Висвітлено роль видатного українського письменника і драматурга, видавця і громадського діяча Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка (1778-1843) у становленні та розвитку харківського театру першої половини ХІХ ст., де народ­жувалися і починали своє сценічне життя його відомі комедії, що мали значний вплив на розвиток української драматургії та сценічного мистецтва. Стаття міс­тить згадки про багатьох відомих і призабутих аматорів і професійних акторів, які стояли біля витоків українського театру.

ТЬе гоїе оі 1;Ье ои*8І;ап<ііп§ тегіїег ап<і гїгатаіїзі;, риЬІізЬег ап<і риЬІіс іі§иге Сгу-§огіу Гесіогоуусп Клаіка-Озпоу’уапепко (1778-1843) іп 1;Ье такіп§ ап<і сіеуеі-ортепі; оі 1;Ье КЬагкІу ТЬеаіге оі 1;Ье гігзі; Ьаіі оі 1;Ье XIX Йі сепіигу, теЬеге Ьіз — їуеіі-кпо-їуп сотесііез Йіа* іпііиепсесі §геа1;1у 1;Ье сіеуеіортепі; оі 1;Ье Шгаіпіап <ігата1;іс ап<і з1;а§е агі, У/еге Ьогп ап<і Ье§ап 1;Ьеіг з1;а§е Іііе із зЬотеп. ТЬе рарег сопіаіпз гесоїіесіїопз оі іатоиз ап<і а НШе £ог£оНеп атаїеш-з ап<і рго£еззіопа1 асіогз теЬо У/еге аі ЬЬ. е Ье§іппіп§з оі Икгаіпіап ТЬеаіге.

Різнобічне творче надбання Григорія Федоровича Квітки (29.11.1778-20.08.1843) завжди привертало пильну увагу літе­ратурознавців, істориків, діячів культури. Ще за його життя на сторінках петербурзьких та московських газет і журналів дру­кувалися численні, нерідко суперечливі, відгуки про його п’єси. У ХХ ст. творчий доробок письменника та драматурга досліджу­вали передусім літературознавці І. Айзеншток, Є. Вербицька, М. Возняк, П. Волинський, О. Гончар, С. Зубакова, Н. Крутіко-ва, П. Попов, М. Походзіло, Д. Чалий та ін., які, зокрема, розг­лядали і драматургію письменника [1-18].

Значно менше написано про нього, як театрального діяча [19-21]. Проте будь-який драматичний твір за своєю суттю пе­редбачає сценічне втілення, а п’єси Г. Квітки-Основ’яненка — Особливо. Лише сцена перетворює драматичні твори з компонен­тів літературного життя на явище театрального мистецтва, що має значний вплив на розвиток духовної культури.

З ім’ям Г. Ф. Квітки-Основ’яненка пов’язано чимало ціка­вих сторінок історії становлення та розвитку харківського теа­тру у першій половині ХІХ ст., у заснуванні та діяльності якого він брав безпосередню участь. Тут народжувалися та починали

164

Своє сценічне життя відомі комедії Григорія Квітки, що мали значний вплив на розвиток української драматургії та сценіч­ного мистецтва.

Любов до театру в Григорія Федоровича виявилася ще в ди­тячі роки, коли він дивився вистави кріпацьких труп. Юнаком відвідував театральні вистави, що ставилися в Харкові. У ро­динному маєтку Квіток — С. Основі (нині — В межах Харкова) існував свій домашній аматорський театр, про який дізнаємося з листів Григорія Квітки, вперше надрукованих у праці П. М. Попова [15]. До цієї публікацій про нього мимохідь згадував перший біограф Г. Ф. Квітки — Г. П. Данилевський [2, с. 182]. Саме завдяки цьому аматорському театрові заприятелювали Григорій Квітка та А. Владимировим, листи до якого засвідчу­ють давню відданість Г. Квітки театральній справі. Він постій­но піклувався про склад труп, розшукував і добирав акторів, був фактичним організатором майже всіх театральних почи­нань у Харкові.

З кінця XVIII ст. панські домашні театри входили в моду. Свого часу їхню появу заохочувала Катерина ІІ, гадаючи, що народ, який співає та танцює, злого не мислить. Поміщики за­водили кріпацькі трупи та збиткувалися з домашніх акторів, як хотіли. Нерідко траплялося, що якогось «барона» чи «гра­фа» після вистави шмагали різками за будь-що.

Федір Квітка був далекий від такого. Він не змушував своїх селян розважати гостей. У театрі в Основі грали Григорій та його старший брат Андрій, сестри Парасковія, Лизавета, Марія, їхні друзі та сусіди, зокрема майбутній чоловік Марії Федорівни — Зарудний, а також чоловік Лизавети — Смирнитський. В ама­торських виставах театру в Основі брав участь давній знайомий Квіток, харківський урядовець М. І. Шредер (на початку осін­нього сезону 1808 р. грав Петрушку), який за кілька років стане директором міського професійного театру. З власного бажання у виставах брали участь кучер Лук’ян і маляр Пантелей.

Після від’їзду А. Владимирова до Острогорська, де він був справником, а згодом — Повітовим суддею, та з відходом від теат­ру А. Ф. Квітки (обіймав посади предводителя дворянства, потім сенатора, губернатора), домашній театр зазнав відчутних втрат. «Наш театр падает, — Пише Г. Ф. Квітка до А. Владимирова в 1801 році, — Не иметь нам уже таких хороших и усердных акте-ров, ни в казачестве, ни в гусарстве нету таких молодцов.

Ежели можно только, пожалуйста, собирайтесь к нам. И мы,

165

Взваля кулисы и все театральные приборы на сани, поедем по ярмаркам и по большим селам Христа славить» [23, с.163].

Турбота про професійний рівень домашнього театру не по­лишала Г. Ф. Квітку й наступного року. У листі від 22 березня 1802 р. він знову благав А. Владимирова приїхати до Основи: «Теперь-то случай принятся бы опять за восстановление наше-го театра, беднейшего паче всех театров. Ежели же ты не мо-жешь, то поставляй на место свое молодого актера» [23, с. 164].

Участь Григорія Квітки в громадському житті, його демок­ратизм і уміння контактувати з людьми зробили письменника популярним і бажаним у колі високоосвічених і культурних людей. Відомо, що він майстерно грав на фортепіано та флейті. Для кріпацького оркестру свого брата Андрія Квітки Григорій Федорович написав пісню мисливців, яка виконувалася на дванадцяти ріжках, на зразок кларнетів із клапанами, які сам він і сконструював [24].

Пробував Григорій Федорович свої сили і в композиції, складаючи твори для співу та інструментальні п’єси. Як згаду­вали сучасники, для зустрічі російських військ, що повертали­ся з Парижа після війни з Наполеоном, він написав «Кадриль», у якій, окрім оркестру, брав участь також хор, де дівчата спі­вали:

Милости просим, гости желанны, Лавры пожавши, к нам отдохнуть.

Роком пізніше Г. Ф. Квітка написав марш, який теж засвід­чив його музичну обдарованість. Складав він і пісні, окремі з яких набули популярності та поширилися згодом в народному побуті. До таких, за припущенням деяких дослідників, нале­жить жартівлива пісня «Грицю, Грицю, до роботи», яка, ніби то має автобіографічний характер, особливо в рядках, де автор згадує про своє перебування в монастирі: [9, с. 117]

Пішов Гриць, зажуривсь, Та й в ченці постригсь.

У збірці «Жартівливі пісні» із багатотомного видання «Укра­їнська народна творчість» наведено чималу кількість варіантів цієї пісні. У примітці О. І. Дей зазначає, що один із записів нале­жить Г. Ф. Квітці-Основ’яненку. І далі: «Г. П. Данилевський в книзі «Основ’яненко» висунув твердження, що цю пісню склав Г. Квітка-Основ’яненко, доводячи це деякими його біографічни-166

Ми моментами. В. Науменко вважав, що Г. Квітка сприйняв цю пісню від народу і подоповнив деталями автобіографічного по­рядку від вірша «Пішов Гриць, зажурився»[25, с. 183].

Загалом Г. Ф. Квітка-Основ’яненко добре розумів музику, пісню, був прекрасно обізнаний із музичним побутом. Усе це не могло не позначитися на його творчості, особливо на комедіях і водевілях, де музика та співи відігравали важливу роль. «Та­лант Григорія Квітки, – писав Ю. Д. Луцький, – як автора та виконавця українських гумористичних оповідань, анекдотів, епіграм та віршів, вигадника-жартівника, танцюриста, музи­канта, актора-аматора, а пізніше й учасника вистав професій­ного театру був широко відомий в місті. Всюди, де б не з’являвся Григорій Федорович, – на літературних вечорах, у домі дружини губернського прокурора Любникової, у анд’юнкта російської словесності університету Розумника-Гонорського, де збиралися любителі літератури та мистецтва, – всюди він був «душею товариства» [26, с. 18].

Окрім родинного театру Квіток, у Харкові був ще міський театр, заснований, за свідченням Григорія Квітки, 1790 р. [23, с. 90]. Підтвердження слів Григорія Федоровича про театраль­ну виставу, яка відбулася в Харкові 29 вересня 1790 р., ми зна­ходимо в історика К. П. Шелкова [27]. Створена з ініціативи місцевого чиновництва трупа з двадцяти осіб давала вистави, що мали переважно характер розважальних видовищ. Так, під керівництвом «відставного дансера» (артист балету петербур­зького театру) Іваницького ставилися балетні дивертисменти, в яких особливою популярністю користувалися виступи дочки місцевого маляра, котра так і увійшла в історію театру під ім’ям Малярівна. Молода танцівниця полонила глядачів при­вабливою зовнішністю, вправністю та легкістю в танцях.

Промовисті факти про перші кроки харківського театру знаходимо у нарисі «История театра в Харькове» (надруковано 1841 р.), присвяченому відкриттю нового приміщення театру Л. Ю. Млотковського. Як активний учасник театрального жит­тя, Г. Ф. Квітка дає кваліфіковану характеристику виставам, визначним акторам і театральним трупам. Вистави й актори оцінюються письменником із позицій прибічника реалістично­го сценічного мистецтва. Матеріали нарису «История театра в Харькове» широко використовуються й дотепер істориками театрального мистецтва.

Професійні трупи почали з’являтися в Україні вперше на-167

Прикінці XVIII ст. у зв’язку з пожвавленням міського життя. До міст з’їзджалися купці, тут відкривалися адміністративні уста­нови з освіченими урядовцями, а на зиму прибували зі своїх має­тків поміщики — Публіка з досить розвиненими культурними запитами. Завдяки цьому спорадично ненадовго формувалися театральні трупи аматорів, які об‘єднувалися навколо двох-трьох заїжджих мандрівних акторів. Так було і в Харкові, де по­дібну трупу заклав актор, солдат-утікач Дмитро Москвичов. Та здебільшого трупу організовував якийсь антрепренер і вона існу­вала тривалий час. Суто українських труп майже не було, пере­важали польські або російські, бо грали вони переважно для пан­ства — Або польського, якого було чимало в Україні, особливо на Правобережжі, або російського чи зрусифікованого українсько­го. Проте в складі цих труп було багато українців. Заради заробі­тку антрепренери часто ставили українські п’єси, бо на них охоче ходила широка публіка — Дрібне панство та заможне міщанство.

Перші спроби організації театру в Харкові були нетривалі: після однієї або кількох вистав справа завмирала. Пояснюється це, насамперед, відсутністю більш-менш придатного примі­щення та професйно зрілих кадрів виконавців і досвідчених керівників театральної справи. Проблема приміщення була розв’язана лише після 1789 р., коли з приїздом новопризначе-ного харківського губернатора Ф. І. Кишенського пожвавилося культурне життя міста. У Харківському університеті почали регулярно читатися наукові та мистецькі лекції, відбувалися симфонічні концерти. Назріла потреба в постійній трупі, і хар­ківське дворянство вирішило заснувати професійний театр. Губернатор підтримав ініціативу місцевих чиновників, на ко­шти яких було переобладнано під театр залу з хорами в два яруси, де Катерина ІІ у 1786 р. давала бал для дворянства, на­місника та чиновників. «После того зала не была ничем зани-маема. В ней-то устроили театр. Немного потребовалось, чтобы в готовой зале поставить сцену, на ней кулисы и расписать их. Мастеровые взяты были из губернской роты, приказано им, и они все сработали» [23, с. 91].

Театр відкрився, за словами Г. Ф. Квітки: «В продолже-ние успенской ярмарки…» [23, с. 92], що відбувалася від пер­шої Пречистої протягом 20 днів (із 15 серпня по 4 вересня ста­рого стилю — З 28 серпня по 17 вересня нового стилю) [28, с. 137]. Рік видкриття театру не 1891, як вказує Ю. Д. Луцький у своїй праці «Драматургія Г. Ф. Квітки-Основ’яненка і театр»

168

[26, с. 9], а 1890. У «Репертуаре Русского и Пантеона всех ев-ропейских театров» знаходимо відомості, що театр був відкри­тий десь між 15-20 серпня 1790 р. прем’єрою комедії Я. Княж-ніна «Без обеда домой еду», що повністю підтверджують слова Григорія Квітки [29, с. 15]. На прохання губернатора акторами були: «молодые люди, служившие в канцеляриях, в чертеж-ной, не окончившие еще курса наук в тогдашних училищах, объявили желание играть на театре без всякого вознагражде-ния, а единственно для удовольствия публики. А как не на-шлось охотниц вступить в актрисы, то из них же способные за-нимали женские роли» [23, с. 92]. Частина цієї молоді свого часу навчалася в Москві чи Петербурзі та мала там можливість бачити вистави професійних театрів.

Цікаво та винахідливо було обладнано сцену. Відоме прі­звище першого українського «машиніста сцени» – це завзя­тий аматор, губернський механік Лука Семенович Захаржев-ський. За його екскізами та кресленнями була збудована сцена, зроблено кілька змін декорацій: павільйони бідної та багатої хат, інтер’єри міського будинку та палацу, розписано потрібні куліси. У цих декораціях ішли всі п’єси, незалежно від того, в яку епоху та в якій країні відбувалася дія. Підйомні механізми та система блоків, що давала можливість у ході вистави спус­кати дійових осіб із «неба» та робити «польоти», були нечува-ним досягненням тогочасної театральної техніки.

Сцена в ті часи освітлювалася олійними каганцями, а змон­тована Л. С. Захаржевським складна шарніроблочна система давала можливість поступово змінювати інтенсивність штуч­ного освітлення, імітуючи схід і захід сонця і місяця, – все це справляло на публіку величезне емоційне враження.

Вистави давалися постійно по вівторках і п’ятницях із шо­стої вечора й до глибокої ночі. У великий піст грати вистави не дозволялося. Вхід до театру за невелику платню був можливий для всіх бажаючих. Оскільки друкарні у Харкові не було, про початок вистав повідомляла написана афіша, прикріплена до ліхтарного стовпа.

Великою популярністю у глядачів користувався Дмитро Мо-сквичов, колишній сержант губернської роти з російського м. Орел. О. Казимиров у дослідженні «Український аматорський театр (дожовтневий період)» зазначав, що після оголошення державної жалоби у зв’язку зі смертю Катерини ІІ: «…аматорські вистави поновилися у Харкові кількома роками пізніше, вже за

169

Участю напівпрофесійних акторів – сержанта Дмитра Москви-чова та його дружини. Ці вистави поклали початок міському професійному театрові» [30, с. 32]. Для багатьох харків’ян пам’ятним був дебют цього актора у п’єсі «Князь-трубочист, тру-бочист-князь» італійського автора А. Портогаллі. І не тільки за­вдяки його прекрасній грі, а й одному казусу, що трапився з ним на сцені.

На прем’єрі комедії у залі був губернатор Орловського на­місництва, що знав особисто Дмитра Москвичова, який таємно залишив службу в Орловській губернії. «…заметив своего губе­рнатора, он постигнул следствия за самовольную перемену службы, потерялся совсем и едва не убежал со сцены; но нача­льник его, сжалясь над ним и чтоб не лишить публики удово-льствия, закричал ему: «Не робей, Дмитрий, не робей!.. Продо-лжай, не бойся ничего». И Дмитрий отправился и кончил пьесу к всеобщему удовольствию» [23, с. 93]. Того самого вечора гу­бернатори підписали документи про переведення Дмитра Мос-квичова з орловської губернської роти до харківської. Після цього він приступив до постановки комічної опери російського драматурга Олександра Онисимовича Аблесимова «Мельник, колдун, обманщик и сват», яка спочатку йшла з музикою М. М. Соколовського, а з 1792 р. – із музичним оформленням Е. І. Фоміна. Ця комедія викликала дуже багато дискусій серед харків’ян і гостей міста. Обговорювали не тільки гру акторів, а й художнє оформлення сцени та її технічне забезпечення.

За якийсь час Дмитро Москвичов одружився з дочкою ци­гана, який постійно мешкав у Харкові. Так на сцені Харківсь­кого театру вперше з’явилася жінка – Лизавета Гаврилівна Москвичова, яка дебютувала в опері «Мельник». «Несколько дней перед таким необыкновенным событием только и речей было, что, наконец, явится на сцене «настоящая актриса», т. е. не мужчина в женском платье, а именно женщина» [23, с. 95]. Гра та спів Лизавети Гаврилівни викликали справжній фурор. «Рукоплескания, форо, не умолкали, кошельки с червонцами и рублевиками летели на сцену то справа, то слева…» [23, с. 95].

З 1795—96 рр. у Харкові утворилася справжня антреприза. Колишній придворний актор Трохим Константинов із невели­кою трупою дістав дозвіл взяти театр на своє утримання. Коле­ктив театру поповнився за рахунок привезених ним до Харкова виконавців. Професійне ядро його складалося тепер із шести акторів та трьох актрис.

170

Окрім тогочасних російських опер, на сцені харківського театру в 1795—1796 рр. ставили комедії «Тщеславный» Ф. Де-туша, «Наниха» М.-Ф. Вольтера, «Менехмы или близнецы» Ж. Ф. Реньяра в переробці В. Лукіна, «Преступник от игры, или Братом проданная сестра» Д. Єфім’єва, «Хвастун» Я. Княжніна, а також міщанську трагедію «Беверлей» (переробка трагедії Е. Мурата), після постановок якої виконавець головної ролі Трохим Константинов хворів по декілька днів від нервового на­пруження.

Репертуар театру складався за принципом «для розваги публіки», та й гра акторів, за свідченням Михайла Щепкіна, була: «спотвореною декламацією, бо слова вимовлялися яко­мога голосніше і майже кожне супроводжувалося жестами. Особливо в ролях коханців слова «любов», «пристрасть», «зра­да» вигукувалися так голосно, наскільки вистачало сили. Коли актор закінчував монолог, після чого мав виходити, то в ті часи вважалося правилом піднімати праву руку вгору і так іти зі сцени» [30, с. 117].

Губернський чиновник Микола Іванович Шредер, який згодом став тамбовським віце-губернатором, взяв на себе кері­вництво харківським театром. Це тривало з 1808 р. приблизно до 1812 р.. Г. Ф. Квітка писав: «Один из служащих тогда у нас чиновников, зная общее желание и соглашаясь на просьбу об-щества, взял на себя заботы дать возможность странствующим артистам показать сценические свои дарования… По всей справедливости должно сказать, что этому чиновнику мы обя-заны за новое основание у нас театра, послужившее к продол-жению его и до настоящего времени» [23, с. 98, 99].

З часом на центральному майдані міста, навпроти дворянсь­кого зібрання, було збудовано нове приміщення театру. Ця де­рев’яна будівля з просторою, глибокою сценою та містким залом із партером, амфітеатром, двома ярусами та галереєю отримала назву «Театр Шредера» та проіснувала до 1816 р.. Саме в цьому приміщенні дебютував Михайло Семенович Щепкін.

На початку осіннього сезону 1808 р. до складу членів дирек­ції театру було запрошено Григорія Федоровича Квітку. Можли­во, це була ініціатива М. І. Шредера, який колись у домашньому театрі Квіток в Основі грав Петрушу, був добре знайомий із Гри­горієм Федоровичем і знав про його любов до театру. Г. Ф. Квітка сприйняв запрошення без особливого ентузіазму, хоч і вважав це за високу честь. Річ у тому, що родина Квіток у той час пере-

171

Живала один із важких періодів: у сестри Парасковії Федорівни важко хворіла дочка. Марія Федорівна, народивши дочку, похо­вала чоловіка. Того самого року, по смерті чотирьох синів, брат – Андрій Федорович поховав дружину – Парасковію Миколаї­вну. У листі до А. Владимирова від 14 листопада 1808 р. Григо­рій Федорович писав: «Дирекция вновь устрающегося в Харько-ве театра сделала мне честь приглашением в сочлены, но – не то время, не тот дух. Сижу себе с своими вдовцами и вдовами и го­рюю с ними, никуда не езжу, разве в театр, но не смотреть, а вспоминать приятнейшее прошедшее время, когда мы жили во всем значении этого слова» [23, с. 168].

Та Григорія Квітку не могла не хвилювати доля театру. Спостерігаючи погану гру приїжджих акторів, переважно по­ляків, Григорій Федорович звертався до А. Владимирова з про­ханням знайти для Харківського театру кращих акторів. На той час в Острогозьку розпався відомий театр поміщиків Тевя-шових. «Я слышал, – пише він, – что тевяшовский театр ру-шился. Если есть порядочные актёры и актрисы, рекомендуй им приехать сюда. Ежели понравитса, директор, пополня все убытки, примет их. Директор Шредер – бывший Петруша ос-новянского театра. Мы и посредственным будем довольны, по­тому что между теперешними актёрами (приказными харьков-скими) много дряни, а актрис и тем более» [23, с. 168—169].

І вже за три місяці, в лютому 1809 р., Григорій Квітка дя­кував другові: «…за труды в проведовании об актёрах тевяшов-ских. Театрик у нас довольно порядочный; актёры худы, ак-трисы еще хуже; директор (Шредер) трудится; публика роп-щет, почему так не играют, как на придворном (театре)… Я очень доволен собою, что отказался от чести быть директо­ром, и теперь покоен» [23, с. 170]. Та спокій, на який так споді­вався Григорій Квітка, був недовгим. Уже на початку 1812 р. він повідомляє: «Имею честь быть директором театра по обще-му и единодушному избранию. Хлопот полоно рот, один везде и во всём» [23, с. 171]. Директором харківського театру Григорій Федорович пробув недовго. Існування цього закладу перервала війна. «Наступило время думать не о театре» [23, с. 101]. Та цілком справедливо писав Іван Франко, що: «…хоча дирекція Квітки була дуже короткою, та, проте, театр ніколи не переста­вав його занімати» [31, с. 223].

Наступні два роки харківське театральне життя заповнюва­лося ярмарковими виставами польських, російських та україн-172

Ських аматорів, очолюваних російським актором і антрепенером Осипом Івановичем Калиновським. Тодішній харківський губе­рнатор Іван Іванович Бахтін просив Григорія Квітку взяти на себе керівництво театром під час ярмарок. Знаючи скандальний характер акторів із трупи О. І. Калиновського, Григорій Федоро­вич, давши згоду, повідомляв губернатора: «…принимаю на се-бя дирекцию над театром на всю сию ярмарку, и спрашивая при том позволения у Вашего превосходительства в случае какого-либо неповиновения со стороны актёров и явного между ними неустройства сложить с себя директорство и придставить о том правительство. Сентябрь 26 дня 1814 года» [32, арк. 1]. На що губернатор видав харківському поліцмейстру ордер від 3 жовтня 1814 р. на підтвердження призначення Григорія Федоровича Квітки директором харківського театру та про перехід трупи О. І. Калиновського під його керівництво [33, арк. 2 (Друкується вперше)].

1814 р. до трупи О. І. Калиновського приєднався вчитель танців Іван Федорович Штейн. Безкорислива любов до театру, талант організатора допомогли йому створити прекрасну про­фесійну трупу, до складу якої входили М. С. Щепкін, І. Ф. Уга-ров, П. Е. Барсов, Т. Г. Пряжевська, та забезпечити сприятливі матеріальні умови для їхнього творчого зростання. З 1816 р. І. Ф. Штейн став антрепренером харківського театру, оскільки трупа О. І. Калиноського відокремилась від трупи І. Ф. Штейна та почала виступати самостійно у Калузі та Воронежі. Запроси­вши виконавців із Москви, з трупи Познякова, з кріпацьких театрів, з курського театру братів Барсових, із польської трупи А. Змієвського та інших, І. Ф. Штейн зумів створити справжній професійний колектив, що нараховував у своєму складі понад сорок акторів та актрис, двадцять осіб балету та прекрасний оркестр. Окрім цього, він набрав групу кріпацьких дітей, яких почав навчати «граціозності та позам», і вже за місяць давав із їхньою участю дивертисменти [26, с. 22]. «Здесь только что из ничего завёлся театр, – и уже очень хороший при нём балет!..» – писав у січні 1816 р. в редагованому Г. Ф. Квіткою журналі «Украинский вестник» літератор та любитель театру, ад’юнкт Харківського університету Є. Філомафітський, – «да вообрази себе здесь балет, и балет такой, на который можно смотреть с величайшим удовольстием… Всё сделано подленно неусыпны-ми стараниями І. Ф. Штейна» [33, с. 116]. Улітку 1816 р. Іван Штейн збудував нове приміщення театру з трьома ярусами,

173

Ложами, патрером і галереєю.

Григорій Федорович, тісно пов’язаний з трупою І. Ф. Штей-на, став на той час одним із найавторитетніших громадських діячів і керівників культурного життя Харкова. Він дбав про поліпшення репертуару театру та майстерності акторської гри. Відвідував усі нові вистави, брав участь у їхньому обговоренні. Як один із редакторів журналу «Украинский вестник», він впливав на театральне життя і зі сторінок преси. У статтях із питань літератури, естетики, театру та музики самого Г. Ф.Квітки та інших авторів, що друкувалися в цьому журна­лі, послідовно відстоювались принципи реалізму, народності мистецтва. Григорій Квітка вважав, що театр, освіта, наука та друковане слово є важливим засобом у вихованні гуманізму. На виховну силу театру Григорій Квітка покладав великі надії. Та не тільки він.

Г. Ф. Квітка почувався щасливим, приймаючи у скромному будиночку в Основі знаменитого актора, який незабаром на весь світ уславив російське театральне мистецтво. Згодом у статті «Історія театру у Харкові» письменник висловлював своє захоплення силою таланту знаменитого актора: «Не во гнев некоторым сказать, его никто не наставлял и не учил: та­ланта, подобного Щепкину, нельзя произвести, он сам родится и часто бывает неизвестен своему хозяину – до времени. Мы все, невидившие далее провинциальных театров, в Щепкине начали понимать, что есть и каков должен быть актёр… так нам ли было учить его?» [23, с. 102].

Князь Микола Григорович Рєпнін, військовий губернатор Малоросії з 1816 до 1835 рр., меценат українського театру, який сприяв викупові М. С. Щепкіна з кріпацтва, під час неод­норазових приїздів полтавської трупи до Харкова листовно просив Г. Ф. Квітку-Основ’яненка бути директором театру на період гастролей. У службовому повідомленні до харківського губернатора В. Муратова від 23 липня 1819 р. Григорій Квітка писав: «Репнин отношением своим поручает в непосредствен-ное моё розположение Полтавский театр, имеющий прибыть в Харьков в первых числах августа для представлений по 1-е сентября. Посему покорнейше прошу Вашего превосходи-тельства кому следует дать предписание об оказывании посо-бий со стороны полиции, так и о том, что по распоряжению мо-ему положенный спектакль в пользу инвалидов имеет быть дан 12-го числа наступающего вследствие чего прилагаемую афи-174

Шу я покорнейше прошу дозволить напечатать и объявить по городу и, если можно, поелику еще позволит время, сделать ее известною в уездах губернии вашей» [36].

Навіть напередодні розпаду полтавської трупи у липні 1821 р. у листі до В. Муратова M. Г. Рєпнін писав, що, незва­жаючи на те, що полтавська трупа дещо змінилася, вона не втратила його покровительства. Час приїзду трупи до Харкова наближався, а по місту вже пройшли чутки, що полтавська трупа розвалилась, а власник харківського театру мав намір продати приміщення під магазин. В. Муратов вважав за потрі­бне повідомити про це Г. Ф. Квітку-Основ’яненка. За місяць, 5 серпня 1821 р., Григорій Квітка в листі до В. Муратова допо­відав, що: «…труппа полтавских актеров прибыла в Харьков, и я по препоручению князя Николая Григорьевича испрашиваю позволения начать им свои представления по уважению ярма-рочного времени, сего августа 7-го числа» [37].

3 1832 р. поряд із І. Ф. Штейном антрепренерською діяльні­стю займається актор і режисер Людвіг Юрійович Млотковсь-кий, який після Київського театру спочатку виступав у трупі Івана Штейна як хорист і актор, а І833 р. очолив курську час­тину штейнівської трупи. У ній виступали видатні актори Кар-по Соленик, М. Рибаков, К. Млотковський. У 1834—1843 pp. трупа Л. Ю.Млотковського виступала вХаркові.

Відомий своєю громадсько-благодійницькою діяльністю, Г. Ф. Квітка користується величезним авторитетом у трупі І. Ф. Штейна і Л. Ю. Млотковського. Він був тісно пов’язаний з театром, ходив на репетиції, брав найактивнішу участь у доборі репертуару, обговоренні нових п’єс. Усе це сформувало театра­льно-естетичні погляди Григорія Квітки та визначило шлях до драматургії. Таким чином, перехід від «Писем…» до драматич­ного жанру був цілком закономірним. Своєрідність творчого сприйняття дійсності, гостре відчуття життєвих колізій, нареш­ті, невичерпна потреба творити добро – все те теж підводило його до цього вибору. Розуміння великої виховної сили театру примусило Г. Ф. Квітку написати чимало п’єс російською та українською мовами, а під кінець свого творчого шляху розпові­сти про історію зародження театру в Харкові в окремій статті.

Харківський театр першої половини ХІХ ст. – явище своє­рідне як щодо репертуару, так і його національного характеру. Починаючи з першої постановки «Наталки Полтавки» та «Мос­каля-чарівника», на його сцені безупинно розвивалося україн-

175

Ське національне професійне театральне мистецтво. У 1831 р. Г. Ф. Квітка написав «Сватання на Гончарівці» – українську оперету, відмінну від західно-європейських зразків, із музикою етнографічного характеру та комедійно-побутовою основою.

Формування жанру українського водевілю й комедії почи­нається з «Москаля-чарівника» І. П. Котляревського (1819), а у 1839 р. Г. Ф. Квітка створив водевіль «Бой-жінка». Довший час театрознавці вважали її одноактним водевілем, хоч у різних до­кументах (афіші, відгуки, матеріали цензури тощо) зустріча­ються різні визначення жанру: «опера-водевіль», «опера на одну дію», «водевіль-жарт» і т. п. «Бой-жінка» ставилася як одноакт­ний водевіль – тобто, нескладна комедія, де спритна молодиця Настя, удаючи, що вона кохається з уланом Сумосводом (який насправді був її братом), добряче провчає свого ревнивого чоло­віка Потапа.

Дослідник П. О. Лобас розшукав у науковій бібліотеці Ка­занського університету рукописну копію початкового варіанту комедії «Бой-жінки», на постановку якої одержано дозвіл цен­зури від 7 травня 1840 р. з такою анотацією: «Потап – дурний, ревнивий мужик, жінка його Настя – бой-баба. Вона хоче від­учити його від ревнощів і для того переконати його, що якщо захоче обдурити його, так йому нічим не врятуватися. При до­помозі брата, відпущеного улана Сумасвода, вона морочить йо­го цілий день і, нарешті, бідний Потап змушений обіцяти, що ніколи в житті не буде ревнувати жінки» [38]. Перші публіка­ції цього твору в газеті «Южный край» [39] та в журналі «Кие-вская старина» [40] є нічим іншим, як скороченими варіанта­ми авторського тексту триактної «малоросійської опери». Зі вступної статті М. Щугурова «Бой-жінка». Неизданное драма-тическое сочинение Г. Ф. Квитки», яка супроводила водевіль у «Киевской старине», дізнаємося, що рукопис цього твору, який вважався безслідно загубленим, до кінця 60-х рр. був у С. С. Гулака-Артемовського. Знаменитій співак і композитор одержав його від свого дядька – відомого письменника, близь­кого приятеля Г. Ф. Квітки П. П. Гулака-Артемовського. Окре­мі виправлення та скорочення тексту дають підстави вважати цей рукопис одним із примірників, за яким п’єса йшла у Хар­кові, і який зберігає сліди роботи над вдосконаленням її тексту. Це підтверджує також текстологічний аналіз П. О. Лобаса, який зіставив різні варіанти цього твору [26, с. 77].

Г. Ф. Квітка, задумавши дати комедію без переваги співу й

176

Танцю, написав водевіль «Шельменко-денщик» та драму «Щи­ра любов». Водевіль займав провідне місце в репертуарі насту­пних десятиріч, давши добру творчу поживу таким блискучим комедійним акторам, як М. С.Щепкін та КарпоСоленик.

Карпо Соленик перший інтерпретував в п’єсах Г. Ф. Квітки ролі Стецька в «Сватанні на Гончарівці» та Шельменка. Він був коміком-буфінатом, хоч добре грав і ролі коханців у водевілях зі співом та молодих, веселих, моторних простаків. Серед тодіш­нього акторства Карпо Соленик вирізнявся надзвичайною інтелі­гентністю. Він здобув освіту у Віленському університеті, а на за­прошення перейти на петербурзьку імператорську сцену відповів категоричною відмовою, мотивуючи це тим, що він українець, любить Україну і що йому шкода покинути її. Помер у 40 років від туберкульозу, будучи режисером харківського театру.

Саме від Михайла Щепкіна та Карпа Соленика починається правдиве відтворення образу української людини, зокрема се­лянина, при чому останній намагався подати цей образ зі сере­дини, не задовольняючись зовнішнім малюнком.

Вищим досягненням драматургічної творчості Г. Ф. Квітки-Основ’яненка є його п’єса «Сватання на Гончарівці». Націона­льна своєрідність твору виявилась, насамперед, в його мові. По­ставивши за мету показати позитивних героїв з народу, правди­во змалювати життя та побут своїх земляків, Г. Ф. Квітка впер­ше написав п’єсу українською мовою, переконливо передаючи спосіб мислення персонажів. Особливо це відчувається в сокови­тих, живих діалогах, при відтворенні природних інтонацій, у характерних виявах поведінки представників різних суспільних верств, властивих для Харківщини початку ХІХ ст., особливос­тей мови. «Просили меня написать для театра оперу, – писав Григорій Федорович, – я собрал главных здешних характеров несколько, наполнил песнями, обрядами, и пошло дело в лад» [23, с. 217]. Між текстом автографа та друкованими виданнями є значні відмінності. Готуючи п’єсу до друку, письменник, зокре­ма, додав численні пісенні партії, скоротив та доопрацював цілу низку сцен. У зв’язку з цим змінювалося жанрове визначення твору: в автографі – «малороссийская комедия», а в друкова­них виданнях –«малороссийская опера».

Уперше поставлена у Харкові влітку 1836 р. трупою Л. Ю. Млотковського, ця п’єса посіла чільне місце в репертуарі багатьох труп. Протягом 40-х років ХІХ ст. вона неодноразово ставилась у Києві, Чернігові, Одесі, Миколаєві, Таганрозі, Сім-

177

Ферополі, Тифлісі та інших містах. У переробці І. Озаревича під назвою «Сватання, або Жених навіжений» п’єса у 1850 р. була поставлена аматорським гуртком у Коломиї. Організована на базі цього гуртка напівпрофесіональна трупа виступала з цією виста­вою і в інших містах Галичини. Газета «Зоря Галицька» писала: «В гарно устроєнім театрі відіграли любителі драматичної штуки комедію-оперу «Сватання, або Жених навіжений». Стефанка навіженого вдатно відіграв д. Ляйтнер, цісарсько-королівський поручик полку охотників графа Сіромая, котрий удостоїв нас прийняти до себе дирекцію нашого театру. Чистий тенор д. Залу-цький доказав, що може руська пісня. Панам Майер і Келлер вдячні ми за ласкаву услугу в наших спектаклях. Дім був пере­повнений, апубліка зовсім вдоволена» [41, с. 137].

Дбаючи про поліпшення театрального репертуару, Г. Ф. Кві­тка запропонував провести конкурс на кращу комедію серед драматургів. Про це він писав у листі до Ф. О. Коні від 2 липня 1841 р.: «Человек сто, любителей театра…подписались бы по 25 рубл. ассигнациями и кликнули бы клич: кто, дескать, на-пишет русскую комедию такую и такую, тому, дескать, от этого общества выдано будет 1000 и/ли/ 1500 р… Учереждается коми-тет для рассмотрения из лиц понимающих дело /…/. В этот ко-митет доставляются сочинения по употребительной форме с де-визами и проч. Комитет судит и рядит; не отыскивает изящней-шего, превосходного, вечно славного, но смотрит на время и об-стоятельства, отличает лучшую из вступивших на суд. Присуж-дает и выдает премию и сверх того ходатайствует о представле-нии избранной комедии на театре с выгодами для автора, как узаконено» [23, с. 317]. Ця пропозиція Григорія Федоровича Квітки за життя письменника підтримки не знайшла.

Глибоке знання життя, побуту, звичаїв та мови різних верств населення, виразне й тонке змалювання характерів ді­йових осіб, майстерна побудова композиції, діалогів забезпе­чили п’єсам Г. Ф. Квітки-Основ’яненка успіх серед глядачів.

1. Айзеншток І. До соціології повістей Квітчиних / На 150 річчя

народження письменника // Червоний Шлях. — Харків, 1928. — № 12.

— С. 133—139.

2. Айзеншток І. К вопросу о литературных влияниях // Известия

Отделения русского языка и словесности Российской Академии Наук.

— Т. ХХІV. — Кн. 1. — Петроград, 1922. — С. 23—42.

3. Вербицька Є.Г. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко. —

Харків: Харківське обласне видавництво, 1957. — 132 с.

178

4. Возняк М. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість. — К., Держлітвидав, 1946. — 94 с.

5. Волинський П. Квітка-Основ’яненко. Критико-бібліографічний нарис // Григорій Квітка-Основ’яненко. Вибрані твори. — К.: Держлі-твидав, 1949.

6. Волинський П. Теоретична боротьба в українській літературі (Перша половина ХІХ ст.) — К.: Держлітвидав, 1959. — 441 с.

7. Гончар О. Новатор, гуманіст, сатирик // Дніпро. — 1968. — № 8.

— С. 150—158.

8. Гончар О. Фолькльорна атмосфера повісті «Маруся» // Радян­ське літературознавство. — 1968. — № 11. — С. 31—47.

9. Гончар О. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість. — К.: Наукова думка, 1969. — 365 с.

10. Зубков С. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко // Квітка-Основ’яненко Г. Вибрані твори.—К.: Держлітвидав України, 1964. — С. 3—16.

11. Зубков С. Невідоме про Квітку-Основ’яненка // Радянське літературознавство. — 1967. — № 1. — С. 46—56.

12. Зубков С. Перший класик української художньої прози // Кві­тка-Основ’яненко Гр. Твори. У 8-ми томах. — Т. 1. — К.: Дніпро, 1968.

— С. 5—43.

13. Крутикова Н. Выдающийся украинский писатель // Литера-

турная газета. — 1953. — № 141.

14. Крутікова Н. Гоголь та українська література. —

К.:Держлітвидав України, 1957. — С. 65—121.

15. Попов П. Невідомі листи Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. — К.: Наукова думка, 1966. — 52 с.

16. Походзіло М. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість. Посібник для вчителів. — К.: Радянська школа, 1968. — 140 с.

17. Чалий Д. Вплив реалізму Гоголя на творчість Квітки- Основ’яненка // Гоголь і українська література ХІХ ст. Збірник ста­

тей.— К.: Держлітвидав України, 1954. — С. 37—58.

18. Чалий Д. Становлення реалізму в українській літературі. Пе­рша половина ХІХ ст. — К.: Держлітвидав України, 1956. — 421 с.

19. Перепилиця П. З історії українського водевілю // Українсь­кий водевіль. — К.: Мистецтво, 1965. — С. 3—42.

20. Каземиров О. Український театр. (Дожовтневий період). — К.: Мистецтво, 1965. — 134 с.

21. Кисіль О. Український театр. Дослідження. — К.: Мистецтво, 1968. — 259 с.

22. Данилевский Г. Украинская старина. — Харьков: изд. Зеленс-кого и Любарского, 1866. —284 с.

23. КвіткаОснов’яненко Гр. Твори. У 8-ми томах. — К.: Дніпро, 1968. — Т. VII.

24. Беликов С. Биография Квитки-Основьяненко // Харьковские губернские ведомости. — 1878. — 18 ноября.

179

25. Науменко В. Григорий Федорович Квитка-Основьяненко (Биог-рафический очерк) // Киевская старина. —1893. —Т. ХІІІ. — С. 155—189.

26. Луцький Ю. Драматургія Г. Ф. Квітки-Основ’яненка і театр. — К.: Мистецтво, 1978. — 160 с.

27. Щелков К. Харьков, историко-статистический опыт. — Харь-ков: тип. Харьковского губернского правления, 1880. — 72 с.

28. Багалій Д. Історія Слобідської України. — Харків: Основа, 1990. — 256 с.

23 - Шкільний Всесвіт

29. Репертуар Русского и Пантеон всех европейских театров. Ма­теріал для истории театра. — СПб., 1842. — С. 15—20.

30. Щепкин М.Записки. Письма.—М.: Искусство, 1952. — 371 с.

31. Франко І. Твори в 20-ти томах. — К.: Держлітвидав, 1955. — Т. 16. — Літературно-критичні статті. — 468 с.

32. ХДОА. — Ф.3. — Оп.23. — Спр.433.

33. Филомафитский Е. Письма в Херсон // Украинский вестник. — 1816. — январь. — С. 109—129.

34. Украинский вестник. — 1819. — январь. — С. 12.

35. ХДОА. — Ф.3. — Оп.43. — Спр.134. — Арк. 1.

36. ХДОА. — Ф. 3. — Оп. 39. — Спр. 121. — Арк. 1. Публікується вперше.

37. ХДОА. — Ф. 3. — Оп. 23. — Спр. зб. 132. — Арк. 4. Публікується вперше.

38. ЦДІА у Петербурзі.— Ф. 780. — Оп. 1. —Спр. зб. 16. — Арк. 61.

39. Южный край — 1893. — №№ 4370, 4371.

40. Киевская старина. — 1893. — № 10. — С. 124—152.

41. Зоря Галицька. — 1850. — № 23. — С. 137.

180

УДК 303.422(477 + 495) Олександр Пилипенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *