chomu zhivi j pomni po povisti valentina rasputina rasputin valentin - Шкільний Всесвіт

Все чудесно й безтурботно. Міфічне умиротворення валить, коли я ненавмисно зупиняю свій погляд на другій полиці маминого стелажа. Безперечно, мені не дає поринути в сон червона книга, не дуже давно оказавшаяся серед стародавніх, зачитаних томів Пушкіна, Лермонтова, Толстого. Дивно те, що я зовсім не цікавлюся, звідки вона узялася. Навпаки, мій стомлений розум приводить у сум’яття зовсім інше питання: чому Распутін дало назву книзі «Живи й помни»? Даний заголовок приковує моя увага. «Живи й помни» — отут ховається який — небудь заповітний, злободенно важливий зміст. Кому й навіщо були призначені ці слова? Не знаю. Тому й сідаю я поблизу від вікна, беру в руки книгу Распутіна й забуваюся на тривалий час, перегортаючи сторінки цієї повести

Її головний герой, Андрій Гуськов, до війни був славним, роботящим хлопцем, слухняним сином, надійним чоловіком. На фронт він відправлений у сорок першому році. «Поперек інших не ліз, але й за чужі спини не ховався», — говорить про нього автор. Не із числа боязких був Андрій — воював три роки справно. Правда, умирати йому не хотілося. А ще було присутнє величезне бажання побачити рідних, зустрітися з коханою дружиною Настеной. І вийшло так, що після важкого поранення в груди він попадає в новосибірський госпіталь, від якого до будинку «рукою подати». Але комісія не дає йому навіть короткої відпустки — визначає відразу на фронт. Тоді — Те й приймає солдатів необачне рішення — пробує «рвонути» без дозволу начальства в самовільну отлучку домийся

Лише загрузши в повільних військових поїздах, усвідомив Андрій, що справа пахне не гауптвахтою за самоволку, а трибуналом за дезертирство. Будь поїзд швидше, повернувся б він вчасно. І адже не за «шкіру він трясся», а хотів побачити рідних — може бути, востаннє. Чим же обернувся його вчинок, що став вибором всього життя? І взагалі, чи було в нього право на виконання такого, нехай навіть самого скромного, бажання — побачити дружину? Немає. А Андрій забув про те, що не можна влаштувати собі щастя окремо від загальної долі народу. Вся ж важка щиросердечна ноша лягла на Настену.

Автор зауважує: «…у звичаї російської баби влаштовувати своє життя лише один раз і терпіти все, що в ній випаде». І вона терпить. Коли оголошується втікач, вона навіть провину чоловіка приймає на себе. «Безвинно, а винна», — говорить Распутін. Настена «взяла» хрест Андрія, що поки ще смутно розуміє, чим обернеться його рішення повернутися додому. Але за цю провину він буде злісно покараний долею. І незабаром починають простежуватися жахливі наслідки відступництва, насамперед для самої людини. Відбувається неминучий розпад, втрата особистості. І кара людини в ньому самому. Навчився Андрій від звіра, що бродив біля хатинки, вити по — вовчі й зі зловтішною мстивістю думав: «Придасться добрих людей лякати». Пристосувався красти рибу із чужих лунок — і не від крайньої нужди, а з бажання досадити тим, хто, не в приклад йому, живе відкрито, не ховаючись, не боячись. Потім підходить до чужому селу й убиває теляти, так і не зрозумівши, що зробив це не тільки заради м’яса, а на догоду якоїсь своєї примхи, що оселилася в ньому міцно й владно.

Так порушуються зв’язки з тим, що дорого й свято кожному: з людьми, із природою, з повагою до чужої праці й майна. Не пройшов Андрій перевірку на людяність, розпадається його душа, а Настена перетворюється в загнану істоту. Сором, що не проходить і жалить, висушує її совісну натуру. Подвійне життя крок за кроком відбирає найпростіші й потрібні радості. Уже немає сердечності, простоти й довірчості в спілкуванні з подругами, вона не може тепер не говорити, не плакати, не співати разом з людьми. Вони по звичці приймають неї за свою, а вона їм уже чужа, стороння. Ні радості від любові, від материнства, якого так чекала, від Перемоги. До великого свята Перемоги «ніякого відношення не має. Сама остання людина має, а вона ні». Дитина теж обернулася трагедією. Яка доля чекає його? Як пояснити людям його поява? І чи не позбутися від нього? Виходить, що й любов — те випала Настене крадена, крадене материнство, крадена життя

«Солодко жити, страшно жити, соромно жити», — зауважує Распутін. Втомлений розпач затягує Настену в стрімкий вир. І в одну з ночей, коли їй не вдалося переплисти до Андрія, тому що односільчани, що насторожилися її вагітністю, стали наглядати за нею, вона, зачувши неподалік погоню, втомлена, знівечена, кидається у воду, не рятуючи Андрія, а ставлячи крапку над своєю часткою. Чиста перед миром і людьми Настена, що йдуть у води Ангари. Своєю здатністю на жертву, прийняттям на себе, неповинну, провини чоловіка, вона втілює щирі цінності. Навіть страшний цивілізований мир не зламав неї, не озлобив анітрошки. А от Андрій не витримав випробувань життя. Валять його моральні підвалини. І немає тепер його втечі виправдання, що він бачив у майбутній дитині. Він думав, що життя, що народилося, замінить загублену, позбавить його від болісних уколів совісті за даремно згоріле існування. Смертю дружини й ненародженої дитини, тих, хто був Андрію доріг, чим пояснював він, виправдував своє дезертирство, карає автор героя: «Живи й помни. Живи й помни!»

Трапляється відплата смертю, а буває — життям. Отож Андрій примушений існувати. Але проживати беззмістовним, забитим, що озверели. Усяка смерть краще подібного життя. А провина Андрія в тім, що він у нелегку пору відпав від свого народу. І Распутін нещадно піддає покаранню його за це. «Живи й помни. Живи й помни!» — адресується автор до своїх читачів, щоб не забували ми про те, що неможливо вижити окремо від загальнонародної долі