23 - Шкільний Всесвіт

158

«найсуворішої кари групі шкідників-спеціялістів в сільському та лісовому господарстві» [16, с. 5—6]. У контрреволюційній діяльності був звинувачений навіть такий визнаний авторитет у лісівництві, як Г. М. Висоцький [17, с. 53]. Такий загрозли­вий перебіг подій, вірогідно, і змусив О. І. Колесникова – ши­роко знаного й авторитетного лісівника – покинути звичну царину та шукати нове поле для застосування своїх фахових знань і досвіду. В цей час у центрі уваги господарських органів опинилася проблема озеленення швидко зростаючих населе­них міст країни. В січні 1930 р. у Ленінграді була проведена спеціальна нарада, присвячена цій темі [18, с. 19—21].

Отже, з початку 30-х рр. із властивими йому глибиною та розмахом Олександр Іванович береться за розв’язання проблем зеленого будівництва, підходячи до цього завдання комплексно. Так, одночасно він займається формуванням асортименту деко­ративних рослин, придатних для цілей озеленення, розробляє нові передові технології їх вирощування та необхідні для цього знаряддя (винахід розбірного металевого вазона для пересадки великих дерев, уперше успішно застосований на вулицях Хар­кова) [1, с. 9]. Свої ідеї стосовно озеленення міського середовища професор втілював у життя, працюючи над створенням генера­льних планів багатьох міст України в Харківському інституті «Діпромісто». За його участі проходили роботи з озеленення й укріплення схилів правого берега Дніпра в Києві, проектувалося зелене вбрання Тарасової Гори в Каневі, були складені проекти озеленення території Харківського тракторного заводу (ХТЗ) та селища тракторобудівників, під час підготовки до встановлення пам’ятника Кобзареві проводилася реконструкція саду ім. Шев­ченка в Харкові. Легендарні зимові сади першого в СРСР палацу піонерів, відкритого в Харкові 1935 р., теж завдячують своїм народження Олександрові Івановичу. Одним із важливих фак­торів успішної озеленювальної роботи професора стала його тіс­на співпраця в ці роки з Державним Никітським ботанічним са­дом, про що красномовно свідчить його 60-сторінкова стаття «Роль Никитского ботанического сада в зелёном строительстве СССР», що посідає чільне місце в книзі до 125-річчя цього славе­тного закладу [19, с. 17—78]. Нарешті, О. І. Колесников перейма­вся підготовкою кадрів архітекторів-озеленювачів. У 1931 р. уХарківському художньому інституті він заснував паркобуді-вельний факультет, на якому очолив кафедру «Ботанічні основи паркового будівництва». Професор продовжував керувати фа-

159

Культетом і в Харківському інституті інженерів комунального будівництва, куди той був переведений 1934 р.. Тут у передвоєн­ні роки він виховав цілу когорту архітекторів-озеленювачів та заклав основи наукової школи паркобудування. На початку Ве­ликої Вітчизняної у лавах Народного ополчення професор готу­вав місто до оборонних боїв. А коли стала ясною неминучість відступу, професор організував евакуацію колективу цього ВНЗ на Кавказ, до адлерівського радгоспу «Південні культури», з яким в 30-і рр. зав’язав міцні творчі стосунки [5].

Працюючи у роки війни в Абхазькому науково-дослідному інституті лісового господарства та одночасно обіймаючи посаду заступника директора Никітського ботанічного саду з науко­вих питань під час перебування цієї установи в евакуації в м. Сухумі, видатний ботанік проводив дослідження та заготов­ку лікарських рослин для потреб фронту [2, с. 266]. Результати своїх досліджень узагальнив у працях «Ценные лекарственные растения Кавказа», «Дикорастущие лекарственные растения Абхазии и северных районов Черноморского побережья Кавка-за», а також в брошурі, адресованій кримським партизанам, «Дикорастущие лекарственные съедобные и ядовитые расте-ния горного Крыма» [20].

Подальша творча праця Олександра Івановича проходила вже за межами України та була пов’язана здебільшого з ви­вченням субтропічної рослинності. Відновити зруйноване вій­ною зелене господарство міст і сіл СРСР – такою була найпер­ша мета післявоєнних зелених архітекторів. О. І. Колесников бере участь в розробці плану відбудови м. Туапсе, консультує проекти відродження Сталінграда та Севастополя (в плані озе­ленення). У 1946—1949 рр. Олександр Іванович викладає деко­ративне садівництво в Московській сільськогосподарській ака­демії ім. К. А. Тимирязєва і завідує там кафедрою, водночас, на запрошення інших сільськогосподарських вузів читаючи їхнім студентам лекції з цієї дисципліни (про це згадує колишній студент Харківського сільгоспінституту, професор Б. Ф. Оста-пенко). У повоєнні роки вчений готує до видання фундамента­льний труд, багато ілюстровану власноруч зробленими фото­графіями книгу «Архитектура парков Кавказа и Крыма» обся­гом 25 друкованих аркушів [21].

Набутий у воєнні роки досвід вивчення лікарських рослин дав змогу професорові у той самий час, за дорученням Міністер­ства лісової промисловості, займатися виконанням урядової

160

Постанови про будівництво експериментального колхіцинового заводу та засвоєння промислового виробництва колхіцину (ал­калоїду рослинного походження, який зупиняє зріст живих тканин, сфери використання якого – протипухлинна терапія та генетичні дослідження). Одночасно Олександр Іванович ке­рував колхіциновою лабораторією Центрального науково-дос­лідного інституту лісової хімії. А після передачі цього заводу Міністерству охорони здоров’я РРФСР, у 1949—1950 рр. Олек­сандр Іванович перейшов працювати до Московського аптечно­го науково-дослідного інституту, де став на чолі фітохімічної лабораторії в Москві та експериментальної бази (колхіцинового заводу) у Адлері. Застосуванню колхіцину задля одержання нових форм сільськогосподарських рослин була присвячена й остання наукова праця професора, що вийшла в Ленінграді у 1972 р. уже після смерті автора [22].