korotkij zmist chistij ponedilok bunin i a - Шкільний Всесвіт

Вони познайомилися в грудні, випадково. Він, потрапивши на лекцію Андрія Білого, так вертівся й реготав, що вона, випадково оказавшаяся в кріслі поруч і спершу з деяким здивуванням смотревшая на нього, теж розсміялася. Тепер щовечора він їхав у її квартиру, зняту нею винятково заради чудесного виду на храм Христа Рятівника, щовечора возив її обідати в шикарні ресторани, у театри, на концерти… Чим все це повинне було скінчитися він не знав і намагався навіть не думати: вона раз і назавжди відвела розмови про майбутнє.

Вона була загадкова й незрозуміла; відносини їх були дивні й невизначені, і це тримало його в постійній напрузі, що не дозволяється, у болісному очікуванні. І все — таки, яким щастям був щогодини, проведений поруч із нею…

У Москві вона жила одна (вдовый батько її, освічений людина знатного купецького роду жила на спокої у Твері), навіщо — те вчилася на курсах (їй подобалася історія) і все розучувала повільний початок «Місячної сонати», один тільки початок… Він задаровував її квітами, шоколадом і новомодними книгами, одержуючи на все це байдуже й неуважне «Спасибі…». И схоже було, що їй ніщо не потрібно, хоча квіти все — таки воліла улюблені, книги прочитувала, шоколад з’їдала, обідала й вечеряла з апетитом. Явною слабістю її був тільки гарний одяг, дорогою мех…

Вони обоє минулого багаті, здорові, молоді й настільки гарні собою, що в ресторанах і на концертах їх проводжали поглядами. Він, будучи родом з Пензенської губернії, був тоді гарний південної, «італійською» красою й характер мав відповідний: живий, веселий, постійно готовий до щасливої посмішки. А в неї краса була якась індійська, перська, і наскільки він був балакучий і непосидючий, настільки вона була мовчазна й замислена… Навіть коли він раптом цілував її пекуче, рвучко, вона не противилася, але увесь час мовчала. А коли почувала, що він не має сил володіти собою, спокійно відсторонялася, ішла в спальню й одягалася для чергового виїзду. «Ні, у дружин я не годжуся!» — повторювала вона. «Там видно буде!» — думав він і ніколи більше не заговорював про шлюб. Але іноді ця неповна близькість здавалася йому нестерпно болісної: «Ні, це не любов!» — «Хто ж знає, що таке любов?» — відповідала вона. І знову весь вечір вони говорили тільки про сторонній, і знову він радувався тільки тому, що просто поруч із Нею, чує її голос, дивиться на губи, які цілував годину тому назад… Яке борошно! І яке щастя! Так пройшов січень, лютий, прийшла й пройшла масниця. У прощеное неділя вона одяглася в усі чорне («Адже завтра ж чистий понеділок!») і запропонувала йому поїхати в Новодівочий монастир. Він здивовано дивився на неї, а Вона розповідала про красу й щирість похорону раскольничьего архієпископа, про спів церковного хору, що змушує тріпотіти серце, про свої самотні відвідування кремлівських соборів… Потім вони довго бродили по Новодівочому цвинтарі, відвідали могили Эртеля й Чехова, довго й безплідно шукали будинок Грибоєдова, а не знайшовши його, відправилися в трактир Егорова в Охочому ряді. У трактирі було тепло й повно товсто одягненими візниками. «Як добре, — сказала вона. — И от тільки в яких — небудь північних монастирях залишилася тепер ця Русь… Ох, піду я куди — небудь у монастир, у який — небудь самий глухий!» І прочитала напам’ять із давньоруських сказань: «…І вселив до дружини його диавол летучого змія на блуд. І цей змій був їй у єстві людському, зело прекрасному…». И знову він дивився з подивом і занепокоєнням: що з нею нині? Всі примхи? На завтра вона просила відвезти її на театральний капусник, хоча й помітила, що немає нічого пошлее їх. На капуснику вона багато курила й пильно дивилася на акторів, кривлявшихся під регіт публіки. Один з них спочатку з робленою похмурою жадібністю дивився на неї, потім, п’яно припавши до руки, довідався про її супутник: «А що це за красень? Ненавиджу»… У третій годині ночі, виходячи з капусника, Вона не те жартуючи, не те серйозно сказала: «Він був прав. Звичайно, гарний. «Змій у єстві людському, зело прекрасному…». И в той вечір проти звичаю попросила відпустити екіпаж… А в тихій нічній квартирі відразу пройшла в спальню, шурхнула знімається платьем, що. Він підійшов до дверей: вона, тільки в одних лебедячих туфельках, стояла перед трюмо, розчісуючи черепаховим гребенем чорні волосся. «От усе говорив, що я мало про нього думаю, — сказала вона. — Ні, я думала…» …А на світанку він прокинувся від її пильного погляду: «Нині ввечері я їду у Твер, — сказала вона. — чи Надовго, один бог знає… Я все напишу, як тільки приїду. Прости, залиш мене тепер…» Лист, отриманий тижні через дві було коротко — ласкава, але тверде прохання не чекати, не намагатися шукати й бачити: «У Москву не повернуся, піду поки на слухняність, потім, може бути, зважуся на постриг…» І він не шукав, довго пропадав по самих брудних шинках, співався, опускаючись усе більше й більше. Потім став потроху оправлятися — равнодушно, безнадійно… Пройшло майже два роки з того чистого понеділка… У такий же тихий вечір він вийшов з будинку, взяв візника й поїхав у Кремль. Довго стояв, не молячись, у темному Архангельськом соборі, потім довго їздив, як тоді, по темних провулках і все плакав, плакав… На Ордынке зупинився у воріт Марфо — Мариинской обителі, у якій горестно й умиленно співав дівочий хор. Двірник не хотів було пропускати, але за рубль, сокрушенно зітхнувши, пропустив. Отут із церкви здалися несомые на руках ікони, корогви, потягнулася біла низка співаючих черниць, з вогниками свічок в осіб. Він уважно дивився на них, і от одна із що йдуть посередине раптом підняла голову й спрямувала погляд темних очей у темряву, начебто бачачи його. Що вона могла бачити в темряві, як могла вона відчути Його присутність? Він повернувся й тихо вийшов з воріт

Додав: