dolya lyudini v romani fedora abramova brati j sestri abramov fedir - Шкільний Всесвіт

Тетралогія письменника Федора Абрамова «Брати й сестри», або, як дав назву добутку сам автор, «роман у чотирьох книгах» складається з романів «Брати й сестри» і «Дві зими й три літа», а також » Шляхи — Роздоріжжя» і «Будинок». Зв’язані спільними персонажами й місцем дії (північне село Пекашино), дані книги розповідають про тридцятирічну долю російського північного селянства, починаючи з військового 1942 року. За цей проміжок часу постаріло одне покоління, змужніло інше й піднялося третє. Та й сам письменник здобував мудрість разом зі своїми героями, ставив усе більше складні проблемні питання, вникав і вдивлявся в долі держави, Росії й окремо взятої людини. Більше двадцяти п’яти років створювалася тетралогія (1950 — 1978). Більше двадцяти п’яти років не розставався автор з улюбленими героями, шукав разом з ними відповіді на болючі питання: так що ж таке ця Росія? Що ми за люди? Чому ми буквально в нелюдських умовах зуміли вижити й перемогти ворога й чому в мирний час не змогли нагодувати людей, створити справді людські, гуманні відносини, засновані на братерстві, взаємодопомозі, справедливості?

Про задум першого роману «Брати й сестри» Федір Абрамов неодноразово розповідав на зустрічах із читачами, в інтерв’ю, у передмовах. Чудом уцелев після важкого поранення під Ленінградом, після блокадного госпіталю, улітку 1942 року під час відпустки по пораненню він виявився на рідному Пинежье. На все життя запам’ятав Абрамов те літо, той подвиг, те «бій за хліб, за життя», що вели напівголодні баби, старі, підлітки. «Снаряди не рвалися, кулі не свистіли. Але були похоронки, був нестаток страшна й робота. Тяжка чоловіча робота в поле й на лузі». «Не написати «Брати й сестри» я просто не міг… Перед очами стояли картини живої, реальної дійсності, вони давили на пам’ять, вимагали слова про себе. Великий подвиг російської баби, що відкрила в 1941 році другий фронт, бути може не менш тяжкий, чим фронт російського мужика, — як я міг забути про цьому?» «Тільки правда — пряма й безстороння» — письменницьке кредо Абрамова. Пізніше він уточнить: «…Подвиг людини, подвиг народу виміряється масштабом вчиненого, мірою жертв і страждань, які він приносить на вівтар перемоги».

Відразу ж після виходу роману письменник зштовхнувся з невдоволенням земляків, які дізнавалися в деяких героях свої прикмети. Тоді Ф. А. Абрамов, може бути, уперше відчув, як важко говорити правду про народ самому народу, розбещеному як лакувальною літературою, так і пропагандистськими хвалебними мовами на його адресу. Ф. А. Абрамов писали: «Земляки мене зустріли добре, але деякі ледь приховують досаду: їм здається, що в моїх героях виведені деякі з них, причому виведені не зовсім в утішному світлі. І даремно переконувати. До речі, знаєш, на що опирається лакувальна теорія, теорія ідеального мистецтва? На думку народне. Народ терпіти не може прози в мистецтві. Він і зараз віддасть перевагу різним небилицям тверезій розповіді про його життя. Одна справа його реальне життя, і інша справа книга, картина. Тому гірка правда в мистецтві не для народу, вона повинна бути звернена до інтелігенції. От штуковина: щоб зробити що — небудь для народу, треба іноді йти врозріз із народом. І так у всім, навіть в економіці». Ця важка проблема буде займати Ф. А. Абрамова всі наступні роки. Сам письменник був упевнений: «Народ, як саме життя, суперечливий. І в народі є велике й мале, піднесене й низинне, добре й зле». «Народ — жертва зла. Але він же — опора зла, а виходить, і творець або, принаймні, живильний ґрунт зла», — міркує Ф. А. Абрамов.

Ф. А. Абрамов зумів гідно розповісти про трагедію народної, про лиха й страждання, про ціну самопожертви рядових трудівників. Йому вдалося «глянути в душу простої людини», він увів у літературу цілий пекашинский мир, представлений різноманітними характерами. Не будь наступних книг тетралогії, однаково залишилися б у пам’яті родина Пряслиных, Анфіса, Варвара, Марфа Репишная, Степан Андреянович.

Трагедія війни, єднання народу перед загальним лихом виявили в людях небачені духовні сили — братерства, взаємодопомоги, жалю, здатність до великого самозречення й самопожертви. Ця думка пронизує все оповідання, визначає пафос роману. І все — таки авторові здавалося, що її слід уточнити, поглибити, зробити більше багатоскладової, неоднозначної. Для цього треба було ввести неоднозначні суперечки, сумніви, міркування героїв про життя, про військову совість, про аскетизм. Йому хотілося подумати самому й змусити читача задуматися про питання «буттєвих», що не лежать на поверхні, а уходящих коріннями в осмислення самої суті життя і її законів. З роками він усе більше зв’язував проблеми соціальні з моральними, філософськими, загальнолюдськими

Природа, люди, війна, життя… Подібні міркування хотів увести письменник у роман. Про це — внутрішній монолог Анфіси: «Росте трава, квіти не гірше, ніж у мирні роки, лоша скакає й радується навколо матері. А чому ж люди — самі розумні із всіх істот — не радуються земній радості, убивають один одного?.. Так що ж це відбувається — те? Що ж таке ми, люди?» Про сенс життя міркує після загибелі сина й смерті дружини Степан Андреянович: «От і життя прожите. Навіщо? До чого працювати? Ну, переможуть німця. Повернуться додому. А що в нього? Емуто що? І, може бути, випливало жити для Макарівни. Єдина людина була біля нього, і того проворонив. Так навіщо ж ми живемо? Невже тільки працювати?» І відразу автор позначив перехід до наступної глави: «А життя брало своє. Пішла Макарівна, а люди працювали». Але головне питання, що хотів виділити Абрамов, — це питання про совість, про аскетизм, про зречення від особистого в ім’я загального. » чиМає право людин на особисте життя, якщо всі навкруги мучаються?» Питання наисложнейший. Спочатку автор відмінювався до ідеї жертовності. У подальших замітках до характерів і ситуацій, пов’язаним з Анфісою, Варварою, Лукашиным, він ускладнив проблему. Запис від 11 грудня 1966 року: » чиМожна повнокровно жити, коли навкруги лиха? От питання, що доводиться вирішувати й Лукашину, і Анфісі. Не можна. Совість та ін. Не можна жити повнокровно зараз. А коли ж жити людині?»

Коли Анфіса довідається, що Настя обгоріла, стала калікою, вона надягає на себе вериги. Стоп. Ніякої любові! Вона стала сувора, аскетична, що називається, у ногу зі своїм часом. І думала: так і треба. У цьому її борг. Але людям це не сподобалося. Людям, виявляється, більше подобалася колишня Анфіса — весела, безжурна, жадібна до життя. І саме тоді про неї із захватом говорили баби: «Ну, женка! Не падає духом. Ще й нас тягне». А коли Анфіса стає аскетом, зле стає й людям. І люди не йдуть до неї. А вона адже хотіла їм добра, для них надягала на себе волосяницю

Аскетично моральні і язычески життєстверджуючі погляди на мир здобували в романі й в інших добутках Ф. А. Абрамова найрізноманітніші конфігурації. Крайня помірність і эгоистично сліпий оптимізм були рівною мірою неприйнятні для письменника. Однак він розбирався в тім, наскільки важко відшукати правду — істину в непередбаченому справжньому світі. Тому знову й знову з’єднував антагоністичні натури, позиції, погляди, шукання в непрості життєві обставинах

Що ж, по поданню автора, допоможе людству розшукати рішення цих складних проблем, поставлених перед ними життям? Лише саме життя, миле серцю й розуму Абрамова природа, ці «ключові джерела», у яких обмивається герой роману й від якихось наповнюється силою, «і не тільки фізичної, але й духовної».