korotkij zmist dushechka chexov a p - Шкільний Всесвіт

Оленька Племянникова, дочка колезького асессора, сиділа у дворі. Було пекуче, але зі сходу насувалися темні хмари. Серед двору стояв Ку — кин, антрепренер і власник розважального саду “Тиволи”. Він ледве не плакав, бачачи, що насувається дощ. Дощі могли розорити його. Він скаржився Ользі Семенівні, що з однієї сторони публіка неосвічена й дика, котру нічим не зацікавиш, “їй потрібний балаган”, вульгарність. А з іншого боку, щодня дощ. Публіка не ходить, а артистам доводиться платити. На наступний, день знову все повторилося, і Кукин майже істерично реготав, розмовляючи з Оленькой, на третій день те ж саме. Оленька слухала Кукина зі слізьми співчуття на очах. Його нещастя торкнули неї, і вона полюбила його. Він був малий ростом, худий, з жовтою особою, із зачесаними височками, говорив рідким тенорком і коли говорив, кривив рот. І на особі його завжди був написаний розпач. Але все — таки він збудив в Оленьке сьогодення, глибоке почуття. Вона постійно любила кого — небудь і не могла без цього. Спочатку любила свого папашу, потім тітку, потім свого вчителя французької мови. Вона була розовощекая, з білою шкірою й темною родимкою, з наївною посмішкою, шедшей до її особи. Вона була “душечка”.

Кукин зробив їй пропозиція, і вони повінчалися. Він був щасливий, але тому що в день весілля й потім уночі йшов дощ, то з його особи не сходило вираження розпачу.

Вони жили добре. Оленька сиділа в касі, дивилася за порядком у саду, записувала витрати, видавала платню. Вид у неї був ангельський. Вона повністю повторювала думки й мови чоловіка, всім знайомим говорила про користь театру, але публіка не розуміє цього, їй потрібний балаган. Вона брала активну участь у підготовці спектаклів, у репетиціях, а коли в газеті осудливо озивалися про театр, вона плакала й ходила в редакцію пояснюватися. Актори любили її. Оленька повніла й гарнішала, а Кукин жовтів і кашляв по ночах, вона лікувала його. Навесні він поїхав у Москву набирати трупу, але раптово вмер. Кукина поховали в Москві на Ваганьковском цвинтар. Повернувшись додому, Оленька так ридала, що було чутно на вулиці. Сусіди жалували її. Через три місяці за нею почав доглядати керуючий лісовим складом Василь Андрійович Пустовалов. Оленька полюбила його. Вони одружилися, жили добре. До обіду він сидів у лісовому складі, потім ішов по справах, а його заміняла Оленька, що писала рахунки й відпускала товар. Тепер вона вже не говорила про театр, а тільки про ліс, його дорожнечі й турботах Васечки про ліс. Чоловік її не любив розваг, і по святах вони сиділи будинку. Знайомим вона говорила, що їм з Васечкой ніколи по театрах ходити. “Ми люди праці, нам не до дрібниць.” Вони разом ходили в церкву й верталися з розчуленими особами. Коли Пустовалов їхав у Могилевскую губернію за лісом, Оленька дуже тужила. У цей час кней приходив фельдшер Смирин, що квартирував у неї у флігелі, розповідав про своє невдале сімейне життя. Оленька слухала його й жалувала. Вона радила Володимирові Платонычу помиритися із дружиною хоча б заради сина. А коли вертався чоловік, Оленька розповідала йому про несчастиях ветеринара, і вони обоє жалували нещасного парубка. Так прожили вони в любові й счастии шість років, лише дітей Бог їм не дав. Але один раз Василь Андрійович простудився, прохворів чотири місяці й умер. Оленька дуже горювала. Жалоба вона носила шість місяців, виходячи лише в церкву. Потім вона стала цікавитися справами ветеринарії. “У нас у місті немає правильного ветеринарного нагляду”, — говорила Оленька знайомим. Вона повторювала думки ветеринара й була у всім з ним згодна. Іншу б засудили, але про Оленьке ніхто не міг подумати погано. Оленька не могла сховати своїх відносин з ветеринаром, у неї не могло бути таємниць. Їхнє щастя тривало недовго, тому що ветеринар виїхав з полком чи ледве не в Сибір. І Оленька залишилася одна. Вона схудла й подурнела. Їла й пила вона точно по неволі. А гірше всього було те, що в неї не було ніяких думок. Будинок в Оленьки проржавів і покосився. Сама вона постаріла й подурнела. І день за вдень, рік за роком, — і ні однієї радості, і немає ніякої думки. Але один раз у неї у дворі з’явився ветеринар Смирин, уже сивий і в цивільному одязі. На питання Оленьки, звідки він, Володимир Платоныч відповів, що хоче оселитися в місті зовсім. Привіз сина в гімназію. Він помирився із дружиною. Оленька запропонувала їм квартиру у своєму будинку, вона сказала, що не буде з них нічого брати, а сама переселиться у флігель. У той же день почався ремонт будинку. Потім приїхали дружина ветеринара і його син Сашко, повний хлопчик із блакитними очами і ямочками на щоках. Сидячи у вітальні й слухаючи, як Сашко вчить уроки, Оленька зворушувалася його розуму. Вона повторювала за ним, що островами називається частина суши, оточена з усіх боків водою. Сашко став ходити в гімназію. Його мати виїхала в Харків до сестри й не верталася, батько їхав кудись оглядати гурти, його не бувало будинку по двох — трьох дня. Оленька прийняла на себе турботи про хлопчика. Оленька будить його щодня й проводжає в гімназію. “Ах, як вона його любить!” Тепер вона говорить про труднощі навчання в гімназії, про вчителів і уроки. Єдино, чого вона боїться, що мати відніме в неї Сашка. Але поки він тут, сней.