ganna axmatova rekviyem axmatova a a - Шкільний Всесвіт

«Реквієм» — одне із самих великих створінь Ахматової — створений в 1935 — 1940 роках. Заключна частина поеми — епілог — датується саме 40 — м роком. Однак світло «Реквієм» побачив тільки в другій половині 50 — х років, тому що в 1946 році Ахматову покритикували чиновники й на довгий час відлучили від літератури. Імовірно, у даному відлученні був винуватий «Реквієм» і події, покладені в нього основу

Чоловік Ахматової був обвинувачений в участі в антиурядовій змові й розстріляний по вироку недалеко від Петрограда в 1921 році. В «Реквіємі» відбиті ті почуття, які пережила Ахматова, втративши коханої людини. І хоча події, описані в «Реквіємі», ставляться до 30 — м років, у них звучать біль і горе, пережиті самою поетесою

По композиції «Реквієм» швидше за все поема. Окремі вірші об’єднані загальною ідеєю — протестом проти насильства. В «Реквіємі» відбилися не тільки почуття й переживання самої Ахматової, не тільки горі тих, хто був відірваний від своїх близьких і укладений у тюремні камери, але й біль тих жінок, тих дружин і матерів, яких бачила Ахматова в страшних тюремних чергах. Саме до цих жінок — страждальницям звернена присвята. У ньому звучить туга від раптової розлуки, коли вбита горем жінка почуває себе відірваної, відрізаної від усього миру з його радостями й турботами

У вступі поеми дана яскрава безжалісна характеристика часу. У перших розділах знайшла своє відбиття безмежна, глибока безодня людського горя. Здається, що ці рядки перегукуються із плачем Ярославівни, що вболіває й по своєму улюбленому, і по всім росіянином воїнам

Поезія Ахматової — це свідчення людини, що пройшов через всі випробування, на які неї прирік » століття — вовк», свідчення того, наскільки жахливо й несправедливо прагнення купки людей знищити природні основи людського існування, те, що складалося у світі сторіччями. Але одночасно це й свідчення того, що живе життя, сьогодення, вічне в людях знищити неможливо. І, напевно, саме тому поезія А. Ахматовій так важлива й так значна для нас

У поемі «Реквієм» А. Ахматова вбудовує свої переживання в контекст епохи. Недарма поема починається так:

Ні, і не під далеким небозводом,

И не під захистом далеких крив —

Я була тоді з моїм народом,

Там, де мій народ, до нещастя, був

Такий був остаточний вибір поетеси

Ім’я Ахматової зараз відомо, мабуть, всім, навіть неаматорам поезії. Від прабаби, татарської князівни Ахматовій, іде цей знаменитий псевдонім, яким вона замінили прізвище Горенко. Народилася Ганна Андріївна під Одесою. Однорічною дитиною була перевезена на північ — у Царське Село. Найважливішими моментами дитинства вона називала враження про Царскосельских парки, Херсонес, морі, навчання читанню по абетці Лева Толстого, перший вірш, написаний в одинадцять років. Далі — навчання, шлюб з Гумилевым, поїздки в Париж, де вона знайомиться з Модильяни, подорож по Італії, народження сина, «Бродячий Собака», акмеисты, Сталін, репресії, страждання, війна, доповідь Жданова, гоніння, світове визнання й… багато, багато інших яскравих вражень життя. Де, як на синусоїді, чергуються зльоти й падіння

За своє довге життя Ганна Андріївна залишило величезну літературну спадщину, яким пишається й захоплюється увесь світ. Але все — таки «Реквієм» займає в ньому особливе місце. Цей добуток з’явився справою всього її життя. У цю поему виплеснуто все горі всіх матерів. «Реквієм» був написаний не за один день. Він був по слову «підслуханий» у бідних жінок, що коштують із передачами за тюремною стіною

Майже півтора року в тюремних чергах Ленінграда, що жахають роки ежовщины, безвинні мучення маси людей у роки сталинщины зародили утвір великої сили. Ключовою темою поеми вважається страждання всіх матерів, дружин, сестер

Перед цим горем гнуться гори,

Не тече велика ріка,

Але міцні тюремні затвори,

А за ними «каторжні нори»

И смертельна туга

Сумний скорботний плач матері про незаслужено приречений на смерть. «Кам’яним» словом падає безжалісний вердикт. Борошна матерів безсмертні — воскрешаючи картину мучень і страти Христа, нагадує всім нам автор

Ахматова показує, як, минувши тривалий і тяжкий шлях, перебуваючи на межі розпачу, мати зможе витримати всі й не надломитися:

«У мене сьогодні багато справи:

Треба пам’ять до кінця вбити,

Треба, щоб душу скам’яніла,

Треба знову навчитися жити».

Їм, матерям, присвячене цей добуток, вони є його головними героями. І сама Ганна Ахматова — одна з них. Всі слова, думки, учинки проходять через її душу і її руку лягають на папір. І, безумовно, її невід’ємне право — пам’ятником застигти там, де з усіма стояла вона триста годинника

И лише один, одне єдине питання задаю я собі завжди: де, де простій, смертна людина черпає такі сили? Невже в собі?!

Майже всі твори Ахматової радянського періоду — гігантський реквієм по вбитим і задавленим людям і мріянням, віршам і сподіванням. І жахливо навіть представити, що все це сьогодення, а не згущення фарб, художня гіперболізація або несправжня драматизація життя — гірка істина. Правда, яку ця відважна й мужня жінка могла б і не відати, однак вона відстояла й до самого кінця була віддана свого народу

Саме завдяки громадянській мужності й безстрашності Ахматовій, Солженицына, Шаламова й інших чесних і правдивих людей дійшла до нас правда про ту страшну пору. Нам залишається тільки сподіватися, що подібне ніколи в житті не вернеться. А в противному випадку, для чого всі ті жертви, хіба вони безглузді?!