idejne znachennya legendi pro velikogo inkvizitora roman dostoyevskogo brati karamazovy dostoyevskij fedir - Шкільний Всесвіт

Легенда про Великого Інквізитора, що займає стрижневе місце в романі Ф. М. Достоєвського «Брати Карамазовы», — це великий, докладний переказ Іваном Карамазовым рідному братові Алеше змісту своєї знищеної поеми. Там — одна з кульмінаційних крапок побудови добутку, центр ідеологічних дискусій, що відбуваються між його персонажами. Самим Достоєвським була визначена роль Легенди про Великого Інквізитора як примат потреби «вселити в душі ідеал краси» над відозвами соціалістів: «Нагодуй, тоді й запитуй чесноти!» Великий Інквізитор внутрішнім цінностям противополагает первозданну силу інстинктів, ідеалу геройської особистості — тверду стихію людських мас, духовній волі — потреба щодня заробляти на хліб насущний, ідеалу краси — кривавий жах реального миру. Письменник ставив своєю метою «зображення крайнього богохульства й зерна ідеї руйнування нашого часу в Росії, у середовищі молоді, що відірвалася від дійсності,», що представляє в романі Іван Карамазов. Достоєвський уважав, що природа людська не може бути зведена до суми раціональних підстав. Великий Інквізитор переконує знову пришли в мир Христа: «Ти хочеш іти в мир і йдеш із голими руками, з якоюсь обітницею волі, який вони, у простоті своєї й у природженому бешкетуванні своєму, не можуть і осмислити, якого бояться вони й страшаться, — тому що ніколи й нічого не було для людини й для людського суспільства нестерпніше волі! А чи бачиш ці камені в цієї нагой і розпеченій пустелі? Зверни їх у хліби, і за тобою побіжить людство, як череда, вдячне й слухняне, хоча й вічно тріпотливе, що Ти отымешь руку Свою й припиняться їм хліби Твої. Але ти не захотів позбавити людини волі й відкинув пропозицію: тому що, яка ж воля, розсудив Ти, якщо слухняність куплена хлібами. Ти заперечив, що людина жива не єдиним хлібом: але чи знаєш, що в ім’я цього самого хліба земного й повстане на Тебе Дух Землі, і побореться з Тобою, і переможе Тебе, і всі підуть за ним, викликуючи: «Хто подібний до Звіра сему, — він дав нам вогонь із не біси!»

Образ Інквізитора допомагає Достоєвському розвінчати дві найважливіших тези прихильників переваги матеріального над духовним. Перший — що люди — невільники, «хоча створені бунтівниками», що вони слабкіше й нижче Божественного Промислу, що їм не потрібна й навіть шкідлива воля. Другий — начебто переважна більшість людей слабкі й не можуть перетерпіти страждання в ім’я Боже заради спокути гріхів, і, отже, Христос у перший раз приходив у мир не для всіх, а «лише до вибраних і для вибраних». Письменник спростовує ці по виду дуже складні міркування Інквізитора. Ще за чверть століття до створення Легенди про Великого Інквізитора Федір Михайлович затверджував в одному з листів: «Якби математично довели вам, що істина поза Христа, те ви б погодилися краще залишитися із Христом, ніж з істиною». І в Легенді фінал, мимо волі автора поеми, Івана Карамазова, свідчить про торжество ідей Христа, а не Великого Інквізитора. Як згадує Іван Федорович: «Я хотів неї скінчити так: коли Інквізитор замовк, то якийсь час чекає, що бранець його йому відповість. Йому важко його мовчання. Він бачив, як в’язень увесь час слухав його проникливо й тихо, дивлячись йому прямо в очі й, видимо, не бажаючи нічого заперечувати. Старому хотілося б, щоб той сказав йому що — небудь, хоча б і гірке, страшне. Але він раптом мовчачи наближається до старого й тихо цілує його в його безкровні дев’яностолітні вуста. От і вся відповідь. Старий здригається. Щось ворухнулося в кінцях губ його; він іде до дверей, відчиняє її й говорить йому: «Ступай і не приходь більше… не приходь зовсім… ніколи, ніколи!» І випускає його на «темні стегна граду». Бранець іде… Поцілунок горить на його серце, але старий залишається в колишній ідеї». Але ж цілує Христос свого тюремника після жагучої обіцянки Інквізитора, що люди з радістю спалять не впізнаного Рятівника: «Знай, що я не боюся тебе. Знай, що і я був у пустелі, що і я харчувався акридами й коріннями, що і я благословляв волю, которою ти благословив людей, і я готувався стати в число обранців твоїх, у число могутніх і сильних зі спрагою «заповнити число». Але я опам’ятався й не захотів служити божевіллю. Я відвертав і примкнув до сонму тих, які виправили подвиг твій. Я пішов від гордих і відвертав до смиренного для щастя цих смиренних. Те, що я говорю тобі, збудеться, і царство наше созиждется. Повторюю тобі, завтра ж ти побачиш цю слухняну череду, що по першому помаху моєму кинеться підгортати гарячі вугілля до багаття твоєму, на якому спалю тебе за те, що прийшов нам заважати. Тому що якщо був, хто всіх більше заслужив наше багаття, те це ти. Завтра спалю тебе». Однак доброта Ісуса похитнула навіть кам’яне серце старого Інквізитора. Поцілунок виявляється найдужчим запереченням проти всіх хитромудрих і начебто б логічних теорій будівельників царства Божого на землі. Чиста любов до людства починається лише тоді, коли люблять не тілесну, зовнішню красу, а душу. До душі ж Великий Інквізитор, в остаточному підсумку, залишається байдужний. Як розуміє слухаючого Івана брат Алеша, опонент Христа насправді в Бога не вірить, і Іван Карамазов із цим охоче погоджується: «Хоча б і так! Нарешті — Те ти догадався. І дійсно так, дійсно тільки в цьому й всьому секреті, але хіба це не страждання, хоча б і для такого, як він, людинии, що всьому життю свою вбив на подвиг у пустелі й не вилікував від любові до людства? На схилі віку своїх він переконується ясно, що лише ради великого страшного духу могли б хоч скільки — небудь улаштувати в стерпному порядку малосилих бунтівників, «недороблені пробні істоти, створені на сміх». І от, убедясь у цьому, він бачить, що треба йти за вказівкою розумного духу», страшною духу смерті й руйнування, а для того прийняти неправду й обман і вести людей уже свідомо до смерті й руйнування й притім обманювати їх всю дорогу, щоб вони як — небудь не помітили, куди їх ведуть, для того щоб хоч у дорогето жалюгідні ці сліпі вважали себе щасливими. І поміть собі, обман в ім’я того, в ідеал якого настільки жагуче вірував старий у все своє життя! Хіба це не нещастя?»

Достоєвський малює нам картину боротьби добра й зла в душі людської. При цьому носій злого початку наділений багатьма привабливими рисами, загальними із самим Христом: любов’ю до людей, прагненням до загального, а не особистому щастю. Однак всі благі наміри відразу валять, як тільки виявляється, що Великий Інквізитор змушений прибігати до обману. Письменник був переконаний, що неправда й обман неприпустимі на шляху на щастя. І не випадково в романі автор Легенди про Великого Інквізитора теж відкидає Бога й доходить висновку, що «усе дозволено», а кінчає божевіллям і зустріччю із чортом. А Інквізиторові як би відповідає у своїх передсмертних повчаннях наставник Алеши Карамазова старець Зосим: «ПРО, є й у пеклі преколишні гордими й лютими, незважаючи вже на знання безперечне й на споглядання правди непереборної; є страшні, що прилучилися сатані й гордому духу його цілком. Для тих пекло вже добровільний і ненасытимый; ті вже доброхотные мученики. Тому що самі прокляли себе, проклявши Бога й життя. Злобною гордістю своею харчуються, як якби голодний у пустелі кров власну ссати зі свого ж тіла почав. Але ненасытимы повік і прощення відкидають, Бога, що кличе їх, проклинають. Бога живаго без ненависті споглядати не можуть і вимагають, щоб не було Бога життя, щоб знищив себе Бог і все створення своє. І будуть горіти у вогні гніву свого, вічно жадати смерті й небуття. Але не одержать смерті…»

Сама фігура Великого Інквізитора піднімається до одному з типів балади задушевного приятеля Достоєвського поета Аполлона Майкова «Вирок». Доречно було б помітити, що Достоєвський у перший раз згадав про задумі майбутнього добутку саме в одному з листів до Майкову в 1870 році. У той час роман іменувалося «Житіє великого грішника», надалі великий грішник звернувся у Великого Інквізитора. В «Вироку» розповідається про осуд відомого чеського проповідника XV століття Яна Гуса на Констанцском соборі. Коли, що розташувалися тут глави, католицької церкви засудили єретика й прирекли його на страшну й болісну страту, зненацька гуманні людські почуття й Боже милосердя викликала в них проста солов’їна мелодія