istoriya v povisti karamzina natalya boyarska dochka karamzin mikola - Шкільний Всесвіт

Майстром сюжетної ліричної повісті на історичну тему показав себе Н. М. Карамзин в «Наталі, боярській дочці», що послужила переходом від «Листів російського мандрівника» і «Бідної Лізи» до «Історії держави Російського». У цій повісті читача зустрічає любовна історія, перенесена в часи Олексія Михайловича, сприймані умовно як «царство тіней». Перед нами з’єднання «готичного роману» із сімейним переказом, заснованим на любовній події з неминучим щасливим кінцем, ― усе відбувається в ідеальній країні, серед самих добродушних героїв

Автор не жалує розгорнутих зіставлень, щоб показати миловидність героїні, її чарівна досконалість: «Ніяка красуня не могла зрівнятися з Натальею. Наталя була всіх прелестнее. Нехай читач уявить собі білизну італійського мармуру й кавказького снігу: він усе ще не уявить білизни особи її ― і, представя собі колір зефірової коханки, усе ще не буде мати зробленого поняття про алости щік Натальиных».

Малюються события, що, відрізнялися романтичною гостротою ― раптова любов, таємне вінчання, втеча, пошуки, повернення, щасливе життя до гробової дошки… Перед нами скоріше романтична поема, але повести Н. М. Карамзина взагалі близькі до віршів по ритму, дії, лексиці. Однак у повісті з’явилося й нове. Хоча історичні прикмети досить’таки умовні, але вони ― знак національної самобутності, що є заставою дійсності мистецтва. Н. М. Карамзин зробив спробу відтворити російський національний характер, відкриваючи історію як предмет художнього зображення. Діючий у повісті боярин Матвій Андрєєв, багатий, розумний, важливий, великий хлібосол, судить’виряджає, «кладучи чисту руку на чисте серце». І його ключова фраза звучить як самохарактеристика: «цей права по моїй совісті, сіяй винний по моїй совісті…» Таким чином, справа вирішувалося без затримки, і «винний біг у густі ліси приховати сором свій від человеков». Скобичевский А. М. іронізував із приводу повести, писав, що всі герої її наївні, оповідання має мало «точок дотику з допетровської стариною». Вся Література була заповнена, особливо при звертанні до історії, «ходульними уособленнями різних страстей». Збагнення часу ― предметно’певного, цілком точного ― було справою майбутнього

Саме в цій повісті Н. М. Карамзин звернувся до людини росіянинові у всіх відносинах. Добуток починається звертанням до читачів, згадаємо вступ: «Хто з нас не любить тих часів, коли росіяни були росіянами, коли вони у власне своє плаття наряджалися, ходили своею походкою, жили за своїм звичаєм, говорили своєю мовою й по своєму серцю, тобто говорили, як думали?»

Автор навіть дозволяє собі злегка жартувати над власним і зовсім недавнім полум’яним европеизмом ― його героїня «мала всі властивості вихованої дівчини, хоча росіяни не читали тоді ні Локка „о вихованні“, ні Руссова „эмиля“».

Властиво, «Наталя, боярська дочка» ― прощання з молодістю, з її нездійсненними мріями й оманами. Н. М. Карамзин розчарувався не в «древніх каменях» Європи, а в тім, що пішло за Великою французькою революцією. Повість була своєрідним карамзинским заявою про те, що в нас «особлива стать». Історія в повісті ще досить умовна й носить статичний характер; але муза Клио, ще не цілком виявивши свій лик, владно кликала до себе Н. М. Карамзина. До взаємної й щасливої любові на все життя залишалося лише кілька кроків. Сховано’глузливе згадування кумира юності ― Ж. Ж. Руссо означало лише, що шукати мудрості треба не тільки в шляхах’ходіннях за тридев’ять земель, але й у себе будинку

«Наталя, боярська дочка» ― печатка улюбленої думки письменника про те, що минуле тільки тоді не пройшло, коли його любиш; таланту ж росіянинові всього ближче прославляти російське, тим більше що варто привчати співгромадян до поваги всього власного, рідного. Якщо підходити із сьогоднішніми мірками, то історія в повісті ще тільки панорама — сценічний задник для діючих осіб, що хизуються в строкатих каптанах часів Олексія Михайловича. Але всі вже вустами коханих в «Наталі, боярській дочці» заговорила ― уперше! ― простодушна допетровська Русь, і автор відчув себе не наслідувачем Лоренса Стерна, а художником, вихованцем землян отчич і дедич.