dobro j zlo v romani gyugo sobor parizkoi bogomateri gyugo viktor - Шкільний Всесвіт

Віктор Гюго — великий французький письменник — прожив довге життя, протягом якого багато й плідно працював і залишив величезну творчу спадщину. За 70 років своєї літературної діяльності він створив чимало поем, віршів, драматичних добутків, але для багатьох читачів Гюго, у першу чергу, автор відомих романів «Людина, що сміється», «Трудівники моря», «Дев’яносто третій» і т.п..

«Собор Паризької Богоматері» — один з найкращих і популярнейший історичний роман XIX століття, написаний у романтичному стилі. Письменник зображує картину життя Франції кінця XV сторіччя. Але історичні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю

Роман написаний в 20 — х роках XIX століття. У цей час Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції й у її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися в можливості прогресу. Гюго звертається до історичного періоду, коли закінчується пор Середньовіччя й людство починає нову епоху — Відродження. Його цікавить ця зміна світогляду людини, і він відчуває, що в сучасній йому Франції теж назрівають значні світоглядна й суспільна зміни. У цих умовах для нього важливо визначити головні естетичні й етичні цінності. Тому теми добра й зла, краси й потворності гостро заявлені вромане.

Собор Паризької Богоматері — це не тільки місце, де відбуваються головні події роману. Він рівноправний герой цього добутку, як поет Пьерр Гренгуар, Эсмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. У християнських віруваннях Богоматір віддала свого сина на мучення, щоб урятувати людство. Собор у її честь — це данина її безмежної любові до людей. У романі він втілює ідею добра, справедливості, любові. Герої роману тісно пов’язані із собором: для Квазімодо він і будинок, і батьківщина, і всесвіт. Але події, які зображує Гюго, дуже далекі від ідеальних християнських відносин. Люди не знають ні співчуття один до іншому, ні терпимості, їхніми вчинками керують страсті, заради яких вони забувають навіть свій обов’язок перед Бог. Архідиякон Клод Фролло закоханий у циганку Эсмеральду, дівчину, що вражає своєю красою. Домагаючись її любов, Клод іде на злочин

Квазімодо, потворний глухий горбань, виявляється здатним на прекрасну любов. Коли Эсмеральда живе в соборі, вона не може звикнути до потворності Квазімодо. Щоб не бісити дівчину своїм каліцтвом, він дає їй свисток, звук якого він може чути, готовий у будь — яку мінуту прийти їй на допомогу. Його любов сильна, заради її він готовий на злочин. Квазімодо зіштовхує Клода, свого благодійника, єдину людину, до якого він був прив’язаний у цьому світі, з вежі, коли розуміє, що той втратив Эсмеральду. Але його любов самовіддана, він нічого не має потреби у від своєї улюбленої

Эсмеральда персоніфікує найкращі жіночі риси. Вона не тільки прекрасна зовні, але й обдарована чудовим голосом, у якому звучить її ніжна душа. Її любов до молодого капітана Феба де Шатопера розкриває її прагнення й здатність до сильних почуттів. Але цим почуттям немає місця у світі, де живе Феб.

Гюго показує, що добро й зло можуть існувати поруч, що люди не хочуть бачити прекрасного: ніхто не зрозумів Квазімодо і його любові. А прекрасне не може виправити злої душі: любов до Эсмеральде не робить Клода кращим духовно.

Добро й зло тісно об’єднані, і іноді людині дуже важко визначити границю між ними. Вони завжди в боротьбі, у якій гине чимало прекрасного (саме так читач сприймає смерть Эсмеральды). Але Гюго вірить у переможну силу добра, у людський прогрес. У фіналі роману він знову зображує собор, що стає німим свідком трагічних подій і разом з тим символом можливості повернення людей до вічних цінностей