина професори Серебрякова, що приїхав у маєток.

Ці уривчасті, зовні не адресовані один одному репліки, вступають, перегукуючись, у діалогічну суперечку й высвечивают зміст напруженої драми, пережитої діючими особами п’єси.

Запрацювався за десять років, прожитих у повіті, Астров. «Нічого я не хочу, нічого мені не потрібно, нікого не люблю», — скаржиться він няньці. Змінився, надломився Войницкий. Раніше він, керуючи маєтком, не знав вільної мінути. А тепер? «Я […] став гірше, тому що заледащів, нічого не роблю й тільки гарчу, як старий хрін…»

Войницкий не приховує своєї заздрості до професора у відставці, особливо його успіху в жінок. Мати Войницкого, Марія Василівна, просто обожнює свого зятя, чоловіка її покійної дочки. Войницкий нехтує вчені заняття Серебрякова: «Людина […] читає й пише про мистецтво, рівно нічого не розуміючи в мистецтві». Нарешті, він ненавидить Серебрякова, хоча його ненависть може здатися досить упередженої: адже він закохався в його красуню дружину. І Олена Андріївна резонно вимовляє Войницкому: «Ненавидіти Олександра немає за що, він такий же, як всі».

Тоді Войницкий виставляє більше глибокі й, як йому представляється, непереборні підстави свого нетерпимого, непримиренного відношення до екс — професора — він уважає себе жорстоко обманутим: «Я обожнював цього професора… я працював на нього як віл… Я пишався ним і його наукою, я жив і дихав їм! Боже, а тепер? …він ніщо! Мильна булька!»

Навколо Серебрякова згущається атмосфера нетерпимості, ненависті, ворожнечі. Він дратує Астрова, і навіть дружина із працею його виносить. Усе якось прослухали висловлений діагноз хвороби, що вразила й героїв п’єси, та й всіх їхніх сучасників: «…мир гине не від розбійників, не від пожеж, а від ненависті, ворожнечі, від всіх цих дрібних дрязг». Вони, включаючи й саму Олену Андріївну, якось забули, що Серебряков — «такої ж, як всі» і, як всі, може розраховувати на полегкість, на милосердне до себе відношення, тим більше що він страждає подагрою, мучається безсонням, боїться смерті. «Невже ж, — запитує він свою дружину, — я не маю права на покійну старість, на увагу до себе людей?» Так, треба бути милосердним, повторює Соня, дочка Серебрякова від першого шлюбу. Але почує цей заклик і виявить до Серебрякову непідроблена, задушевна участь тільки стара нянька: «Що, панотець? Боляче? […] Старі, що малі, хочеться, щоб пошкодував хто, а старих — те нікому не шкода. (Цілує Серебрякова в плече.) Підемо, панотець, у постіль… Підемо, светик… Я тебе липовим чаєм наспіваю, ніжки твої зігрію… Богові за тебе помолюсь…» Але одна стара нянька не могла й не змогла, звичайно, розрядити гнітючим, чревату лихом атмосферу. Конфліктний вузол так туго зав’язаний, що відбувається кульмінаційний вибух. Серебряков збирає всіх у вітальні, щоб запропонувати для обговорення придуману їм «міру»: малоприбутковий маєток продати, виручені гроші перетворити в процентні папери, що дозволило б придбати у Фінляндії дачу. Войницкий в обуренні: Серебряков дозволяє собі розпорядитися маєтком, що фактично і юридично належить Соні; він не подумав про долю Войницкого, що двадцять років керував маєтком, одержуючи за те злидарські гроші; не задумався й про долю Марії Василівни, настільки беззавітно відданої професорові! Обурений, розлютований Войницкий стріляє в Серебрякова, стріляє двічі й обидва рази промахується. Наляканий смертельною небезпекою, лише випадково його що минула, Серебряков вирішує повернутися в Харків. Їде у свій невеликий маєточок Астров, щоб, як колись, лікувати мужиків, займатися садом і лісовим розплідником. Загасають любовні інтриги. Олені Андріївні не вистачає сміливості відповісти на жагуче захоплення нею Астрова. При розставанні вона, щоправда, зізнається, що захопилася доктором, але «трошки». Вона обіймає його «рвучко», але з оглядкою. А Соня остаточно переконується, що її, таку некрасиву, Астров полюбити не зможе. Життя в садибі вертається на круги свої. «Знову заживемо, як було, по — старому», — мріє нянька. Без наслідків залишається й конфлікт між Войницким і Серебряковым. «Ти будеш акуратно одержувати те ж, що й одержував, — обнадіює професор Войницкого. — Усе буде по — старому». І не встигли відбути Астров, Серебряковы, як Соня квапить Войницкого: «Ну, дядько Ваня, давай робити що — небудь». Запалюється лампа, наповнюється чорнильниця, Соня перегортає конторську книгу, дядько Ваня пише один рахунок, іншої: «Другого лютого масла пісного двадцять фунтів…» Нянька сідає в крісло й в’яже, Марія Василівна поринає в читання чергової брошури… Здавалося б, збулися очікування старої няньки: усе стало по — старому. Але п’єса так будується, що вона постійно — і у великому й у малому — обманює очікування і її героїв, і читачів. Чекаєш, приміром, музики від Олени Андріївни, випускниці консерваторії («Мені хочеться грати… Давно вже я не грала. Буду грати й плакати…»), а грає на гітарі Вафля… Діючі особи розставлені так, хід сюжетних подій приймає такий напрямок, діалоги й репліки спаяні такими значеннєвими, часто подтекстовыми перекликами, що з авансцени відтискується на периферію традиційне питання «Хто винуватий?», уступаючи її питанню «Що винувато?». Це Войницкому здається, що його життя погубило Серебряков. Він сподівається почати «нове життя». Але Астров розсіює цей « обман, щопіднімає,»: «Наше положення, твоє й моє, безнадійно. […] У всьому повіті було тільки два чималі, інтелігентних чоловіки: я так ти. На які — небудь десять років життя обивательська, життя знехтувана затягла нас; вона своїми гнилими випарами отруїла нашу кров, і ми стали такими ж паскудниками, як всі». У фіналі п’єси, щоправда, Войницкий і Соня мріють про майбутнє, але від заключного монологу Соні віє безвихідним сумом і відчуттям безцільно прожитого життя: «Ми, дядько Ваня, будемо жити, […] будемо терпляче зносити випробування, які пошле нам доля; […] ми покірно вмремо й там, за труною, ми скажемо, що ми страждали, що ми плакали, що нам було гірко, і Бог зглянеться над нами. […] М
и почуємо ангелів, ми побачимо все небо в алмазах… Ми відпочинемо! (Стукає сторож. Телєгін тихо награє; Марія Василівна пише на полях брошури; Марина в’яже панчоху.) Ми відпочинемо! (Завіса повільно опускається.)»