korotkij zmist ada abo pristrast xronika odniyei sim i nabokov v chast 1 - Шкільний Всесвіт

Роман (1965 — 1968, опубл. 1969) «Ада» — це грандіозна пародія на різні літературні жанри: від романів Лева Толстого через цикл Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу» до фантастики в дусі Курта Воннегута. Дія роману проходить у країні, що виникла із припущення, що Куликовская битва (1380) закінчилася перемогою татаро — монголів і росіяни, рятуючись, кинулися в Північну Америку — з нащадками цих переселенців, що живуть в Амероссии в середині XIX в., ми й знайомимося. А на місці Росії розкинулася, укрившись за Золотою завісою, загадкова Татарія. Все це перебуває на планеті Антитерра, у якої є планета — близнюк Терра Прекрасна — хоча в її існування вірять в основному божевільні. На карті Терры Амероссия природно розпадається на Америку й Росію. Події на Антитерре — це запізніле (років на п’ятдесят — сто) відбиття подій на Терре. Почасти тому в XIX в. попадають телефони, автомобілі й літаки, комікси й бікіні, кінофільми й радіо, письменники Джойс і Пруст і т.д. Але головне в тім, що все це складено Ваном Вином, що думає, що реальний мир — усього лише яскраві події, що спалахують у його пам’яті. Він почав писати спогаду в 1957 р., у віці вісімдесятьох семи років, а закінчив в 1967 р. Пам’ять Вану вигадлива: він змішує життя зі снами, мистецтво з життям, плутається в датах; його подання про географію почерпнуті зі стародавнього глобуса й ботанічного атласу. Після смерті Вану рукописом зайнявся хтось Рональд Оринджер. Він постачив текст своїми позначками й увів у нього зауваження, що виникали в головних героїв по ходу читання рукописи, — якоюсь мірою це допомагає зрозуміти, як усе було насправді. Книгу випереджає генеалогічне древо сім’ї Винов і попередження про те, що майже «всі люди, названі по ім’ю в цій книзі, умерли». ЧАСТИНА ПЕРША відкривається перифразом знаменитого початку «Ганни Карениной»: «Всі щасливі сім’ї щасливі, у загальному — те, по — різному; всі нещасні, у загальному — те, схожі один на одного». Дійсно, сімейне щастя, описуване в «Аді», досить своєрідно. В 1844 р. у сім’ї генерала Дурманова народилися сестри — близнюки Аква й Марина. Красуня Марина стала акторкою, щоправда, не занадто талановитої. П’ятого січня 1868 р. вона грала Тетяну Ларіну, і її на парі між двома актами спокусив Демон Вин, тридцятирічний фатальний красень і манхэттенский банкір. (Не зайво відзначити, що дід Марини й бабуся Демона — рідні брат із сестрою.) Їхній жагучий роман скінчився через рік через Марининых зради. А двадцять третього квітня 1869 р. Демон женився на менш привабливій і злегка тронувшейся розумом (через невдалий роман) Акве. Зиму сестри провели разом на швейцарському курорті Эксе: там в Аквы народилася мертва дитина, а Марина через два тижні, першого січня 1870 р., народила Вану — його записали як сина Демона й Аквы. Через рік Марина вийшла заміж за кузена Демона — Дэна Провина. В 1872 р. на світло з’явилася її дочка Ада, теперішнім батьком якої був Демон. В 1876 р. народилася Люссет — можливо, уже від законного чоловіка. (Ці заплутані сімейні таємниці розкриваються перед Адою й Ваном улітку 1884 р. на горищі садиби Ардис, що належить Дэну Провину. Знайшовши фотографії весілля Аквы й Демона й дивний гербарій Марини з позначками, тямущі підлітки звіряють дати, подекуди підправлені Марининой рукою, і розуміють, що в них одні батьки — Марина й Демон.) Більша частина життя бедняжки Аквы проходить у лікарнях. Вона зациклена на Терре Прекрасної, куди збирається після смерті. На останній стадії хвороби все втрачає свій зміст, і в 1883 р. Аква кінчає самогубством, наглотавшись таблеток, Її остання записка звернена до «милого, милому синові» Вану й «бідному Демонові»… У перших числах червня 1884 р. осиротілий Ван приїжджає на канікули в Ардис — у гості, так сказати, до тітки Марині (відома читачеві сцена на горищі для нього ще спереду). Підліток уже випробував першу платонічну любов і придбав перший сексуальний досвід («за один росіянин зелений долар» з дівчиною із крамниці). Зустріну в Ардисе Ван і Ада потім згадують по — різному: Ада вважає, що Ван усе придумав, — скажемо, у таку жару вона нізащо не надягла б урізався на згадку братові чорний жакет. Життя в Ардисе нагадує садибний побут російських поміщиків: тут говорять російською мовою й по — французькому, пізно встають і рясно вечеряють. Пекла, забавне й не по роках розвинене створення, висловлюється пишномовно, по — толстовски, «ефектно маніпулюючи підрядними реченнями». Вона повнісіньким відомостями про комах і рослини, і Вану, що мислить абстракціями, часом стомлюють її конкретні знання. « чиБула вона гар ненької у свої дванадцять?» — міркує старий і згадує «з тим же борошном юнацького щастя, як заволоділа ним любов до Ади». На пікнік з нагоди двенадцатилетия Ади (двадцять перше липня 1884 р.) їй дозволяють надягти «лолиту» — довгу спідницю в червоних маках і півоніях, «невідомих миру ботаніки», по зарозумілій заяві іменинниці. (Старий еротоман Ван затверджує, що панталончиков на ній не було!) На пікніку Ван демонструє свій коронний номер — ходіння на руках (метафора його майбутніх вправ у прозі). Пекла, як Наташа Ростова, виконує російську танечну; до того ж їй немає рівних у грі в скрабл. Уміючи схрещувати орхідеї й спаровувати комах, Ада погано уявляє собі сполучення чоловіка й жінки й довго не зауважує ознак порушення в кузена. У ніч, коли всі їдуть дивитися на палаючу комору, діти пізнають один одного на старому плюшевому дивані в бібліотеці. Улітку 1960 р. дев’яностолітній Ван, «беручись за сигарету з конопель», запитує: «А ти пам’ятаєш, які ми були розпачливі… і як здивовані я був твоєю нездержливістю?» — «Ідіот!» — озивається восьмидесятивосьмилетняя Ада. «Сестра, ти пам’ятаєш літній діл, Ладоры синь і Ардис — Хол?..» — вірші ці задають головну мелодію роману. Любовна пристрасть тісно зв’язана із пристрастю бібліофільської, благо бібліотека Ардиса становить чотирнадцять тисяч вісімсот сорок один тім. Читання Ади під строгим контролем (що не перешкодило їй років у дев’ять прочитати «Рене» Шатобриана, де описується любов брата й сестри), але зате Ван може вільно користуватися бібліотекою. Юним коханцям швидко огиднула порнографія, вони полюбили Рабле й Казанову й прочитали разом безліч книг з однаковим захватом. Один раз Ван просить восьмирічну кузину Люсетт спеціально для нього вивчити за годину одну романтичну баладу — це час необхідно їм з Адою, щоб усамітнитися на горищі. (Через сімнадцять років, у червні 1901 р., він одержить останнього листа закоханої в нього Люсетт, де вона згадає всі, у тому числі й виучене нею вірш. ) Сонячним вересневим ранком Ван залишає Ардис — йому настав час продовжувати навчання. На прощання Ада повідомляє, що одна дівчинка в школі закохана в неї. У Ладозі Ван за порадою Демона знайомиться з Кордулой, у якій підозрює закохану в сестру лесбіянку. Уявляючи їхні відносини, він випробовує «поколювання порочної насолоди» . В 1885 р. Ван відправляється в університет Чуз в Англії. Там він віддається теперішнім чоловічим розвагам — від карткової гри до відвідування борделів клубу «Вілла Венери». Вони з Адою листуються, використовуючи шифр, складений за допомогою поеми Марвелла «Сад» і вірша Рембо «Спогаду». ДО 1888 р. Ван устигає здобути славу на цирковому поприщі, демонструючи всі те ж мистецтво ходіння на руках, а також одержати премію за філолофсько — психологічне есе «Про Божевілля й Вічне Життя». І от він знову в Ардисе. Тут багато чого змінилося. Пекла зрозуміла, що ніколи не стане біологом, і захопилася драматургією (особливо росіянці). Гувернантка — Француженка, що бавилася й колись прозою, склала роман «про таємничих дитинок, що займаються в старих парках дивними речами». Колишній коханець Ма — рины режисер Вронский ставить по романі «Кепські діти» фільм, де повинні грати мати й дочка. З оповідань Ади про свою роль можна зрозуміти, що вона змінює Вану як мінімум із трьома. Але напевно нічого невідомо, а думки й почуття нашої пари як і раніше дивно співзвучні один одному. Близькість із Адою для Вану «перевершує все інше, разом узяте». (Немічною рукою мемуарист уписує сюди останнє уточнення: «Пізнання єства Ади… було й буде завжди однієї з форм пам’яті».) В Ардис приїжджає Демон. Він засмучений «фатальною неможливістю зв’язати неясне сьогодення з незаперечною реальністю спогадів», тому що важко довідатися в нинішній Марині рвучку, романтичную красуню часів їхнього божевільного роману. Треба визнати, що й сам він, з фарбованими вусами й волоссями, далеко не того… Демон намагається відкрити синові щось дуже важливе, але ніяк не може зважитися. Двадцять першого липня на пікніку на честь шестнадцатилетия Ади Ван у приступі ревнощів б’є молодого графа де Пре. Трохи пізніше йому розповідають, як учитель музики Рак мав Аду. Намагаючись виправдатися, улюблена сестра ненавмисно у всім зізнається. У стані несамовитого розпачу Ван залишає Ардис. Усе кінчено, запаскуджено, роздерто! Ображений коханець пускається в усі тяжкі. У Калугано він затіває дуель із незнайомим капітаном Тэппером. Потрапивши з раною в Приозерну лікарню, Ван намагається вбити лежачого там же Рака, що, втім, благополучно вмирає сам від однойменної хвороби. Незабаром гине десь у Татарії, під Ялтою, і граф де Пре. Ван заводить роман з його кузиною Кордулой і довідається, що лесбіянкою в їхній школі була інша дівчинка — Ванда Брум. У перших числах вересня Ван розстається з Кордулой і залишає Манхэттен. У ньому зріє плід — книга, що він незабаром напише. ЧАСТИНА ДРУГА у два рази коротше ПЕРШОЇ. Пекла атакує Вану листами. Вона клянеться у вірності й любові до нього, потім по — женски непослідовно виправдує свої зв’язки з Раком і де Пре, знову говорить про любов… Листи «корчаться від болю», але Ван непохитний. Він пише свій перший роман «Листа з Терры», витягаючи політичні подробиці життя планети — близнюка з марення душевнохворих, котрих спостерігає в клініці університету Чуз. Усе на Терре схоже на звичну нам історію XX в.: Суверенна Співдружність Прагнучих Республік замість Татарії; Німеччина, превра — тившаяся під правлінням Атаульфа Майбутнього в країну «модернізованих бараків», і т.д. Книга виходить у світло в 1891 р.; два екземпляри продане в Англії, чотири — в Америці. Проробивши осінній семестр 1892 р. в «першокласному будинку для божевільних» при Кингстонском університеті, Ван розслаблюється в Манхэттене. Приїжджає Люсетт із листом від Ади. З довгої інтелектуально — еротичної розмови родичів з’ясовується, що Ада привчила сестру до лесбиянским забав. Крім того, в Ади був роман з юним Джонни, — вона кинула коханця, довідавшись, що його містить старий педераст. (Легко обчислити, що це капітан Трэппер, оскільки в секунданти Вану був даний молодший товариш капітана Джонни Рэфин, явно йому не співчував.) Люсетт хоче, щоб Ван «роздрукував» її, але він у ці мінути найбільше хоче роздрукувати лист від Ади. Сестра повідомляє, що зібралася заміж за російського фермера з Аризоны й чекає від Вану останнього слова, Ван шле Аді таку радіограму, що наступного дня вона приїжджає в Манхэттен. Зустріч проходить чудово, за винятком, бути може, того, що Ада зізнається у зв’язку з Вандою Брум (яку потім «убила подруга якоїсь подруги») і що запалому Вану в душу чорний жакет Ванда їй і подарувала. До того ж, розглядаючи фотоальбом, викуплений Адою в одного шантажиста за тисячу доларів, Ван виявляє нові сліди її зрад. Але, зрештою, головне, що вони знову разом! Після відвідування кращого в Манхэттене ресторану Ада провокує брата й сестру на любов утрьох. «Два молодих демони» доводять незайману Люсетт чи ледве не до втрати розуму, і вона збігає від них. Ван і Ада насолоджуються щастям удвох. На початку лютого 1895 р. умирає Дэн Вин. Перервавши чергову подорож, Демон приїжджає в Манхэттен улагоджувати справи кузена. Непоправний романтик, він уважає, що Ван живе в тій же мансарді з тої ж Кордулой… Немає межі його жаху й розпачу, коли він застає там Аду в рожевому пеньюарі! Останній козир Демона — таємниця народження коханців. Але, на жаль, Ван і Ада знають про всього вужа років десять, і їм на все наплювати. Однак зрештою Ван підкоряється батькові — закохані розстаються. ЧАСТИНА ТРЕТЯ у два рази коротше ДРУГИЙ. Іноді Ван відвідує Марину, називаючи її тепер мамою. Вона живе на розкішній віллі на Блакитному березі (подарунок Демона), але на початку 1890 р. умирає від раку в клініці Ніцци, Відповідно до її волі, тіло віддають вогню. Ван на похорони не приїжджає, щоб не бачити Аду із чоловіком. Третього червня 1901 р. Ван по своїх учених справах відправляється на пароплаві «Адмірал Табакофф» в Англію. На той же рейс тайкома сідає закохана в нього Люсетт. Вона розповідає Вану, що весілля Ади проходило по православному обряді, що диякон був п’яний і що Демон ридав ще безутешнее, чим на похоронах Марини. У надії перетворити мить тілесної близькості у вічний духовний зв’язок Люсетт знову й знову намагається спокусити Вану. Але, побачивши його реакцію на фільм «Останній роман Дон Жуана» з Адою в ролі чарівній Долорес, розуміє, що нічого не вийде. Ван має намір ранком пояснити дівчині, що в нього настільки ж важке положення, як і в неї, але він живе, працює й не божеволіє. Однак у нотаціях немає потреби — наглотавшись таблеток і запивши їхньою горілкою, бедняжка Аюсетт уночі кинувся в чорну безодню океану. («Ми задражнили її на смерть», — скаже потім Ада.) Березневим ранком 1905 р. Ван Вин, що недавно став завідувачем кафедрою філософії, сидить на килимі в суспільстві голих красунь (його донжуанський список в остаточному підсумку складуть двісті жінок, як у Байрона). З газет він довідається, що батько його Демон, син Дедалу — са, загинув в авіаційній катастрофі. («І над вершинами Екстазу вигнанець раю про

літав…» — по — лермонтовски знаходить відгук у романі смерть Демона.) Отже, Марину поглинув вогонь, Люсетт — вода, Демона — повітря. Зникли майже всі перешкоди для возз’єднання брата й сестри. Незабаром чоловік Ади занедужує запаленням легенів і проводить наступні сімнадцять років у лікарні. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА, складова половину ТРЕТЬОЇ, присвячена в основному трактату «Тканина Часу», над яким Ван, пішовши у відставку й оселившись у Швейцарії, працює в 1922 р. «Минуле — це щедрий хаос образів, з якого можна вибрати всі що хочеш. Сьогодення — постійне вибудовування Минулого. Майбутнього не існує…» Так, міркуючи про природу Часу, Ван у ніч із тринадцятого на чотирнадцяте липня під заливним дощем мчить на машині в Монте Ру. Там вони повинні зустрітися з Адою, чий чоловік умер ще у квітні… «Нічого не залишилося від її кутастої грації», — описує Ван цю зустріч, порівнюючи п’ятдесятилітню Аду із дванадцятирічною дівчинкою, хоча не раз бачив її вже дорослою жінкою. Втім, «образливий вплив віку» дослідника Часу не так вуж і хвилює. «Ми ніколи не зможемо пізнати Час, — говорить Ада. — Наші почуття просто не розраховані на його збагнення. Воно як…» Порівняння повисає в повітрі, і читач вільний продовжити його. ЧАСТИНА П’ЯТА у два рази менше ЧЕТВЕРТОЇ й становить 1/16 ЧАСТИНИ ПЕРШОЇ, що наочно демонструє роботу Часу й пам’яті Вану. Він радісно привітає життя — у день свого девяностосемилетия. З липня 1922 р. брат і сестра живуть разом, по більшій частині в Эксе, де Ван народився. Їх опікує доктор Лагосі, «аматор солоних жартів і великий ерудит»: саме він постачає Вану еротичною літературою, що розпалює уяву мемуариста. Хоча жагучі бажання часом долали Вану, йому в основному вдавалося уникати розпусти. У сімдесят п’ять років йому вистачало бліцтурнірів з Адою, у вісімдесят сім він нарешті став повним імпотентом. Тоді ж у їхньому будинку з’явилася сімнадцятилітня секретарка: вона вийде заміж за Рональда Оринджа, що видасть мемуари Вану після смерті. В 1940 р. по романі «Лист із Терры» був знятий фільм, і до Вану прийшла світова слава: «Тисячі більш — менш неврівноважених людей вірили… у приховувану урядом тотожність Терры й Антитерры». Так замикаються Антитерра, суб’єктивний мир Вану, і більше нормальний (на наш погляд) мир Терры. І от уже з’являється мерехтіння смерті героїв: вони тісно прильнут друг до друга й зіллються в щось єдине — у Ваниаду. Останні абзаци роману віддані під рецензію на нього: Ван названий «непереборним розпусником», ардисовские глави рівняються із трилогією Толстого. Відзначається «добірність мальовничих деталей… метелики й нічні фіалки… перелякана лань у парку родового маєтку. І багато чого, багато чого іншого». Друге видання «Ади» (1970 р.) вийшло із примітками за підписом «Вивиан Даркблоом» (анаграма ім’я «Володимир Набоков»). Тон їх іронічно^ — поблажливий (наприклад, «Олексій і т.д. — Вронский і його коханка») — так жартував у своїх коментарях до «Євгенія Онєгіну» Пушкін