korotkij zmist charivne kilce platonov a p chast 1 - Шкільний Всесвіт

Жила в селі селянка. При ній жив син її Семен, неодружений ще. Жили вони бідно: спали на соломі, одежонка в них стара, латана й у рот їм покласти нема чого. Жили вони давно: тоді землі в селян було мало, а що й було, що так не народить була земля: що й посіє селянин, то вимерзне, а не вимерзне, так від посухи посохне, а не посохне, так вимокне, а не вимокне, так сарана пожере.

Одержував Семен у місті пенсію за батька — копійку на місяць.

От іде Семен один раз із грошима, з копійкою, і бачить:

одна людина надягла собаці мотузку на шию й удавливает неї. А собака — те всього маленьке, біленька, щеня.

Семен до тої людини:

— Ти пошто щеняти мучиш? А той йому:

— А яке тобі справа? Хошь уб’ю, хошь немає — не твоя справа.

— А ти продай мені його за копійку!

— Бери!

Віддав Семен останню копійку, взяв щеняти на руки й пішов додому.

— Немає в мене корови, немає коня, зате щеня є. Приніс він щеняти додому, а мати свариться:

— Дурний ти в мене! Нам самим є нема чого, а він собак купує!

— Нічого, мама, — відповідає їй син, — і щеня худобина: не мукає, так бреше.

Через місяць Семен знову пішов у місто за пенсією. Вийшла копійка збільшення, одержав він дві копійки.

Іде він додому, а на дорозі та ж людина кішку мучить. Підбіг Семен до нього:

— Пошто ти живу тварину спотворюєш?

— А тобі — те що? Чай, кішка — те моя!

— Продай неї мені!

— Купи, так кішка — те, дивися, дорожче собаки.

Сторгувалися за дві копійки.

Поніс Семен кішку додому. Мати пущі колишнього засварилася на сина — і в той день до вечора сварилася, і на інший день із ранку початку сваритися.

Пройшов місяць. Пішов Семен знову в місто за пенсією. Знову на копійку збільшення вийшло: одержав Семен три копійки.

Іде Семен з міста, а на дорозі коштує та ж людина й змієві давить. Семен відразу ж до нього:

— Не вбивай її, ця змія бач яка, я й не видал таку — повинне, вона неотруйна. Краще продай неї мені.

Купив він змієві за всі гроші, скільки було в нього, за три копійки, поклав неї за пазуху й пішов додому.

Змія відігрілася й говорить:

— Не жалуй, Семен, що останні гроші за мене витратив. Я не проста змія, а змея — скарапея. Без тебе прийшла б мені смерть, а тепер я жива, і мій батько тебе віддячить.

Прийшов Семен додому й випустив змієві через пазуху. А мати як побачила змію, так на грубку залізла й навіть побранить сина не може: у неї мова оніміла з переляку. Змія ж Скарапея заповзла під грубку, згорнулася там і заснула.

От і стали жити — собака біла так кішка сіра, Семен з матір’ю так змія Скарапея, а всього п’ятеро.

Не злюбила мати Семена Скарапею — Змієві: тобто їй не дасть і води не поставить, то на хвіст наступить.

Говорить тоді Скарапея Семенові:

— Твоя мати кривдить мене. Проводь мене до мого батька. Поповзла змія по дорозі, а Семен слідом пішов. Довго йшов він за змеею — день і ніч. Обступили їхні темні нетрі. Подумав Семен: куди він іде і як назад повернеться? А змія утішає його:

— Не бійся нічого, зараз доповземо, це вуж зміїне царство почалося, бачиш? А я зміїного царя дочка, і зараз ми побачимо мого батька. А тепер слухай. От коли я скажу йому, як ти мене врятував, він подякує тебе й дасть тобі багато золота, а ти золота не бери, а попроси одне золоте кільце, що в батька на пальці. Кільце це чарівне. Батько для мене його береже, а я хочу тобі його подарувати.

Прийшов Семен зі зміїною царівною до Змія — Паную. Змій зрадів дочці.

Говорить він Семенові:

— Спасибі тобі, Семен, урятував ти мені улюблену дочку! Видав би я її заміж за тебе, не пошкодував би, так є в неї сговоренный наречений. Бери в мене золота скільки хочеш!

Семен золото не бере, а говорить зміїному цареві:

— Дай мені кільце із твоєї руки, воно мені буде на згадку про твою дочку. На ньому, бачиш, на твоєму кільці, зміїна голівка видавлена й два зелених камені, як ока, горять.

Задумався зміїний цар, а потім зняв кільце з руки й віддав Семенові й сказав йому потихеньку на вухо, як треба діяти кільцем, щоб викликати чарівну силу.

Попрощався Семен зі зміїним царем і з дочкою його Скарапеей, а неподалік отут стояв ще прийомний син зміїного царя — Аспід; так Семен і з ним попрощався.

Прийшов Семен додому, до матері. А вночі, коли мати лягла на спочинок, Семен перемістив зміїне кільце з пальця на палець, і в той же момент з’явилися перед ним дванадцять молодцев.

— Здраствуй, новий хазяїн, — говорять. — Чого тобі потрібно? Семен їм у відповідь:

— А насипати, братики, борошна комора, так цукру, так масла небагато.

— Ин добре, — молодці говорять. І пропали.

Прокинувся Семен ранком, бачить — мати кірки сухі мочить так жує їхніми старими зубами.

— Чого ж ти, мати, тесту не поставила й не охаживаешь його? Поставила б тісто й пирогів би напекла.

— Опам’ятайся, синок! У нас друге літо борошна й жмені немає.

— А ти навідайся, мама, у комору — дивися, і знайдеш.

— Так там і миші з голоду подохли! Чого дивитися в порожнє місце? Нешто двері піти наглухо приперти.

Пішла мати до комори, торкнула двері, а двері розгорнули, і мати Семена головою в борошно так і впала.

З тих пор вони стали жити ситно. Половину борошна Семен продав і купив на всі гроші яловичини, так у них і кішка із собакою щодня котлети їли, вовна в них лисніти стала.

И побачив один раз Семен бачення в сні. Тільки він задрімав, бачить, як живу, прекрасну дівицю, а прокинувся — немає її. Занудьгував Семен по ній, а де вона, і сам не знає.

Переодяг він зміїне кільце з пальця на палець. І дванадцять молодцев — от вони.

— Чого накажеш, хазяїн?

— запитують.

Семен їм: так і так, говорить, бачив я прекрасну дівицю, а де вона, не знаю, а туди — те мені й потрібно.

Глядь — і опинився Семен в іншому царстві, де жила та сама прекрасна дівиця.

Запитав він у тамтешнього жителя про прекрасну дівицю.

— Це яка? — запитав у Семена житель. Семен розповів, яка була дівиця.

— Так вона царська дочка! — сказав йому житель.

Перемістив Семен кільце й велів молодцям доставити його в палац до царівни. Опинився він у палаці, бачить він молоду царівну, і отут вона ще краще була, чим почудилась йому в сні.

Зітхнув Семен — чого будеш робити? — і знову за кільце: викликав молодцев і велів повернути його додому.

От живе він будинку, так смутно йому без царівни: і їжа не їсться, і брага не п’ється.

Дивиться на нього мати:

— Занедужав ти, чи що, або нудьгуєш про кого?

— Нудьгую, мама, — сказав Семен і розповів, що з ним трапилося.

А мати, як почула, злякалася:

— И що ти удумал? Так хіба можна селянському синові царівну любити? Царі — Те — люди помилкові й лукаві, вони й насміються, і поглумляться над тобою, і життя тебе позбавлять, а вуж дочка за тебе не видадуть! Женися — Ка ти на бідній селянській дівчині, дивишся — і щасливим будеш.

А Семен одне говорить: іди, мати, так іди — сватай за мене царівну. А мати не йде, не хоче.

Подумав тоді Семен, що йому робити, і видумав. Узявся він за свій зміїний перстень, викликав молодцев. Ті — от вони:

— Чого потрібно, хазяїн?

— А потрібні мені хоромы, і щоб до ранку були готові. А для матері влаштуйте в хоромах богатые покои й у постіль їй покладете пухову перину.

Молодці йому у відповідь:

— Побудуємо хоромы, хазяїн, і перину пухом наб’ємо! Прокинулася ранком Семенова мати, а піднятися відразу не може: угрузла вона в пуховій перині. Дивиться навколо по світлиці — довідатися нічого не може: у сні, чи що, це иль справді? Отут Семен до неї підійшов і говорить:

— Здраствуй, мама! Виходить, всі справді. Запитує вона:

— Звідки ж у нас добро таке з’явилося? А син їй у відповідь:

— Добро, мама, з добра з’явилося. Тепер і тобі жити покойнее буде, і мені за кого хочеш свататися можна — усім я ровня. Подумала мати: “Ишь, син у мене який умілий так удалый!”

А син їй знову за своє:

— Ступай, матінка, до царя й царівни, посватай за мене царівну.

Оглянулася мати, пройшлася по хоромам.

“Эко дивно стало в нас! — бачить вона й вирішила — — А сходжу — ка я й справді до царя, посватаю його дочку! Хоч і не ровня ми йому, так вуж тепер нам до нього недалече”.

И пішла.

Приходить вона в царску хату, у столову світлицю. Цар із царицею в ту годину чай пили й на блюдце дули, а молода царівна у своїй дівочій горенке придане перебирала в скринях.

От цар із царицею в блюдця дмуть, на Семенову матір не дивляться. Із блюдець бризи летять, чай проливається на скатертину, а чай із цукром. Цар, а чай пити не вміє!

Семенова мати й говорить:

— Чай — не вода. Чого бризкаєте? Цар глянув на неї:

— А тобі чого надоть?

Вийшла мати на середину світлиці, під сволок .

— Здрастуйте, — говорить, — цар — государ — імператор. У вас товар, у нас купець. А чи не віддасте вашу дочку заміж за нашого сина?

— А хто такий твій наречений? Яких він пологів, яких міст і якого батька син? Мати у відповідь:

— Роду він селянського, села нетутешньої, а по по батькові Семен Єгорович. Не чув такого? Отут цариця так і ойкнула:

— Так що ти, сваха, з розуму, що ль, зійшла? Ми в наречених — те як у сміттю якому риємося — вибираємо. Хіба піде наша дочка за мужика?

Образилася Семенова мати за сина:

— Це який мужик, матінка, трапиться! Інший мужик — проти нього й десять царських синів нічого не коштують, а вуж про дівок — дочок і говорити нема чого! Такий от і мій!

Цар придумав тут хитрість.

— Нехай, — говорить, — твій наречений від нашого избяного палацу так до вашого ґанку міст кришталевий побудує. Тоді ми по такому мосту приїдемо женихово життя дивитися.

Повернулася Семенова мати до рідного двору. У сінях їй попалися назустріч собака з кішкою, гладкі сталі.

Сволок — стельова балка в сільській хаті.

Мати в серцях прогнала їх ладь. “Ишь, — подумала, — тільки сплять так їдять! Яка від них користь!” Сказала вона синові:

— Понапрасну ходила, не згодна вони.

Семен зачудувався:

— Невже не згодні? За мене — те?

— А ти думав — зрадіють! А цар ще й посміявся над нами “Нехай, говорить, від нас до вас наречений міст кришталевий побудує, а ми до вас по кришталі приїдемо в гості”.

— Це, мама, ніщо для нас!

Уночі Семен переметнув кільце з однієї руки на іншу, викликав молодцев і велів їм побудувати до ранку кришталевий міст, і щоб міст від ихнего ґанку до царського избяного палацу поверх пройшов, через всі ріки і яри, і щоб по мосту самосильна машина ходила

З напівночі до зорі всюди окрест молотки стукали й пилки пиляли.

Семен вийшов ранком на ґанок, дивиться — а міст вуж готовий, і по кришталевому мосту ходить самосильна машина.

Семен до матері:

— Ступай, мама, до царя тепер. Нехай вони в гості до нас збираються, я на самосильній машині туди підкочу!

Пішла мати до царя. Тільки ступила вона на міст, на кришталь самий, а кришталь слизький, отут вітер подув на неї позаду, вона присіла від страху, так так і покотилася до самого царського ґанку

Приходить вона до царя:

— Вчерась була я у вас, так ви міст побудувати веліли нареченому. Подивитеся у віконце — от тобі й міст готовий. Глянув цар у віконце:

— Ишь ти ан правда — міст! Знати наречений — те вмілець! Надяг цар золоті парчеві штани, надяг корону, кликнув царицю й вийшов на ґанок. Похитав він поруччя — чи міцно коштують? Поплескав долонями по кришталевих цеглах — не чи підробка? Ні, міст побудований по доброті.

Отут Семен на дивовижній самосильній машині під’їхав. Відчиняє він дверку в машині й говорить:

— Сідаєте, цар — государ з женою — супругой, подаруйте до нас у гості.

— Я — Те з полюванням, — цар говорить, — а от дружина моя як би не оробела.

Семен до цариці, а вона руками махає:

— Не поїду Пристрасть яка! Сронит у ріку, так що отут гарного!

Тут з’явилися вельможі до царя Старший вельможа рада подає

— Потрібно, государ, проїхати, приклад показати. Нехай не подумають, що ти оробел.

Робити нема чого. Вліз цар із царицею в машину, а вельможі на зап’ятах, на штирях зависли, за гаки вчепилися.

Засвистіла, зашуміла, загуділа, затремтіла машина, у дзвінок задзвонила, жаром — пором запихкала, скакнула й поїхала. Їхали, всю дорогу гойдалися — спасибі, недалеко було, усього один міст переїхати.

Доїхали до. Семенових хором; Семен з машини вийшов, хотів цареві дверку відкрити, а вуж вельможі вперед його поспіли — волокут вони з машини пануючи й царицю, піддувалами на них махають, у почуття їх приводять, щоб вони отямилися.

Цариця серчает — кричить, а цар хоч і мовчить, так, видно, їй підтакує.

— Ох, нудно! — шумить цариця. — Ох, заколисало, растрясло й розтріпало! Ой, блазень із тобою, де ти є, наречений — те? Бери дівку, а ми — те назад пішки підемо.

А далі вийшло все за бажанням Семена. Видали за нього дівку — царівну, і став він жити з женою. Спершу вони добре жили, нема чого сказати.

Так трапилося от що. Пішов Семен з женою в ліс гуляти. Зайшли вони далеко, вморилися, лягли під дерево й задрімали.

У той час проходив по лісі Аспід, прийомний син Змія — Пануючи. Аспід побачив кільце на пальці Семена й від заздрості перетворився в гадюку. Він давно хотів, щоб це кільце було в нього, він знав його чарівну силу й просив його в Змія. Однак Змій — Цар не віддав Аспідові чарівного кільця й не сказав, як їм треба орудувати. Звернувся Аспід у прекрасну дівицю, прекрасніше молодої дружини Семена, розбудив Семена й покликав за собою. “Тоді й кільце моє буде”, — подумав Аспід. А Семен подивився на незнайому прекрасну дівицю, що вабила його, і сказав їй:

— Ступай, куди йшла. Хоч ти й гарна, навіть краще моєї дружини, так дружина мені миліше, за тобою я не піду.

Сказав так Семен і знову заснув.

Звернувся тоді Аспід у прекрасного юнака, у молодця з молодцев. От розбудив він царівну, дружину Семена, і красується перед нею,

“Ой, ктой — те! — подумала царівна. — Так він краще Семена! От би мені в наречені такого, коли я дівкою була!”

Наблизився Аспід до Семенової дружині й простягнув їй руку. Царівна піднялася із землі, подивилася на Семена, а в нього сміття на особі, ніздрями він пил роздмухує.

— Ти чий? — запитала царівна в Аспіда.

— А я царський син, по прозванню Молодець із Молодцев.

— А я царська дочка.

— Підемо із мною, я тебе не скривджу!

— Підемо, молодець? — сказала Семенова дружина й подала Аспідові руку.

Аспід нашептав на вухо царівні, навчив її, що треба зробити, а царівна на все погодилася, Тоді Аспід пішов. А він навчив неї вызнать у Семена дія чарівного кільця й принести йому те саме кільце.

От пішла вона із Семеном додому, взяла його за руку й запитала його, чи правда, що в нього на пальці кільце чарівне. І якщо він любить неї, нехай скаже, як це кільце діє.

Семен, по доброті, розповів дружині про своє кільце. “Раз дружина мене любить, — подумав Семен, — нехай і про кільце моєму знає, вона мені зла не зробить”.

И надяг Семен чарівне кільце на палець дружини. Коли кільце знадобиться, його завжди можна взяти назад.

А вночі царівна перемістила кільце з одного пальця на інший, і негайно з’явилися дванадцять молодцев:

— Ми — от вони! Чим служити тобі, нова господарка? Царівна дає їм наказ:

— Служите мені от чим. Візьміть ці хоромы та й міст кришталевий і перенесіть їх туди, де живе Молодець із Молодцев.

Тільки й був одружений Семен Егоров син.

Прокинувся він з матір’ю — нічого в них немає, одна худа хата й комора порожній, як колись було. І залишився Семен з однією матір’ю, так ще кішка й собака при них, усього четверо, а є їм, уважай, нема чого.

Семен не зітхнув, не поскаржився. Згадав він, що мати йому говорила: не женися на царівні — не буде щастя. Не послухався він матері!

Подивився Семен з горя у віконце, бачить — карета їде, а в ній цар. Вийшов цар з карети саме навпроти Семенова віконця;

дивиться — куди що ділося: ні хором немає, ні кришталевого мосту, ні блиску — одна худа хата, а у віконце на царя Семен дивиться.

Цар як закричить:

— А що отут таке? А де моя дочка — царівна? Ах ти, ошуканець!

Семен вийшов до царя, сказав йому правду, як було: що царська дочка взяла в нього чарівне кільце й обдурила його.

Цар правді не повірив, а розгнівався й велів посадити Семена у в’язницю, покуда він не скаже, де царська дочка.

Повели від матері сина, не стало в неї годувальниця. Оголодала баба. Кликнула вона кішку й собаку й пішла жебрати. Під одним віконцем хліба попросить, під іншим з’їсть. А отут захолодало, стемніло, літо зостарилося, до зими пішло.

Кішка й говорить собаці:

— Пропадемо ми все. Підемо царівну знайдемо й візьмемо від її чарівне кільце. Нас хазяїн від смерті врятував, тепер ми його врятуємо.

Собака був згодний. Вона понюхала землю й побігла, а кішка за нею.

Далеко їм довелося бігти. Казати незабаром, а йти далеко.

Бігли вони, бігли, покуда не побачили кришталевий міст і Семенови хоромы, у яких і вони колись жили.

Собака залишився зовні, а кішка пішла в хоромы. Забралася вона в спальню, де спала царівна, Семенова ошуканка. Побачила кішка: царівна в роті тримає чарівне кільце, меж зубів у неї воно блищить. Боїться, знати, як би не украли.

Піймала кішка мишку, надкусила їй вухо й навчила її розуму — розуму, що мишка повинна зробити. Влізла мишка на ліжко, нечутно пройшла по царівні й стала своїм хвостиком свербить у неї в носі. Царівна пчихнула, ротом дыхнула, кільце на підлогу впало й покотилося.

А кішка хвать кільце — і у вікно. Поки царівна прокинулася, покуда вона туди — сюди — кільця вуж немає, а та мишка, що хвостиком у царівни в носі свербила, уже на кухні скоринку гризе: вона — де ні при чому.

А кішка й собака додому біжать. Вони не сплять, не їдять — їм ніколи, вони квапляться. Біжать вони через гори, через лісові нетрі, пливуть через ріки й чисті поля біжать. Кішка чарівне кільце тримає під мовою, рота не роззявляє.

От уже перед ними остання ріка, а за рекою видна ихняя село, там і Семенова хата.

Собака й говорить кішці:

— Сідай до мене на спину, а я попливу. Так дивися кільце тримай міцніше в зубах, не упусти.

Поплили вони по ріці, доплили до середини. Собака говорить:

— Дивися, кішка, не говори: кільце утопиш. Кішка мовчить. Пропливли ще небагато, собака знову:

— Мовчи, кішка!

А кішка й так рота не відкриває. Собака знову до неї:

— Не упусти кільця — те! Мовчи краще! Кішка й сказала:

— Так я мовчу! — і упустила кільце в ріку. Вибралися вони на берег і давай битися й лаятися. Собака верещить:

— Це ти винувата, кішка — бовтанка! А кішка у відповідь:

— Ні, це ти брехуха! Навіщо ти говорила, коли я мовчала? А отут рибалки витяглися мережею рибу на берег і стали її потрошити. Побачили вони — кішка із собакою не ладять, подумали, що голодні, і кинули їм риб’ячі внутрішності.

Схопили кішка із собакою риб’ячі внутрішності, сталі є, з’їли небагато, раптом — хряп! — тверде попалося. Дивляться — кільце!

Залишили вони їду й побігли в село. Пробігли повз свою хату — немає чи там хазяїна? Дивляться — немає його, а мати жебрає. Побігли в місто, у в’язницю, де Семен був.

Піднялася кішка на тюремну огорожу, ходить поверху, дивиться, де Семен там, а не знає. Хочеться їй помяукать, помуркотати, так кільце в неї під мовою, боїться упустити.

До вечора виглянув Семен у тюремне вікно, хотів подивитися на біле світло. Кішка побачила Семена й по дощовій трубі, а потім по стіні забралася до Семена в каземат.

Семен взяв кішку на руки. “От” — думає, — хоч і кішка, а серце в неї вірне, пам’ятає вона мене!”

Кішка нявкнула й упустила на підлогу чарівне кільце.

Підняв Семен кільце й викликав дванадцять молодців. Ті з’явилися отут як отут.

— Здраствуй, дорогий старий хазяїн, — говорять, — накажи, чого тобі потрібно, а ми жваво виконаємо! Семен їм говорить:

— Перенесіть звідки ні на є мої хоромы сюди; і хто там живе, нехай у світлицях буде, — я подивлюся. І міст кришталевий підніміть так сюди його уставьте, а тільки іншим кінцем відверніть його від царської хати й опустите в сусіднє село.

Усе було виконано, як наказано Семеном. Хоромы його стали на місце, а в них виявилася молода царівна з Аспідом своїм. Ну, пішли вони із Семенових хором, пішли жити до батька царівни, — куди ж ще?

Аспід же як довідався, що царівна кільце втратила, так від злості перетворився в змію — гадюку.

И не міг уже він звернутися в молодця, тому що не проходила в ньому злість на царівну. Так і залишився Аспід гадюкою; він тільки й робив, що сичав на царівну й сварив її. Отут батько царівни згадав про Семена.

— Эх, — говорить, — але ж Семен — Те хоч і простий, так добрий малий був, а от Аспід хоч і не простого роду, так адже гадюка!

А Семен з матір’ю знову в хоромах жили, і собака з кішкою при них.

Семен на самосильній машині щодня навідується в сусіднє село; по кришталевому мосту дорога туди близько стало.

Чутно ще, Семен з того села дружину собі бере; живе там одна дівчина — сирота, прекрасніше тої царівни, от її й сватає Семен.

Повинне, так і буде — жениться Семен на сироті, підуть у них діти, і нова казка почнеться