Педагоги не помилилися, взявши завзятого випускника до аспірантури: вже у 1916 р. у журналі Міністерства землеробства «Сельское хозяйство и лесоводство», що виходив у Петрограді, була надрукована його велика стаття «Лесоводст-венное и финансовое значение белой акации в степном лесора-зведении». Матеріали для цієї роботи молодий учений зібрав на рідній Катеринославщині, на Комісарівській дослідній ділянці Верхньодніпровського лісництва [8]. У 1918 р. Олександр Колесников був обраний асистентом, а у 1922 р. – професором кафедри «Державне лісове господарство та статистика». Теоретичний багаж, здобутий О. І. Колесниковим у дореволюційні роки, інтенсивно поповнювався завдяки його роботі на посадах інспектора-ревізора, а згодом – заступника начальника Всеукраїнського управління лісами Народного комісаріату землеробства України. «Дуже активний у веденні доручених йому справ», – сказано далі в характеристиці О. І. Колесникова. «Цікавиться новими течіями науки» [7]. Невдовзі до педагогічної та організаційної діяльності додалася й адміністративна. Протягом 20-х рр. він обіймає посади декана лісового факультету, проректора та ректора інституту, аж до переводу в 1930 р. лісового факультету до Києва.
Наукова робота, яка розгорнулася на факультеті ще у 1924—25 рр., значно активізувалася завдяки створенню у
156
1927 р. під керівництвом професора Г. М. Висоцького науково-дослідної кафедри лісівництва. На цій кафедрі О. І. Колесников очолив секцію дендрології, повною мірою відновивши перервані громадянською війною дослідження. Як ерудований фахівець і авторитетний управлінець професор доклав неабиякої енергії до налагодження лісової дослідної справи в Україні та в СРСР загалом. Продовжуючи традиції докучаєвської наукової школи, у другій половині 20-рр. він став одним із провідних діячів цього напрямку лісівництва. І тому саме його було делеговано від України на І Міжнародний конгрес лісових дослідних станцій в Стокгольмі, де він виніс на розсуд колег змістовну доповідь «Про потребу вивчати питання лісової генетики та селекції по лісових дослідних станціях та про деякі наслідки у цій справі на Україні» [9]. У цій доповіді О. І. Колесников переконливо доводив безперечну ефективність використання наукового апарату генетики для виведення нових, досконаліших порід деревних культур, палко обстоював ідею створення міжнародної мережі лісових дослідних станцій «зі спільною програмою та єдиною методою роботи». Він навіть запропонував можливий план дій цієї асоціації. А в себе на Батьківщині вчений став справжнім піонером селекційної справи, досліджуючи зі своїми співробітниками питання самозапилення дерев [3, с. 94]. Того самого року вчений із науковими відрядженнями відвідав Данію, об’їхав Німеччину. У спілкуванні з іноземними колегами, як і в знайомстві з новітніми досягненнями світової науки, йому дуже допомагало чудове знання низки європейських мов (англійської, французької, німецької, польської) [6].
Наприкінці 20-х рр., коли в Радянському Союзі почалося розгортання процесу індустріалізації, невимірно зросла потреба в деревині. Серед лісівників виникла бурхлива дискусія стосовно принципів лісокористування. Жорстокій критиці були піддані фундаментальні принципи постійності, невиснажливо-сті та безперервності користування лісом, розроблені класиком лісової науки Г. Ф. Морозовим і закладені в першу радянську лісовпорядну інструкцію 1926 р. його соратником М. М. Орловим. У 1929 р. начальник Центрального управління лісами Наркомзема СРСР М. Г. Здорик цинічно писав: «Поки ліс нам потрібен, ми його будемо рубати у розмірі нашої потреби, не зважаючи на жодні теоретичні судження» (тут і далі переклад – Н.Т.) [10, с. 393]. Ще відвертішим був у своєму виступі в
157
№10-му журналу «Більшовик» за 1932 р. нарком лісової промисловості СРСР Лобов: «Впровадження наукових принципів у практику лісового господарства неминуче призвело б до зриву завдань по розгортанню лісової промисловості, а тому потрібно викинути з вжитку лісову науку і всяких там Морозових та Орлових. Жодних розрахункових лісосік, рубати по потребі, не зважаючи на мудрування вчених-лісівників» [11]. Уся ця вакханалія носила назву «Ідеологічної Боротьби На Лісовому Фронті». Результатом такої «дискусії» став, фактично, розгром лісової науки, арешти та репресії всього керівництва «Головлі-соохорони» при РНК СРСР та керівництва Наркомлеспрому. 5 грудня 1929 р. було прийнято «Положення про радянські лісові господарства – лісгоспи та ліспромгоспи». В Україні тоді відбулося об’єднання лісництв з лісозаготівельними органами, були утворені Радлісгоспи, покликані «здійснювати всі виробничі процеси по лісопоновленню, піднесенню продукційності лісоставів і поліпшенню їхньої якості, лісозаготівлях, первісній обробці та переробці деревини» [12, с. 28]. Інтереси лісового господарства було підпорядковано інтересам лісової промисловості. Про це, зокрема, свідчить перелік наукових тем, над якими працював на початку 30-х щойно створений Науково-дослідний інститут лісового господарства і агролісомеліорації [13, с. 12—14, 17]. А ідеологічна кампанія проти захисників принципу безперервності лісокористування, яка докотилася й до Харкова, захопила у свої жорна групу провідних лісівників республіки. Серед тих, кому закидалася участь у «шкідницькій контрреволюційній організації», був і професор О. І. Коле-сников. Початок слідчій справі стосовно діячів Всеукраїнського управління лісами (ВУПЛ) було покладено 16 листопада 1929 р., коли органи ОДПУ—НКВС заарештували завідувача лісокультурним відділом цього управління професора В. Я. Гурського. За два наступні місяці за гратами опинилася велика група авторитетних учених-лісівників, серед яких був і Олександр Колесников [14, с. 9]. Автор розгромної статті в четвертому номері «Українського лісовода» за 1930 р. І. Романів-ський стверджував: «Ця контрреволюційна група у лісовому господарстві, використовуючи свій стан на відповідальних посадах у ВУПЛі, ставила собі за завдання зберегти колишні поміщицькі лісові масиви» [15, с. 3]. А опублікована в тому самому числі журналу постанова президії Всеукраїнської профспілки сільськогосподарських та лісових робітників зажадала: