duxovna visota prostoi lyudini u romani tolstogo vijna j mir tolstoi lev - Шкільний Всесвіт

Духовну красу «простої людини» я хочу показати на прикладі Платона Каратаева.

Після страти «паліїв» у стін Новодівочого монастиря в душі Пьера «начебто раптом висмикнута була та пружина, на якій усе трималося й представлялося живим, і все завалилося в купу безглуздого сміття». Але ввечері того ж дня Пьер довідався людини по ім’ю Каратаев (полонений солдат Апшеронського полку), і мир, що розпався, став потроху знаходити стрункість

Не випадково Толстой підкреслює в Каратаеве не солдатське, а чисто селянський початок. Пьер, уперше поставлений в одні умов життя з мужиком, раптом відкриває для себе його доброту й працьовитість, щиросердечне здоров’я, безпосередність, його життєздатність, чуйність — тобто всі ті якості, який так захоплювався в російському мужику й самім Толстому. І не випадково Платон Каратаев з’являється в романі саме в той момент, коли Пьеру потрібно на щось обпертися, щоб повернути собі віру в добро й правду, загублену їм після розстрілу французами росіян, обвинувачених у підпалі Москви. Завдяки Каратаеву, пише Толстой, «колись зруйнований мир тепер з новою красою, на якихось нових і непохитних основах, споруджувався в його душі».

Образ Платона Каратаева викликав найрізноманітніші судження в дослідників творчості Толстого. Для Пьера Безухова Платон Каратаев є уособленням усього «російського, доброго й круглого». Руху в нього плавні й акуратні. Він все вміє робити «не дуже добре, але й не погано». Живе, ні про що не замислюючись, як птах

Щовечора вимовляє: «Поклади, Господи, камушком, підніми калачиком», а ранком, прокинувшись, присуджує: «Ліг — згорнувся, устав — струснувся». Він усьому радується, у всім уміє знаходити світлі сторони. Платон Каратаев учить Пьера незлобивості, всепрощенню, терплячості й самозреченню. Він розповідає, що був «давнім солдатом», але ніколи не любив військову службу. Потрапивши в полон, він відразу відкинув від себе все солдатське й вернувся «до колишнього, селянського, народного складу». Платон завжди діяльний: пече, варить, шиє, тачает чоботи, стругає свою паличку. А по ночах, коли закінчений трудовий день, дозволяє собі поговорити, проспівати пісню. Його селянський склад характеру, нескінченні примовки стали для Пьера втіленням «духу простоти правди». Але разом з тим Пьер розуміє, що ніяких прихильностей у Платона Каратаева ні, йому невідоме почуття дружби, любові

«Круглий» Каратаев виконав свою місію — «залишився назавжди в душі Пьера». «Пьер не знав отчого; але з тих пор, як Каратаев став слабшати, Пьер повинен був робити зусилля над собою, щоб підійти до нього… Пьер відходив від нього подалі й не думав про нього». І перш ніж до свідомості Пьера дійшло, що Каратаев убито, у його підсвідомості виник образ: Каратаев — крапля з водяної кулі, що була і якої більше немає. «От він, Каратаев, от розлився й зник», — думає Пьер. І, мабуть, без цього «зник» минулого би неповні для Пьера каратаевские уроки: Каратаев для успішного виконання своєї ролі не повинен затримуватися серед живих

Цікаво, що в чорнових начерках до роману Каратаев виглядає значно більше земним і тілесним, чим в остаточній редакції. Він гостріше відгукується на що відбувається, у нього спокійно — веселий голос. Існує точка зору, що Платон Каратаев, по думці Толстого, узагальнений образ російського народу, відбиває особливість російського національного характеру, його психологію. Дійсно, у фігурі Каратаева втілений певний тип народного життя, що складався століттями й особливо добре помітний у пору суспільних вибухів, коли він ясніше всього виявляє себе через соціальне поводження, моральний уклад тої частини російського селянства, що «плакала й молилася, резонерствувала й мріяла, писала прохання й посилала «ходків». Отже, життєвих корінь каратаевского типу досить очевидні, і на питання «Що саме відбилося в Каратаеве?» дослідники відповідають без помітного різнобою. Набагато сложней з питаннями іншого роду: «Що в ньому виражене?», «Як він включений у толстовське зчеплення ідей?»

Існує думка, відповідно до якої Каратаев — повчальна схема, патріархальний мужичок в ореолі святості. Він досконалий і нікуди не рухається. Його усредненность і внеличное досконалість у людському змісті — аномалія (недарма серед товаришів по бараку він слывет блаженненьким, «Платошей», майже дурачком), і навряд чи справедлива думка, начебто Каратаев втілив авторський ідеал. Одна з головних місій Каратаева, що живе усередині й за законами художнього цілого, — бути уособленням згоди, своєрідною емблемою істини для шукаючого героя або «мірою простоти й правди», як визначає важливу функцію цього образа П. Громов у книзі «Про стиль Лева Толстого. Діалектика душі в «Війні й світі»: «Не забудемо, що саме завдяки «круглому» Платонові Пьер Безухов відкрив для себе закон «водяної кулі»».

Так, вигляд Каратаева дуже легко сполучається із хрестоматійними положеннями толстовства, і висновок «От він, толстовський ідеал» виникає майже автоматично. Тільки довірившись логічному автоматизму, можна далеко піти від толстовської художньої логіки. Погодимося на мінуту, що Каратаев є безумовним ідеалом. Тоді перед нами відразу ж встає трудновыполнимая завдання — примирити Каратаева й Наташу Ростову. Поруч із чарівної, «переповненим життям» Наташей Каратаев — великий пост. Вона цікава насамперед тим, що неповторно, він — тим, що повторимо («…життя його, як він сам дивився на неї, не мала змісту, як окреме життя»); її пристрасті, симпатії й антипатії завжди виборчі, Каратаев добрий до усім не перебираючи; Наташа імпульсивна, мінлива, рухлива, Каратаев незмінний і монотонний у своєму знеособленому любвеобилии.

На перший погляд Каратаев весь у буденному й життєвому. Він не страстотерпец, що не зсох схимник, а земний селянин, російський мужик, якому, здається, століття зношування не буде. У свої п’ятдесят років «він не розумів, що таке утома й хвороба»; зуби його «були всі гарні й цілі; жодного сивого волосся не було в його бороді й волоссях, і все тіло його мало вигляд гнучкості й особливо твердості й сносливости». І попри все те Каратаев із самого початку «не мешканець».

«…Платон Каратаев залишився назавжди в душі Пьера найдужчим і дорогим спогадом і уособленням усього російського, доброго й круглого». Ці рядки, написані в інтонації головного підсумку, прощання з героєм, насправді випереджають його розгорнуту характеристику, як би непомітно переводячи історію його життя в план «минулого зробленого». Здатися, побыть серед звичайних людей і потім зникнути, звернувшись у дорогий спогад, — такий доля Платона. Каратаев не дуже міцно стоїть на грішній землі. У його рисах, фізичних і щиросердечних рухах є відтінок тихої, «нетутешньої» доброти. «Замислена посмішка», «смуток», «тихий захват», «вираження тихої врочистості», «вираження радісного розчулення» — такими або по перевазі такими фарбами Толстой малює психологічний портрет Каратаева. Але не треба забувати, що Платон Каратаев у романі лише один із представників народу й автор присвячує йому порівняно невелика кількість сторінок. У романі зображено багато селянських типів: Данило, Феропонтов, Тихін Щербатий, Лаврушка й інші. Це свідчить про те, що Толстой ніколи не припускав зробити Платона Каратаева одним з головних народних персонажів своєї епопеї. Хоча багато чого в цьому смиренному Платоні йому симпатично. Незлобивість, покірність, які властиві Платонові Каратаеву, були властиві більшої частини російського селянства навіть через майже сто років після війни з Наполеоном. Що ж до селянського здоров’я Платона, то воно зовсім іншої природи, чим, допустимо, груба сила Тихона Щербатого. Так що, відкривши тип Платона Каратаева, Толстой ні в якій мері не погрішив проти життєвої правди, хоча, безсумнівно, він для нього позитивний персонаж