glibina j shhirist pochuttiv u poezii oleksandra pushkina pushkin oleksandr - Шкільний Всесвіт

Ліричний герой, сама по собі лірика — це осмислений у слові духовний мир поета. Ліричний герой виражає думки, почуття, прагнення, властиві не тільки авторові, але й всьому людству. Автор ліричних віршів в образній системі як би виховує в читачі властиве йому самому новий світогляд

Коли поет говорить про себе, це сама точна характеристика. «…Юнак — мудрець, вихованець млостей і Аполлона» — хіба це не точний портрет юного Пушкіна?!

Ліричний герой поета несе в собі великий жаль, гуманність. Надзвичайно сильно виявилося воно у вірші «Безвір’я». Безвір’я не пороть, а горі, і Пушкін розкриває трагедію людини, що «безумно погасив втішний серцю світло», чий «розум шукає божества, а серце не знаходить». Віра — основа щастя, джерело надії, розради, тому що вона споконвічна, тоді як радості цього миру, навіть «природи краси» мають «оманну ціну», і могильний спокій для позбавленого віри — єдина цінність. Поет міркує про складність віри й неминучості кари безвір’я: і хотів би нещасний «з єдиної верою повалити перед богом», але не може

Життя в лірику Пушкіна бачиться «крізь магічний кристал» прекрасного й людяного. Це не виходить, що автор завжди писав тільки про гарні її сторони або прагнув штучно прикрасити її. Міра прекрасного укладена для поета в самому житті як її звичайна й необхідна властивість. Він упевнений, що в основу буття закладений розумно організований і ідеальний у своїй живій моці космос, що визначає життя й долі,

Страждання, радості, насолоди й навіть велике щастя — любов:

Але не хочу, про други, умирати;

Я жити хочу, щоб мислити й страждати;

И відаю, мені будуть наслажденья

Меж прикростей, турбот і треволненья:

Часом знову гармонією вп’юся,

Над вимислом слізьми обіллюся,

И може бути — на мій захід сумний

Блисне любов улыбкою прощальної

Зміст і слово пушкінської лірики містять у собі «почуття добрі», терпіння, лагідну і ясну посмішку, милосердя, розумне й гармонійне сполучення суспільних і приватних устремлінь. У лірику 1830 — х років, коли творчі сили поета досягли вищого розквіту, крутий переживань Пушкіна особливо різноманітні: серцева туга й світле прозріння, біль самітності й думки про поетичне покликання, насолода природою й морально — філософські шукання. Але в ті ж роки геніального художника й мислителя обплутували мережею дрібних інтриг, що заважали вільно думати й творити. У багатьох віршах Пушкіна чуються невгаваючі скорбота й біль:

Снову хмари наді ною

Собралися втишине.

Доля заздрий бедою

Загрожує знову мені

Власна доля рисується поетові в широкій панорамі несправедливих суспільних відносин, тяжких доль народу й будь — якої людини взагалі. Сум пронизує лірикові Пушкіна останнього років:

Мені не спиться, немає вогню;

Усюди морок і сон докучный.

Хід годин лише однозвучний

Лунає біля мене…

Перед поетом, що вже стояв на вершині людської й творчої зрілості, відкрилися можливості широких і глибоких узагальнень. У його лірику останнього років помітно переважали філософські міркування, всі частіше звучали біблійні, євангельські мотиви. Відмітною рисою пушкінського слова стала «нагая простота» ліричного висловлення. Це вишукано — шляхетна простота, звільнена від усього зайвого

Вся коротка, але бурхливе життя Пушкіна насичений двома почуттями, які він ставив над усе. На питання Миколи I, де б він був, якби виявився в Петербурзі 14 грудня 1825 року, поет відповів, що був би на Сенатській площі разом із друзями. Пушкіна не розділяв їхніх методів боротьби, але політичні змовники, декабристи, були для нього насамперед друзями: «Бог допомогти вам, друзі мої, у турботах життя, царської служби… і в похмурих прірвах землі».

Де б вони не були, у немилості в царя або, навпаки, на державній службі, — вони насамперед його друзі й він зобов’язаний підтримувати їх як друг: «…любов і приятельство до вас дійдуть крізь похмурі затвори, як у ваші каторжні нори доходить мій вільний глас».

Любов і дружба — священні почуття для Пушкіна, стан душі поета, із цих почуттів він черпає натхнення, з них народжується творчість. Про це Пушкін говорить у вірші «Я пам’ятаю дивовижне мгновенье…», присвячене А. П. Керн. Явище коханої — це момент, коли «і серце б’ється в упоенье, і для нього воскресли знову й божество, і вдохновенье, і життя, і сльози, і любов».

Навіть у непідробленому смутку нерозділеної любові Пушкін бачить щастя життя:

Я вас любив безмовно, безнадійно,

Те ревнощами, то боязкістю млоїмо

Я Вас любив так щиро, так ніжно,

Як дай Вам Бог улюбленої бути іншим

У любові Пушкін бачить ідеальний творчий, гармонійний стан душі. Дружба й любов облагороджують душу, надихають поета, звільняють його від низинних проявів життя, ведуть його до високої мети: «Давно, втомлений раб, замислив я втеча в обитель далеку праць і чистих млостей». У цьому вірші «млості» — це дружба й любов, «праці» — це творчість, в інших сферах життя людина не може вважати себе вільним, він «втомлений раб». Взагалі в Пушкіна мотиви волі пронизують вся творчість, а любов і дружба — це почуття, які дозволяють думам «вилити нарешті вільним проявом». В одному з послань Пушкін так говорить про значення теми любові й волі у своїй творчості:

Любов і таємна воля

Вселяли серцю гімн простий,

И непідкупний голос мій

Була луна російського народу

А. С. Пушкін розвив і принципово збагатив живим змістом тему інтимних почуттів. Особливо дороги нам у його творчості культ дружби, лицарське розуміння любові, духовна гармонія

Одна з найбільших заслуг Пушкіна в тім, що він затвердив ремесло поета не тільки як неганебне, але і як почесне. До нього поезія була розвагою, дворянською забавою. Не існувало професійних поетів — віршотворці мали посади й чини, а писали «на дозвіллі». Не випадково Микола I дав Пушкіну чин юнкер^ — юнкера — юнкера — камер — юнкера, нагадавши йому: поезія поезією, але дворянин зобов’язаний служити

Пушкін кинув виклик суспільству вже тим, що захотів жити на доходи від своїх добутків. У той момент у Росії це було майже неможливо: поняття авторських прав було досить розпливчастим, а гонорари — чисто символічними. Більшу роль грала й романтична традиція: поет — істота не від миру цього, не йому піклуватися про матеріальні блага

Тому настільки актуальним виявився вірш Пушкіна «Розмова книгопродавца з поетом», написане в 1824 році. Книгопродавец говорить:

Вам ваше дороге створіння,

Поки на полум’ї праці

Кипить, вирує воображенье;

Воно застигне, і тоді

Осоружно вам і сочиненье.

Дозвольте просто вам сказати:

Не продається вдохновенье,

Але можна рукопис продати

Останні два рядки, що стали крилатими, чітко виражають якщо не особисту позицію Пушкіна, те, у всякому разі, ту, котру він змушений був зайняти

Міркуючи про долю поета, Пушкін говорив не тільки про вище його призначення. Його хвилював і питання так званої «користі». Замолоду він під впливом майбутніх декабристів уважав поезію засобом досягнення політичних цілей. В 1817 році в оді «Вільність» позиція автора була сформульована дуже ясно:

Прийди, зірви з мене вінок,

Розбий зніжену ліру…

Хочу оспівати волю миру,

На тронах уразити порок

Згодом Пушкін змінив свою думку: він не погодився з Рилєєвим, стремившимся підкорити мистецтво конкретним практичним завданням. Показовий вірш 1828 року «Поет і юрба». Чернь звертається до поета зі словами:

Ти можеш, ближнього люблячи,

Давати нам сміливі уроки,

А ми послухаємо тебе

Але поет із гнівом відповідає:

Не для життєвого волненья,

Не для користі, не для битв,

Ми породжені для вдохновенья,

Для звуків солодких і молитов

Отже, ціль поезії не «користь», не вплив на народ, не виховання. Кожна душа розвивається сама, жоден пророк не зробить це за неї. Тому поет і не береться виконувати вимога юрби

З найперших своїх рядків Пушкін визначив провідні теми поезії й все життя розкривав їх, порию застосовуючи несподівані й для себе, і для читачів повороти. Однак фінал залишився відкритим — багато хто його останні вірші кінчаються питанням: «Куди ж нам плисти?..».

Пушкінська лірика дивно цільна й гармонічна. У ній завжди тріумфують життя й щастя щирих почуттів, що перемагають всі страждання. Ми чуємо голос поета крізь час і простір:

И довго буду тим люб’язний я народу,

Що почуття добрі я лірою будив…