geroj chasu po romani lermontova geroj nashogo chasu lermontov - Шкільний Всесвіт

У романі «Герой нашого часу» М. Ю. Лермонтов показує російське суспільство тридцятих років дев’ятнадцятого століття. Авторові хотілося показати найбільш характерний тип свого часу. Кращі люди тридцятих років змушені були замкнути у своєму внутрішньому світі, піддаючи ретельному аналізу свої думи й відчуття. Політична реакція тридцятих років призупинила історію розвитку не тільки утвореного стану, але й «цілого народу». Тим часом, рух життя тривало, але як би в душах прогресивних людей — у їхніх пошуках, самоаналізі, нещадній критиці вульгарної навколишньої дійсності

Прагнучи осягнути соціальні закономірності епохи, Лермонтов загострив увагу не на подіях, а на внутрішніх переживаннях героя

Головним героєм роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» є Григорій Олександрович Печорин. Печорин — дворянин. Він обертається у вищих аристократичних колах Москви й Петербурга, багатий і незалежний

Звернемося до портрета, що по майстерності виконання й насиченості психологічними деталями не має собі I

Рівних у Російській літературі XIX століття. Портретні деталі

Згруповані так, що вже по них можна судити про незвичайність і суперечливість натури Печорина. Його хода «недбала й ледача», але «він не розмахував руками» (ознаки схованої натури); з першого погляду героєві можна дати не більше двадцяти трьох років, пізніше — всі тридцять. Незважаючи «на світлий колір його волось, вуси його й брови були чорні, — ознака породи в людині, так, як чорна грива й чорний хвіст

У білого коня». Особлива увага обертає автор на очі

Печорина: «…вони не сміялися, коли він сміявся… Це ознака або зла вдача, або глибокого постійного смутку».

Печорин розумний, утворений, одержав блискуче виховання в Петербурзі. Його образна, влучна мова є свого роду зброєю, якою він карає самовдоволених паскудників. Із щоденника Печорина видно, що він замислюється над питаннями буття, особливостями людської свідомості, психіки, аналізує свої недоліки. Печорин тягнеться до природи, бачачи в ній світлу стихію, здатну нагадати про могутність і красу людського духу. Герой нехтує в людях вульгарність, відсутність почуття власного достоїнства, преклоніння перед мішурою світського життя, корисливими вигодами служби. Таке його відношення до Грушницкому, драгунському капітанові й іншим представникам «водяного суспільства», обкреслених у романі з винятковою точністю й сатиричною гостротою. Сам герой не прагне до кар’єри, хоча не чиновен і не дуже багатий

Печорин добре розбирається в людях. Він відразу бачить тих, «порожніх» і дурних людей, які живуть із однією метою — бути богатыми: мати багато грошей, одержувати високі пости, пристроювати своїх дітей в «рай», туди, де нічого не роблять, але багато одержують, У житті в героя попадалося дуже мало гарних людей, тих, які б служили справі, були б дуже гарними й вірними друзями. Кращим іншому Печорина була Віра, та жінка, що так гаряче й жагуче любить наш герой — Віра була Печорину найближчою людиною, кращою іншому й порадником. Хоча шляхи Печорина й Віри розходяться, герой вірить у майбутню зустріч, мріє про неї. Після від’їзду Віри Печорин кидається в погоню й, не наздогнавши, плаче як дитина, — він розуміє, що втратив найдорожче в його житті — любов і дружбу. Герой любить Віру, але при цьому не може женитися на ній. Він не знайшов свого місця в житті, а жити без мети для героя — значить зовсім не жити

Печорин — жертва свого лихоліття. Але чи виправдує Лермонтов його вчинки, його настрою? У безсонну ніч, напередодні дуелі із Грушницким, герой роману як би підводить підсумки прожитого життя. Печорин почуває в собі «сили неосяжні» і розуміє, що призначення йому було високе: «Пробігаю в пам’яті все моє минуле й запитую себе мимоволі: навіщо я жив? Для якої мети я народився?.. А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення, я захоплювався принадами страстей порожніх і несприятливих; з горна їх я вийшов твердий і холодний, як залізо, але втратив навіки запал шляхетних прагнень — кращий колір життя».

Характер Печорина складний і суперечливий. Герой роману говорить про себе: «У мені два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його…». Які причини цієї роздвоєності? «Моя безбарвна молодість протекла в боротьбі із собою й світлом; кращі мої почуття боялися глузування, я ховав їх у глибині серця: вони там і вмерли. Я говорив правду — мені не вірили: я почав обманювати; довідавшись добре світло й пружини суспільства, я став вправний у науці життя…» — зізнається Печорин. Він навчився бути потайливим, став злопам’ятним, залізним, заздрим, честолюбним, зробився, за його словами, моральним калікою

Печорин — егоїст. Але ще пушкінського Онєгіна Бєлінський назвав страждаючим егоїстом і егоїстом поневоле. Теж саме можна сказати й про Печорине. Про Онєгіна Бєлінський писав: «…Сили цієї багатої натури залишилися без додатка, життя без змісту, а роман без кінця…». Про Печорине: «…у дорогах різниця, а результат один».

Дорогою ціною, у важких умовах Печорин добуває важливий для російської громадськості висновок про те, що боротьба за щастя, людське достоїнство, волю не тільки можлива, але й необхідна. До безкрайніх просторів моря, до шуму хвиль спрямовані останні надії Печорина. Порівнюючи себе з матросом, породженим і вирослої на палубі розбійницького брига, він говорить, що нудьгує й нудиться по березі. Цілими днями ходить він по прибережному піску, вслухується в рокіт хвиль, що набігають, і вдивляється в далечінь, покриту туманом. Чого ж він чекає? Чого шукають його ока? «… чиНе мигне там, на блідій рисі, що відокремлює синю безодню від сірих хмаринок, бажаний вітрило, спочатку подібний до крила морської чайки, але помалу віддаляється від піни валунів і рівним бігом приближающийся до пустельної пристані…». Ні для Лермонтова, ні для героя його роману ця мрія не збулася: не умчав їх в інше життя, до інших берегів бажане вітрило…

Розум Печорина сполучається із силою волі. Герой винятково холоднокровний у конфліктних ситуаціях, проявляє більшу наполегливість у досягненні поставленої мети, наприклад, в історії взаємин з Мері. Однак при всіх своїх неабиякий здібностях Печорин, як і Онєгін, не зробив у житті нічого значного. Людям він приносить одні неприємностей, часто граючи «роль сокири» несприятливої долі. Печорин — тип «зайвої людини» тридцятих років XIX століття. У чому ж виявилася типовість Печорина, якої герой з’являється в романі? При всіх своїх задатках він вичерпав себе й свій час. Він не вийшов на передню лінію боротьби із соціальними пороками, не зміг поодинці вивільнитися з — під гігантських задушливих лещат свого середовища. Але суспільно — політичне значення поривів і страждань Печорина цим не применшується. У пору загальної приниженості й торжества самолюбної посередності бунтівливість Печорина, його скептицизм не давали згаснути мріям про інше життя, виконаної високого змісту

Печорин — «зайва людина» у тому розумінні, що випередив своє дворянське середовище й відірвалася від її, не маючи в ній ніякої опори. Він герой свого часу без усяких лапок, тому що шукає вихід із застою, у якій виявилося російське суспільство в період реакції

Печорин називає себе й своє покоління «жалюгідними нащадками, що скитаются по землі без переконань і гордості, без насолоди й страху… не здатними більше до великих жертв ні для блага людства, ні навіть для власного нашого щастя…».

Перед Лермонтовим вставало специфічне завдання, як він сам пояснив у передмові до роману: намалювати «портрет, складена з пороків усього нашого покоління». Висловити «їдкі істини» на адресу сучасного суспільства. От чому образ Печорина домінує в романі. Через його метання, помилки, розчарування розкриті гіркий досвід, шукання кращих представників дворянської інтелігенції 30 — 40 — х років. Лермонтов ясно вказує на головну причину, що зробила Печорина й інших мислячих людей його часу нещасливими. Він бачив її в «незначних суперечках за клаптик землі або за які — небудь вигадані права», у суперечках, що розділяли людей на панів і рабів

Бєлінський говорить про безвір’я, егоїзм, холодну ощадливість у характері Печорина. Ці риси Бєлінський не виправдує, але пояснює їхню появу суспільними умовами: «Ця людина не равнодушно, не апатично несе своє страждання: скажено ганяється він за життям, ища її всюди, гірко обвинувачує він себе у своїх оманах. У ньому неумолчно лунають внутрішні питання… і він у рефлексії шукає їхній дозволу…». От чому Бєлінський уважав, що духовно — моральні шукання й пориви Печорина відбивають «загадку представника свого часу» — важливий і «необхідний момент у розвитку людства або суспільства».

Ми довідаємося про Печорине з його щоденника, з розповідей інших діючих осіб, це викликає до нього двоїсте почуття. Ми не можемо не засуджувати Печорина за його відношення до Бэле, Мері, до Віри, до доброго Максима Максимычу. Але ми не можемо йому не співчувати, коли він їдко висміює аристократичне «водяне суспільство», розбиває підступи Грушницкого і його приятелів. Ми не можемо не бачити, що Печорин на голову вище навколишніх його людей, що він розумний, утворений, талановитий, хоробрий, енергійний. Нас відштовхує байдужість Печорина до людей, його нездатність до справжньої любові, до дружби, його індивідуалізм і егоїзм. Але Печорин захоплює нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінити свої вчинки. Він глибоко несимпатичний нам «жалкостью дій», порожньою розтратою своїх сил, тими вчинками, якими він приносить страждання іншим людям, Але ми бачимо, що й сам він глибоко страждає. Як соціальний, тип Печорина відійшов у минуле, у психологічному плані цей характер залишився надбанням XIX століття. Але є щось у лермонтовском герої, що ще довго буде залучати нашу увагу. Висока культура інтелекту, енергія, глибина душі й розмаїтість відчуттів — це й тепер сприймається в Печорине як ознака невичерпності людської природи

Тим і доріг нам роман Лермонтова, що він спрямований проти темних сил зла — користі, ворожнечі, злості, ненависті, — усього, що спотворює, калічить і затьмарює життя на землі