korotkij zmist chervonij smix andryeyev l n - Шкільний Всесвіт

УРИВКИ ЗІ ЗНАЙДЕНОГО РУКОПИСУ — Оповідання (1904)

«…божевілля й жах. Уперше я відчув це, коли ми йшли по энской дорозі — ішли десята година безупинно, не сповільнюючи ходу, не підбираючи упалих і залишаючи їхньому ворогові, що рухався позад нас і через три — четверта година стирала сліди наших ніг своїми ногами…» Оповідач — молодий літератор, покликаний у діючу армію. У пекучому степу його переслідує бачення: клаптик старих блакитних шпалер у його кабінеті, будинку, і запилений графин з водою, і голосу дружини й сина в сусідній кімнаті. І ще — як звукова галюцинація — переслідують його два слова: «Червоний сміх». Куди йдуть люди? Навіщо ця спека? Хто вони всі? Що таке будинок, клаптик шпалер, графин? Він, виснажений баченнями — тими, що перед його очами, і тими, що в його свідомості, — сідає на пришляховий камінь; поруч із ним сідають на розпечену землю інші офіцери й солдати, що відстали від маршу. Незрячі погляди, що не чують вуха, губи, що шепотять Бог звістка що… Оповідання про війну, що він веде, схоже на жмути, обривки снів і вияви, зафіксовані напівбожевільним розумом. От — бій. Троє доби сатанинського гуркоту й вереску, майже доба без сну і їжі. І знову перед очами — блакитні шпалери, графин з водою… Раптово він бачить молоденького гінця — вольноопределяющегося, що був студента: «Генерал просить протриматися ще друга година, а там буде підкріплення». «Я думав у цю мінуту про те, чому не спить мій син у сусідній кімнаті, і відповів, що можу протриматися скільки завгодно…» Біла особа гінця, біле, як світло, раптом вибухає червоною плямою — із шиї, на якій тільки що була голова, хльостає кров… От він: Червоний сміх! Він усюди: у наших тілах, у небі, у сонці, і незабаром він розіллється по всій землі… Уже не можна відрізнити, де кінчається ява й починається марення. В армії, у лазаретах — чотири психіатричних спокої. Люди божеволіють, як занедужують, заражаючись друг від друга, при епідемії. В атаці солдати кричать як скажені; у перерві між боями — як божевільні співають і танцюють. І дико сміються. Червоний сміх… Він — на госпітальному ліжку. Навпроти — схожий на мерця офіцер, що згадує про той бій, у якому одержав смертельне поранення. Він згадує цю атаку почасти зі страхом, почасти із захватом, начебто мріючи пережити те ж саме знову. «І знову кулю в груди?» — «Ну, не кожний же раз — куля… Добре б і орден за хоробрість!..» Той, хто через три дні буде кинутий на інші мертві тіла в загальну могилу, мрійливо посміхаючись, чи ледве не посміюючись, говорить про орден за хоробрість. Божевілля… У лазареті свято: десь роздобули самовар, чай, лимон. Обірвані, худі, брудні, завшивевшие — співають, сміються, згадують про будинок. «Що таке «будинок»? Який «будинок»? Хіба є де — небудь якийсь «будинок»?» — «Є — там, де тепер нас ні». — «А де ми?» — «На війні…» …Ще бачення. Поїзд повільно повзе по рейках через поле бою, засіяне мерцями. Люди підбирають тіла — тих, хто ще живий. Важко пораненим уступають місця в телячих вагонах ті, хто в стані йти пішки. Юний санітар не витримує цього божевілля — пускає собі кулю в чоло. А поїзд, що повільно везе калік «додому», підривається на міні: супротивника не зупиняє навіть видний здалеку Червоний Хрест… Оповідач — будинки. Кабінет, сині шпалери, графин, покритий шаром пилу. Невже це наяву? Він просить дружину посидіти із сином у сусідній кімнаті. Ні, здається, це все — таки наяву. Сидячи у ванні, він розмовляє із братом: схоже, ми все божеволіємо. Брат киває: «Ти ще не читаєш газет. Вони повні слів про смерть, про вбивства, про кров. Коли кілька людей коштують де — небудь і про щось розмовляють, мені здається, що вони зараз кинуться один на одного й уб’ють…» Оповідач умирає від ран і божевільної, самогубної праці: два місяці без сну, у кабінеті із заштореними вікнами, при електричному світлі, за письмовим столом, майже механічно водячи пером по папері. Перерваний монолог підхоплює його брат: вірус божевілля, що вселився в покійного на фронті, тепер у крові що остались жити. Всі симптоми тяжкої хворості: гарячка, марення, немає вже сил боротися із Червоним сміхом, що обступає тебе з усіх боків. Хочеться вибігти на площу й крикнути: «Зараз припините війну — або…» Але яке «або»? Сотні тисяч, мільйони слізьми обмивають мир, оголошують його криками — і це нічого не дає… Вокзал. З вагона солдати — конвоїри виводять полонених; зустріч поглядами з офіцером, що йде за й віддалік шеренгою. «Хто цей — з очами?» — а ока в нього, як безодня, без зіниць. «Божевільний, — відповідає конвоїр буденно. — Їх таких багато…» У газеті серед сотень імен убитих — ім’я нареченого сес