divnij son tetyani - Шкільний Всесвіт

Епоха романтизму, порушивши питання специфіки народної свідомості, реабілітувала народну «забобонність», побачивши в ній поезію й вираження народної душі. Поетична віра Тетяни в прикмети (строфи ІУ-ІХ п’ятої глави) відрізняється від марновірства, наприклад, Германа з «Пікової дами» і зближує героїню з її творцем: Пушкін також дуже вірив у народні прикмети.

«Дивний сон» Тетяни (строфи ХІ-ХХІ п’ятої глави) є центральним для характеристики «росіянки душею», але одночасно виконує в романі й композиційну роль, пов’язуючи зміст попередніх глав із драматичними подіями шостої глави. Сон психологічно вмотивований, з одного боку, напруженими переживаннями Тетяни після «дивної» для неї поведінки Онєгіна під час розмови в саду, а з іншого — специфічною атмосферою Святок, коли дівчата, відповідно до фольклорних уявлень, бажаючи довідатися про свою долю, вступають у ризиковану гру з нечистою силою. Сон Тетяни — це органічний сплав казкових і пісенних образів з уявленнями, які проникли зі святочного й весільного обрядів. Подібно до того, як у третьому розділі внутрішній світ героїні визначався тим, що вона «уявляла» себе «героїнею своїх улюблених творів», тепер ключем до її свідомості стає народна поезія.

Пригадаймо, однак, ще раз характеристику національної душі героїні в строфі IV п’ятої глави:

Татьяна (русская душою,

Сама не зная почему)

С ее холодною красою

Любила русскую зиму,

На солнце иней в день морозний,

И сани, и зарею поздней

Сиянье розовых снегов

И мглу крещенских вечеров.

По старине торжествовали

В их доме зти вечера:

Служанки со всего двора

Про барышень своих гадали…

(Строфа IV)

Отже, з іншого боку «росіянка душею» у Пушкіна любить рідну природу, так що картини природи в «Євгенії Онєгіні» стають істотним компонентом національного колориту роману.

М. Н. Епштейн, досліджуючи особливості національного пейзажу в російської поезії, відзначає: «Зима — найглибше оголення душі російської природи, той «посмертний» її стан, що найбільше всебічно й проникливо відбився в нашій поезії. У любові до зими виявляється особливий склад національного характеру: мрійливість, замисленість, відчуженість, немовби перебування за межею природи, її «потойбічного» спокою. Мабуть, у жодній іншій поезії світу образ зими не виявлений так багатогранно, так багатозначно, втілюючи художні уявлення про саме небуття або надбуття в його відношенні до земного буття».

Який вигляд має зима в Пушкіна? Пишний сніг блищить на сонці, святково зустрічають сонце. Краса застиглої природи не сковує людину, а будить у ній заряд енергії. Пушкінська зима завжди показана в образах руху:

Зима!.. Крестьянин, торжествуя,

На дровнях обновляєш путь;

Его лошадка, снег почуя,

Плетемся рысью как-нибудь;

Бразды пушистые взривая,

Летит кибитка удалая;

…Вот бегает дворовнй мальчик,

В салазки Жучку посадив,

Себя в коня преобразив.

(Строфа II п’ятої глави)

У строфах ХЬ-ХІЛІ четвертого розділу перед читачем з’являється не тільки зима, але й перехід від «літа, що минуло, до осені, а від неї — до морозів, що «тріскотять і срібляться серед полів». Пушкін малює сумну появу весни (строфи І-ІІІ сьомої глави), і літній вечір. На останньому хотілося б зупинитися, щоб охарактеризувати майстерність Пушкіна-пейзажиста:

Бнл вечер. Небо меркло.

Воды Струились тихо. Жук жужжал.

Уж расходились хороводи;

Уж за рекой, дьшясь, пылал

Огонь рыбачий.

В поле чистом, Лунм при свете серебристом,

В свои мечты погружена,

Татьяна долго шла одна.

(Строфа XV сьомої глави)

Вечір — улюблений час романтиків, психологізовані пейзажі яких перетворюють картини природи у своєрідні пейзажі душі. На противагу ним, Пушкін-реаліст створює емоційно дуже виразний і якийсь просторий, наповнений стихаючими звуками пейзаж без жодної метафори, епітета, майже винятково номінаціями.

У «Євгенії Онєгіні» Пушкін увів у літературу скромний середньоросійський пейзаж і розкрив його чарівність у різні пори року.