У творчій майстерні письменника складається складний сюжетний задум, що містить у собі наболілі питання сучасної моралі, філософії. Про задум роману «Злочин і покарання» у вересні 1865 року Достоєвський сповіщає редактор журналу «Російський вісник» М. Н. Каткова, повідомляючи його в листі повний план задуманого добутку: «Дія сучасне, у нинішньому році. Парубок, виключений зі студентів університету, міщанин по походженню, і живучий у крайній бідності, по легкодумству, по хиткості в поняттях, піддавшись деяким дивним «недокінченим» ідеям, які носяться в повітрі, зважився разом вийти з кепського свого положення. Він зважився вбити одну бабу, титулярну радницю, що дає гроші на відсотки». Майже місяць він проводить після вбивства до остаточної катастрофи. Ніяких підозр немає й не може бути. Отут — Те й починається весь психологічний процес злочину. Нерозв’язні питання встають перед убивцею, несподівані почуття мучать його серце. Божия правда, земний закон бере своє, і він кінчає тим, що примушено сам на себе донести. Примушено, щоб, хоча загинути на каторзі, але повернутися знову до людей; почуття роз’єднаності з людством, що він відчув по здійсненні злочину, замучило його. Закон правди й людська природа взяли своє… Злочинець сам вирішує прийняти борошна, щоб надолужити свою провину

Зміст страждань Родіона в тім, що совість і розум вступили в боротьбу між собою. Розум судорожно відстоює можливість для Раскольникова бути людиною «вищої породи». Герой цілком покладається на свій розум, на свої «теоретичні опори». Але його подавлений ентузіазм трагічно вгасає, і герой роману, рішуче не совладавший із собою в момент здійснення злочину, усвідомить, що він не старушонку вбив, а «самого себе». Совість виявилася набагато сильніше розуму й, потрібно сказати, що ще до вбивства процентщицы вона робила на його поводження великий вплив. Згадаємо хоча б міркування Раскольникова після «підготовчого» візиту до Алене Іванівни: він вийшов від її в зніяковілості, кілька разів зупинялася на сходах і вже на вулиці викликнув: «Про боже! як це все огидно! І невже, невже я… ні, це дурниця, це безглуздість! — додав він рішуче. — И невже такий жах міг прийти мені в голову? На який бруд здатно, однак, моє серце! Головне: брудно, капосно, паскудно, паскудно!..»

Так де ж справжній Розкольників — до або після вбивства? Сумнівів ніяких бути не може: і теорія, і спроба її здійснення — це тимчасова омана Раскольникова. Цікаво, що підвищена тяга до «справи» у нього з’явилася після листа матері, де вона розповідає про намір його сестри вийти заміж за Лужина. Наприкінці листа вона запитує: « чиМолишся ти богові, Родячи, як і раніше й чи віриш у доброту творця й искупителя нашого?» У листі матері Раскольникова загалом визначається ідея провини й відплати, що в остаточному підсумку являє собою питання — з Богом ти чи ні? І звідси вже визначається шлях героя — вина, відплата, каяття, порятунок

Достоєвський шукає резерви зцілення свого героя не тільки в зовнішньому впливі на нього (Соня, Разумихин, сестра, Порфирій Петрович), але й у ньому самому, у його життєвому досвіді, у тому числі й релігійному, що сформувало його совість і моральність

Після страшного сну про звіряче вбивство коня п’яними мужиками він звертається до Бога зі справжньою молитвою: «Боже! — викликнув він, — так невже ж, невже ж я в самій справі візьму сокиру, стану бити по голові, размозжу їй череп… буду сковзати в липкою, теплої крові, зламувати замок, красти й тремтіти; ховатися, весь залитий кров’ю… із сокирою… Господи, невже?» І в цьому ж внутрішньому монолозі трохи далі він знову волає до Бога: «Господи! — молив він, — покажи мені шлях мій, а я відрікаюся від цієї проклятої… мрії моєї».

Ставши вбивцею, Розкольників відчув себе роз’єднаним з людьми, оказавшимся поза людством. Він насторожено й навіть винувато дивиться в очі людям, а іноді починає їх ненавидіти. Убивство, якому він хотів додати ідейний вид, відразу ж після його здійснення стало перед ним як досить звичайне, і він, занедужавши всіма звичайними тривогами й забобонами злочинців (аж до їхнього притягання до того місця, де зроблений злочин), починає гарячково переглядати свої філософські викладення й перевіряти міцність своїх моральних опор. Його напружені внутрішні монологи з нескінченними «за» і «проти» не освіжають і не заспокоюють його, психологічний процес здобуває в ньому величезне розжарення

Достоєвський через страждання олюднює героя, будить його свідомість. Розкольників знайомиться з Лужиным і Свидригайловым, бачить на їхньому прикладі можливий шлях свого морального розвитку, виявися він сильною особистістю, і нарешті письменник направляє Раскольникова на шлях більше близький його душі — знайомить із Сонею Мармладовой, носителькою світового страждання й ідеї Бога

В. С. Соловйов дає в одній зі статей про Достоєвського чітку психологічну схему духовної еволюції Раскольникова, з огляду на вплив на героя багатьох зовнішніх і внутрішніх факторів: «Але от раптом та справа, що він уважав тільки порушенням зовнішнього безглуздого закону й сміливим викликом суспільному забобону, — раптом воно виявляється для його власної совісті чимсь набагато більшим, виявляється гріхом, порушенням внутрішньої моральної правди».

Страждання злочинної совісті в Родіона Раскольникова — це величезна рушійна сила, вона веде його до Бога. Причому в цей же час енергія самозахисту в нього висихає. З дивною майстерністю Достоєвський розкриває цю подвійність душі героя, додаючи всі нові й нові ознаки перемоги совісті над розумом

Будь — яке спілкування з людьми ранить його усе більше й більше, але усе сильніше його тягне до Бога. Після відвідування Разумихиным Розкольників викликує: «Господи! скажи ти мені тільки одне: знають вони про всім або ще не знають? А ну як уже знають і тільки прикидаються, дражнять, покуда лежу, а там раптом увійдуть і скажуть, що всі давно вуж відомо й що вони тільки так… Що ж тепер робити? От і забув, як навмисно; раптом забув, зараз пам’ятав!..»

Після знайомства із Сонею Мармеладовой почався новий етап у духовному розвитку Раскольникова. Не відмовившись від своєї «ідеї», він став усе більше й більше поринати в атмосферу божественного жалю, самозречення, чистоти, уособленням і носителькою чого була Соня. Згадаємо кілька епізодів з роману, що происшли з Раскольниковым після поминок Мармеладова, де відбувалося його перше спілкування Ссоней.

«Він сходив тихо, не кваплячись, весь у лихоманці й, не усвідомлюючи того, повний одного, нового, неосяжного відчуття раптом прихлынувшей повного й могутнього життя. Це відчуття могло походити на відчуття присудженого до страти, якому раптом і зненацька повідомляють прощення». Це сьогодення початок воскресіння Раскольникова. Соня повернула йому віру в життя, віру в майбутнє. Розкольників уперше одержав урок безкорисливої християнської любові, любові до грішників. Уперше якийсь час він жив божественною стороною своєї натури. Остаточна духовна перебудова Раскольникова ще спереду, ще багато разів йому потрібно стикнутися з такою любов’ю, освітленої божественним світлом. Правда, щиросердечне просвітління героя тривало недовго — розбуджена життєва енергія пішла в тьму його оман. От реакція Раскольникова на все що происшли:

«Досить! — вимовив він рішуче й урочисто, — ладь міражі, ладь напускні страхи, ладь примари!.. Є життя! Хіба я зараз не жив? Не вмерло ще моє життя разом зі старою бабою! Царство їй небесне й — досить, матінка, пора на спочинок!»

Після знайомства Раскольникова із Сонею Мармеладовой її образ стрімко виростає у своїй моральній яскравості. Драма неправильної думки поступово завершується надією на спокуту й заспокоєння совісті ціною страждання. Справжньою героїнею роману стає Соня — носителька істинно християнських ідей милосердя, любові, смиренності й святості страждання. Велика релігійна думка ховається в цій «знедоленій» дівчині із блідим і худеньким личком

И що надзвичайно важливо, що визначає подальшу долю Родіона Раскольникова й що єдино могло позбавити його теоретичних ідей і гнітючої найчастіше влади розуму над ним — спілкування із Сонею. Воно надалі змушує Раскольникова дивитися на свій злочин не як на предмет юридичного розгляду, не як на реалізацію соціально — філософських вигадок, а як на порушення моральних норм, порушення божественних установок. Поступово відбувається своєрідне «обеззброювання» бесівського раціонального початку в героя

Потрібно сказати, що Розкольників двойственно ставився до жертовності Соні. Логіка його міркувань була проста — Соня понапрасну вмертвила себе, її жертва й віра в допомогу Бога зовсім безглузді. Але в процесі діалогу на цю тему в Раскольникова виникає відчуття, що Соня знає щось таке, чого йому не зрозуміти, його своєрідну зловтіху із приводу її життя й релігійних подань бути потрібно йому самому — це його опір духовному впливу Соні, його прагнення відстояти свої колишні позиції, але раптом, можливо, зненацька для нього самого відбувається якась непояснена «здача позицій»:

«Він усе ходив взад і вперед, мовчачи й не взглядывая на неї. Нарешті підійшов до неї; ока його блискали. Раптом він весь швидко нахилився й, припавши до підлоги, поцілував її ногу…

— Що ви, що ви це? Переді мною! — промурмотала вона, сполотнівши, і боляче — боляче стисло раптом їй серце. Він негайно ж устав

— Я не тобі поклонився, я всьому стражданню людському поклонився…»

Поклоніння стражданню людському — це вже християнський рух душі, поклоніння «тварини тремтячої» — це вже не колишній Розкольників. Найбільш значимим епізодом «Злочину й покарання» є той, у якому Соня Мармеладова читає Раскольникову опис одного з головних чудес, зроблених Христом, описуваних у Євангелії, — про відродження Лазаря. «Ісус сказав їй: Я є воскресіння й життя; віруючий у Мене, якщо й умре, оживе, і всякий живучий і віруючий у Мене не вмре вовек. Чи віриш сему?» Соня, читаючи ці рядки, думала про Раскольникове: «И він, він — теж осліплений і невіруючий, — він теж зараз почує, він теж увірує, так, так! Зараз же, тепер же». Розкольників, що зробив злодіяння, повинен увірувати й покаятися

Це й буде його духовним очищенням, «воскресінням з мертвих». Тремтячи й холодіючи, повторювала Соня рядка з Євангелія; «Сказавши це, воззвал голосним голосом: Лазар, іди геть. І вийшов померлий». Саме після цього епізоду Розкольників пропонує Соні «іти разом», робить покаяння на площі, є сповинной.

Тільки на каторзі Родіон Розкольників знайшов «свою віру» у рятівній для людства любові й уже звідси — у необхідності й рятівничості духовного вдосконалювання кожної окремої людини. Любов привела його до Бога. От цей епізод, що містить шлях Раскольникова зі злочинного сьогодення в нове майбутнє: «Як це трапилося, він і сам не знав, але раптом щось як би підхопило його і як би кинуло до її ніг. Він плакав і обіймав її коліна. У першу мить вона жахливо злякалася, і вся особа її змертвіло. Вона підхопилася з місця й, затремтівши, дивилася на нього. Але негайно ж, у ту ж мить вона все зрозуміла. В очах її засвітилося нескінченне щастя; вона зрозуміла, і для неї вже не було сумніву, що він любить, нескінченно любить її й що настала ж нарешті ця мінута…»

Достоєвський «переборює» час у момент каяття й початку переродження Раскольникова, коли сім років каторги, великий строк, робляться короткою миттю чекаючи волі й новой життя

Таким чином, поетика роману підкоряється одному головному і єдиному завданню — воскресінню Раскольникова, рятуванню «надлюдини» від злочинної теорії й прилученню його до миру інших людей

Як досвідчений провідник, що знає єдину й вірну дорогу, веде Достоєвський читачів через лабіринт совісті Раскольникова. І треба бути гранично уважним і духовно видючим при читанні «Злочину й покарання», звертаючи увагу буквально на всі, щоб побачити наприкінці ту свічу, що тримає Достоєвський

Достоєвського давно немає в живі. Але всі їм написане залишається надбанням людства. Світова Література немислима без Достоєвського, багато чого в його творчості звернена в майбутнє, до духовного відродження всього людства

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *