Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

Т. Шевченко

Княгиня Ярославна… Найчарівніший образ поеми «Слово…». Читаєш поему і ніби бачиш охоплену тугою жінку, яка вдивляється вдалечінь у надії побачити коханого чоловіка.

«Ярославна рано плаче в Путівлі на заборолі, примовляючи». Що ж примовляє вона, на що сподівається так щиро? На повернення князя. І звертається вірна дружина до вітру, до Дніпра-ріки, до сонця. Просить урятувати чоловіка й визволити його з біди. Скільки надії і справжнього кохання в її тужливих словах. Ярославна просто не уявляє собі життя без свого князя: «Загинув ладо… Я загину!»

Звернення княгині до могутніх сил природи дуже зближують її плач з народними ліричними піснями. Сама Ярославна порівнюється із зозулею, чайкою-вдовицею, яка збирається летіти понад Доном, щоб власноруч урятувати князя. Княгиня виступає не тільки від себе й «жінок руських», а ніби від імені всієї Руської землі. Закликання Ярославни не лишаються марними. І от уже тікає Ігор з полону разом з молодим половцем, тікає конем і пішки до річки Дінця. Донець допомагає йому, адже недарма Ярославна зверталася до стихій. Силою свого кохання вона врятувала князя.

Образ княгині Ярославни за своєю поетичною красою належить до найславетніших, пройнятих особливою ліричністю образів у світовій літературі. Я думаю, що й надалі читача поеми «Слово…» приваблюватиме чарівний образ жінки, яка лине до свого чоловіка люблячим серцем, — княгині Ярославни.