donski kozaki na prikladi grigoriya melixova po romani sholoxova tixij don sholoxov - Шкільний Всесвіт

На пологому піщаному лівобережжі, над Доном, лежить станиця Вешенська в зависипці желтопесков. Там, де Дон, выгинаясь, іде від станції до Базакам, рукавом у зарості тополь відходить озеро, шириною з Дон у мілководдя. Наприкінці озера кінчається й станиця. Тут, серед знайомої з дитинства природи рідного донського степу, оспіваної їм, серед людей, яким він присвятили свої книги, постійно жив і працював Михайло Шолохов. Звідси, із привільного Дону родом і головним героєм роману Шолохова «Тихий Дон» — Григорій Мелехов. Григорій — молодий козак, молодець, людина з більшої букви: сильний, сміливий, люблячий, справжній чоловік. Такими якостями наділив свого героя Шолохов. У той же самий час Григорій Мелихов — людина не без слабостей, тому на підтвердження його безрозсудна пристрасть до замужньої жінки — Ксенії, що він не має сил побороти. Але, на мій погляд, слабості, сумніви героя — не саме головне. Саме своїм умінням виживати, вирішувати проблеми, приборкувати страсті, велика людина. А ще — несовершенность — одна з головних рис справжньої людини. Потрібно віддати належне Михайлу Шолохову — він створив воістину тонкий образ недосконалого, але сильного й доброго Григорія, в особі якого відбилися всі шукання, борошна, сумніви й суми російського народу того заколотного часу. Здавна жили козаки привільно на Доні: займали землю, сіяли хліб, воювали з татарами й турками, були надійною опорою російським царям, боролися за них і за державу. Кінець цього життя описує в перших книгах «Тихого Дону» Шолохов. Веселої, радісної, повну праці й приємних турбот життя козаків перериває перша світова війна. І з нею безповоротно валить віковий уклад

Хмурі вітри задули над донськими степами. Ідуть козаки на поле брані, а запустіння, немов злодій, закрадається в хутори. І все — таки воювати — справа для козаків звичне, а от революція… Лютий 1917… Цар, якому вони присягали, виявився раптом низвергнутым. І заметалися козаки, що служили в армії: кому вірити, кому підкорятися? Особливо складно було вирішувати в дні Корниловского заколоту. Головнокомандуючий Корнілов кличе скинути революційну владу Тимчасового уряду. Зрештою, козаки повертають назад від Петрограда. А отут нова, Жовтнева революція. І знову смута в душі в донцов. Чию сторону прийняти? Що обіцяють більшовики? Землю? Так у них її досить. Мир? Так, війна набридла… Головний герой роману «Тихий Дон» Григорій Мелехов мучається тими ж сумнівами, що й інше козацтво. «Нам необхідно своє, і насамперед рятування козаків від всіх опікунів — будь те Корнілов, або Керенський, або Ленін. Обійдемося на своєму полі й без цих фігур. Позбав, боже, від друзів, а з ворогами ми самі попораємося». Але після зустрічі з Подтелковым відмінюється Григорій до червоних, воює на їхній стороні, хоча душею ще ніяк не пристане до якогось берега. Після поранення під станицею Глибокої їде він у свій рідний хутір. І важко в груди в нього. От що пише автор про його сумніви: «Там, за, усе було плутано, суперечливо. Важко намацувалася вірна стежка; як у топленням гаті, зыбилась під ногами ґрунт, стежка дробилася, і не було впевненості — по чи тої, по якій треба, іде». Особливо тяжкі спогади про розстріл офіцерів червоноармійцями, початому по команді Подтелкова. Так починалося велике винищування козацтва Радянською владою, що йменувалося «расказачиванием». Говорять, Я. М.Свердлов, за згодою ЦК, давав команду брати заручників і розстрілювати всіх, хто так чи інакше противився нової влади. Не знайшов свого місця Мелехов серед тих, хто хотів установити далекий донцам порядок. І от він уже разом з іншими односільчанами виступає битися Сподтелковым.

Насильство породжує насильство. Григорій чуйним розумом це розуміє. Він страждає тому, що став на грані двох почав, «заперечуючи обоє їх». Судячи із учинків, роздумам, переживанням Григорія, ми бачимо, що він часто шукає мирні шляхи рішення життєвих протиріч, не хоче відповідати жорстокістю на жорстокість: наказує відпустити полоненого козака, звільнити арештованих з в’язниці, кидається рятувати комуністів Котлярова й Кошового. Міжусобиці вимотали Мелехова. Але людське в ньому не згасло. От він на один день прийшов у рідний будинок, взяв на руки дітей… Як пахнуть волосся в цих детишек! Сонцем, травою й ще чимсь рідним. На очі Григорія навертаються сльози. Він мріє ходити по м’якій землі із плугом, тужить за мирним життям, по Дону, по любові Ксенії… А замість цього — кров, страждання, юрби полонених, непримиренна ненависть людей друг до друга. Чим більше втягував Мелехова круговорот громадянської війни, тим сильніше він мріяв про мирну працю: «Ніякою роботою не погнушаюсь. Моїм рукам працювати треба, а не воювати. Вся душа в мене изболелась». І у своїх снах Григорій ходить по високих хлібах. Ця туга за мирним життям, споконвіку властивій людині, — найбільш дорогоцінне в змісті «Тихого Дону». І сторінки, овіяні мрією про «горькосладкой людського життя», — найбільш поетичні. Талановитий художник, Шолохов надавав їм особливо важливе значення, уважаючи їх ключовими, що виявляють джерело мучень, причину трагедії Григорія Мелехова. Від горя, втрат, метань герой рано постарів, однак не розгубив людських почуттів. Щирість, чуйність, здатність до співпереживання, співчуттю ми спостерігаємо в Григорія протягом всього його життя. І особливо ці якості виразні в завершальних частинах роману. Героя потрясає видовище вбитих. От він ховає замучену жінку, безневинно вбитого доброго діда Сашку й дивиться у величезне небо, прислухається до землі, де продовжує кипіти життя. Не раз ридання трясуть Григорія. Він випробовує почуття беззвітної жалості до людей, йому хочеться «відвернутися від бурлившего ненавистю, ворожого й незрозумілого миру».