korotkij zmist adam i eva kozakiv yu - Шкільний Всесвіт

Художник Агєєв жив у готелі, у північному місті, приїхав сюди писати рибалок. Стояла осінь. Над містом, над сизо — бурою, заволоченою мжичкою лісами неслися із заходу низькі, звисаючі хмари, по десяти разів на день починало мрячити, і озеро піднімалося над містом свинцевою стіною. Ранком Агєєв подовгу лежав, курив натще, дивився на небо. Дочекавшись дванадцяти, коли відкривався буфет, він спускався долілиць, брав коньяку й повільно випивав, поступово почуваючи, як добре йому стає, як любить він всіх і все — життя, людей, місто й навіть дощ. Потім виходив на вулицю й бродив по місту години два. Вертався в готель і лягав спати. А до вечора знову спускався долілиць у ресторан — величезний чадный зал, що він уже майже ненавидів.

Так провів Агєєв і цей день, а на іншій до двох годинників пішов на вокзал зустрічати Вику. Він прийшов завчасно, від нема чого робити зайшов у буфет, випив і раптом злякався думки, що Вика приїжджає. Він майже не знав неї — два рази тільки зустрічалися, і коли він запропонував їй приїхати до нього на Північ, вона раптом погодилася. Він вийшов на перон. Поїзд підходив. Вика перша побачила його й окликнула. Вона була дуже гарна, а в одязі її, у поплутаних волоссях, у манері говорити було щось невловиме московське, від чого Агєєв уже отвык на Півночі. «Везе мені на бабів!» — подумав Агєєв. «Я тобі газети привезла. Тебе лають, знаєш». — « А — А! — сказав він, зазнаючи глибокої насолоди. — «Колгоспницю» не зняли?» — «Ні, висить… — Вика засміялася. — Ніхто нічого не розуміє, кричать, сперечаються, хлопці з бородами колами ходять…» — « Тобі — Те сподобалася?» Вика невиразно знизала плечима, і Агєєв раптом розлютився. І весь день уже як чужий ходив поруч із Викою, позіхав, на її питання мукав щось незрозуміле, чекав на пристані, поки вона довідувалася про розклад, а ввечері знову напився й замкнувся в себе в номері. На інший день Вика розбудила Агєєва рано, змусила умитися й одягтися, сама укладала його рюкзак. «Прямо як дружина!» — зі здивуванням думав Агєєв. Але й на пароплаві Агєєву не полегшало. Побродивши по залізному настилі нижньої палуби, він примостився біля машинного відділення, недалеко від буфета. Буфет нарешті відкрився, і негайно до Агєєва підійшла Вика: «Хочеш випити, бедный? Ну, іди, випий». Агєєв приніс четвертинку, хліби й огірків. Випивши, він відчув, як отмякает у нього на душі. «Поясни, що з тобою?» — запитала Вика. «Просто смутно, баба, — сказав він тихо. — Напевно, я бездара й дурень». — «Дурний!» — ніжно сказала Вика, засміялася й поклала йому голову на плече. І стала вона раптом близька й дорога йому. «Знаєш, як паршиво було без тебе — дощ ллє, іти нікуди, сидиш у ресторані п’яний, думаєш… Утомився я. Студентом був, думав — усе переверну, усіх уб’ю своїми картинами, подорожувати стану, у скелях жити. Этакий, знаєш, бурлака Гоген… Три роки, як скінчив інститут, і всякі покидьки заздрять: ах, слава, ах, Європа знає… Ідіоти! Чому заздрити? Що я над кожною картиною… На виставку не потрапиш, комісії заїдають, а прорвався чимсь не головним — ще гірше. Критики! Кричать про сучасність, а сучасність розуміють мерзенно. І як брешуть, яка демагогія за вірними словами! Коли вони говорять «людина», те неодмінно з великої букви. А ми, які щось робимо, ми для них піжони… Духовні стиляги — от ми хто!» — «Не треба б тобі пити…» — тихо сказала Вика, жалісливо дивлячись на нього зверху долілиць. Агєєв подивився на Вику, поморщився й сказав: « Піду — Ка спати». Він почав роздягатися в каюті, і йому стало до сліз шкода себе й самотньо. Порятунок його було зараз у Виці, він знав це. Але щось у ній приводило його в сказ. До острова пароплав підходив увечері. Уже видна була темна многошатровая церква. Глухо й віддалено згоріла коротка зоря, стало смеркти. У Вики була вперта й скривджена особа. Коли зовсім близько підійшли, стали видні вітряний млин, прекрасна стародавня хата, комірні будівлі — все нерухливе, порожнє, музейне. Агєєв посміхнувся: «Саме для мене. Так сказати — на передньому краї». Готель на острові виявився затишною — грубка на кухні, три кімнати — всі порожні. Господарка принесла простирадла, і добре запахло чистою білизною. Вика із щасливою особою повалилася на ліжко: «Це геніально! Милий мій Адам, ти любиш смажену картоплю?» Агєєв вийшов на вулицю, потихеньку обійшов церкву й присів на березі озера. Йому було самотньо. Він сидів довго й чув, як виходила й шукала його Вика. Йому шкода було її, але гірка відчуженість, відчуженість від усіх зійшла на нею. Він згадав, що хворі звірі так ховаються — забиваються в недоступну глухомань і лікуються там якоюсь таємничою травою або вмирають. «Де ти був?» — запитала Вика, коли він повернувся. Агєєв не відповів. Вони мовчачи повечеряли й лягли, кожний на своє ліжко. Погасили світло, але сон не йшло. «А знаєш що? Я виїду, — сказала Вика, і Агєєв відчув, як вона ненавидить його. — З першим же пароплавом виїду. Ти просто егоїст. Я ці два дні думала: хто ж ти? Хто? І що це в тебе? А тепер знаю: егоїст. Говориш про народ, про мистецтво, а думаєш про себе — ні про кого, ні про кого, про себе… Навіщо ти кликав мене, навіщо? Знаю тепер: підтакувати тобі, гладити тебе, так? Ну ні, милий, пошукай іншу дурку. Мені й зараз соромно, як я бігала в деканат, як брехав: тато хворий…» — «Замовчи, дурка! — сказав Агєєв з тугою, розу