kati j zhertvi solzhenicyn oleksandr - Шкільний Всесвіт

Ім’я Олександра Солженицына, довгий час колишнє під забороною, зараз зайняло своє місце в історії російської літератури радянського періоду

В 1989 році в нашій країні був опублікований цикл добутків «Архіпелаг ГУЛАГ», аналізуючи який, можна розкрити сутність теми «Кати й жертви».

Солженицын не приховує своєї ворожості до тих радянським, партійним керівникам, а тим більше до керівників НКВД і прокуратури, які самі стали об’єктом жорстоких репресій в 1937 і 1938 роках. У першому томі «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженицын пише: «Якщо докладно розглядати всю історію арештів і процесів 1936 — 1938 років, то головну відразу випробовуєш не до Сталіна з його підручними, а до принизливо — бридких підсудних — відраза до щиросердечної низькості їх після колишньої гордості й непримиренності». Таке ж відношення автора до «потоку 1939 року» ми відчуваємо й на сторінках другого тому. Всі ці люди, за твердженням Солженицына, були в роки громадянської війни або колективізації безжалісні до своїх політичних супротивників, і тому вони не заслуговують жалі тепер, коли «система» повернулася й проти них самих

Але я ніяк не можу розділити цих настроїв і висловлень Солженицына.

По — перше, не можна не враховувати того, що серед загиблих в 30 — е роки були люди, далеко не однакові по своїх особистих якостях і по ступені відповідальності за злочини попередніх літ

Тут були люди, уже захоплені сталінською системою настільки, що вони, не міркуючи, виконували самі жорстокі накази. Ніяк не можна всіх членів партійного апарата 30 — х років зараховувати в злочинці, що одержали по заслугах. Я ніяк не можу підтримати Солженицына, що із глузуванням пропонує писати в пресі замість слів «трагічно загинув у роки культу особистості» слова «комічно загинув». Кращі російські письменники ніколи не дозволяли собі знущання над мертвими. Мене неприємно здивували слова Солженицына, що «думка про приниження», яким піддався в Бутирській в’язниці перед розстрілом нарком юстиції Н. Криленко, що прирікав раніше на ці приниження інших людей, якось «заспокоювала» Солженицына під час опису судових процесів, на яких Криленко виступав обвинувачем. Я думаю, що така позиція автора дуже далека від простої людяності, про яку говорить Солженицын наприкінці другого тому. Далі він пише: «З тих пор я зрозумів неправду всіх революцій історії: вони знищують тільки сучасних їм носіїв зла (а не розбираючи, похапцем — і носіїв добра) — саме ж зло, ще збільшеним, беруть собі в спадщину».

Із цими словами важко погодитися. На мій погляд, необхідно боротися зі злом у кожній людині, із сучасними його носіями й з несправедливими суспільними відносинами. Спотворити й повернути проти людини можна будь — яку ідею або теорію. Здавалося б, наскільки людинолюбне християнська релігія! Але згадаємо хоча б те, що ще в XVI столітті російська православна церква спалювало єретиків живими, не говорячи вже про католицьку на Заході

Звичайно ж, А. Солженицын майстерно намалював жахливі картини злочинів, і з осудом цих злочинів не можна не погодитися. Але я все — таки думаю, що тільки побудова суспільства, де в центрі уваги буде проста людина з його потребами й проблемами, може убезпечити людство від повторення подібних злочинів