korotkij zmist budinochok u kolomne pushkin a z - Шкільний Всесвіт

Починається добуток ліричним відступом про дос — тоинствах або недоліки тої або іншої форми стихосложе — ния. Заявивши, що йому “чотиристопний ямб набрид”, автор ре — шает прийнятися за “октаву”. Поскаржившись, що нині більшість поетів гребують дієслівною римою, автор вирішує “відтепер у рими брати дієслова”. Таким чином, Пушкін нарочито при — нижает значення поетичної техніки, тим самим показуючи її підпорядковане значення стосовно висловлюваних мис — лям. Поезія, по Пушкіну, як життя, прекрасна в будь — яких сво — їхніх проявах — якщо вона гармонічна, якщо відбиває буття, енергію й радість життя. Мені рими потрібні; всіх готів зберегти я, Хоч весь словник; що склад, те й солдат — Усі придатні в лад: у нас адже не парад. Сановний принцип поезії, а саме — відбиття життя у всій її повноті, чітко висловлений поетом. Поетична техни — ка є лише засобом, що відображає життя, а не чимсь застигл і самокоштовним: Небагато відпочинемо на цій крапці. Що? перестати або пустити на пе?… Зізнатися вам, я в п’ятистопному рядку Люблю цезуру на другій стопі. Інакше стих те в ямі, то на купині, И хоч лежу тепер на канапе, Усе здається мені, начебто в труському бігу По мерзлій ріллі мчуся я на возі. Що за лихо? Не все — таки гуляти пішки По невському граніті иль на балі Лощити паркет або скакати верхи В степу киргизької. Поплетуся — Ка далеві, Зі станції на станцію шажком, Як говорять про той оригінал, Що, не годуючи, на рисаку Приїхав з Москви до Неви — Ріці. Переходячи безпосередньо до оповідання, оповідач із — общает, що років вісім назад у Покрова в халупі жила з доче — рью “одна вдова”. Далі оповідач повідомляє, що в цей час халупи вже ні, що на її місці побудували триповерховий будинок, тобто паро — дирует характернейший прийом сентименталістів і романти — ков — надавати всьому оповіданню відтінок меланхоличес — кого спогаду (тобто “історичний” антураж займає ме — сто “місцевого колориту”). Оповідач оповідає про події як про давно минулому й уже майже стершимся з пам’яті людей: Дні три тому туди ходив я разом З одним знайомим перед вечірком. Лачужки цієї немає вуж там. На місці Її побудований триповерховий будинок. Я згадав про бабусю, про наречену, Бувало, що отут сиділи під вікном, Про ту пору, коли я був моложе, Я думав: чи живий вони? — И що ж? Мені стало изустно: на високий будинок Дивився я косо. Якщо в цю пору Пожежа його б охопив навкруги, То моєму б озлобленому погляду Приємно було полум’я. Дивним сном Буває серце повне; багато дурниці Приходить нам на розум, коли бредемо Одні або з товаришем удвох. Однак останні рядки надають пародійне звучання всьому уривку: меланхолійні спогади попросту оголошуються дозвільною дурницею й порожньою балаканиною, хоча рас — сказчик відразу обмовляється, заявляючи, що “хто балакучий, того поголоска прославить” і що йому “доктором заборонена смутність”.

Потім оповідач повідомляє, що дочка бабусі мала “смак утворений”, уміла грати на гітарі й співала: “Стогне сизий голубок”, попутно оповідач ремствує на смутність росіян пе — сен: Фігурно иль буквально: всією сім’єю, Від ямщика до першого поета, Ми все поїсти уныло. Потім оповідач повідомляє, що дочка бабусі мала “смак утворений”, уміла грати на гітарі й співала: “Стогне сизий голубок”, попутно оповідач ремствує на смутність росіян пе — сен: Фігурно иль буквально: всією сім’єю, Від ямщика до першого поета, Ми все поїсти уныло. Смутне виття Пісня російська. Відома прикмета! Почавши за здоров’я, за упокій Зведемо саме. Печалию зігріта Гармонія й наші музи, і дівши. Але подобається їхній жалібний наспів. Дівицю кликали Параша, вона господарювала, тобто “уміла мити й гладити, шити й плесть”, і стежила за стряпухой, як та варить гречану кашу. Автор уміло відтворить романтично — сентиментальний антураж: Зимою ставні закривалися рано, Але влітку до ночі розчинене Все було в будинку. Бліда Діана Дивилася довго дівчині у вікно. (Без цього жодного роману Не обійдеться; так заведене!) Бувало, мати давним — давно хропла, А дочка — на місяць ще дивилася. Дочка слухає нічні лементи котів і тужить. “По воскресе — ньям, улітку й зимою” мати ходила з дочкою на богослужіння. Туди ж ходить якась графиня в “вроді гордовитої й суворої”. Оповідач порівнює неї з Парашею: Вона страждала, хоч була прекрасна И молода, хоч життя її текла В розкішній млості; хоч була подвластна Фортуна їй; хоч мода їй несла Свій фіміам, — вона була нещасна. Блаженнее стократ її була, Читач, нова знакомка ваша, Проста, добра моя Параша. Коса змией на гребені роговому, Через вуха змиею кучері русяві, Косыночка хрест — навхрест иль вузлом, На тонкій шиї воскові намиста — Убрання простій; але перед її вікном Все — таки їздили гвардійці черноусы, И дівчина приваблювати вміла їх Без допомоги вбрань дорогих. Раптово вмирає стряпуха, і вдова з дочкою починають ис — кать нову. Параша йде на пошуки, відсутній майже цілий день, потім вертається з якоюсь дівчиною й представляє її як стряпуху. Мавра (ім’я стряпухи) погоджується на мінімальну оплату. Незабаром з’ясовується, що нова стряпуха кепсько готовить і не вміє шити. У неділю мати з дочкою йдуть до обідні, Мавра остает — ся будинку. По дорозі вдову долають сумніву: не обокрадет чи їхньою годиною нова стряпуха. Вона вертається додому й бачить як куховарка голиться, “перед дзеркальцем Параші чинно сидячи”. “Куховарка”, закриваючи особу, кидається навтьоки. Коли приходить Параша, мати їй оповідання — вает про що происшли. Параша зачервонілася чи ні, Сказати вам не вмію; але Маврушки З тих пор як не було, — простиг і слід! Пішла, не взявши на сплату ні полушки И не встигши наробити важливих лих. У червоної дівчини й у бабусі Хто заступив Маврушу? Зізнаюся, Не відаю й скінчити кваплюся. — “Як, хіба всі отут? Жартуєте!” — “Їй — богу”. — “Отож куди октави нас вели! До чого ж таку зняли тривогу, Скликали рать і з похвальбою йшли? Завидну ж ви обрали дорогу! Ужель інших предметів не знайшли? Так немає чи хоч у вас нравоученья?” — “Немає… або є: хвилиночку терпенья… От вам мораль”, по мненью моєму, Куховарку даром наймати небезпечно; Хто ж народився мужчиною, тому Виряджатися в спідницю дивно й дарма: Коли — небудь прийде ж йому Голити бороду собі, що незгідно Із природою дамської… Більше нічого Не вичавиш із оповідання мого”. Таким чином, епічний розмах, що задається із са — мого початку настільки ретельним підбором образотворчих засобів, виявляється всього лише містифікацією, ще однією пародією на загальноприйняті стереотипи. Таким чином, епічний розмах, що задається із са — мого початку настільки ретельним підбором образотворчих засобів, виявляється всього лише містифікацією, ще однією пародією на загальноприйняті стереотипи

Додав: