23 - Шкільний Всесвіт

Маловідомим іменам українських співаків, піаністів, ком­позиторів була присвячена наступна книжка Івана Лисенка «Музики сонячні дзвони» [4], що представляє зріз музичного життя нашої країни 30—50-х років. Серед цих імен є давно добре знані: Іван Алчевский, Павло Кошиць, Леоніда Балановська, Борис Гмиря, Платон Цесевич, Юрій Кипоренко-Доманський. Та серед нарисів, присвячених окремим персоналіям, знаходимо й такі, що є чи не першою даниною поваги виконавцям, відда­ною їм на батьківщині. Йдеться, насамперед, про Євгенію Зари-цьку, яка 1937 р. виїхала зі Львова до Відня. Початок її розквіту та тріумфи на сцені «Ла Скала» припали на період Другої світо­вої війни, відтак не варто дивуватися, що її ім’я не згадувалося в українській пресі за радянської доби. В останні роки співачка мешкала та викладала в Парижі. Автор книжки листувався з нею ще в 70-і рр., коли не було жодної можливості опублікувати що-небудь про творчість Зарицкої в Києві. Та постійна увага до творчих доль українських співаків і фанатична відданість обра­ній темі досліджень зробили своє. Нині весь матеріал, накопи­чений Іваном Лисенком, поступово знаходить шлях до читача.

Серед відроджених на сторінках згадуваного видання імен – і Марія Сокіл. Її оперна і концертно-камерна кар’єра розгор-

1 За словами Івана Лисека, зібраних ним матеріалів про окремих співаків ціл­ком вистачить, щоб укласти окрему книжку про них. Так само серед біографі­чних довідок, вміщених ним у попередній роботі – «Словнику співаків Украї­ни», – часто зазначалося, що ціла збірка спогадів і матеріалів про котрогось зі співаків міститься в особистому архіві автора і ще не надрукована.

256

Талася на американському континенті, куди вона потрапила 1938 р. разом із чоловіком – диригентом, піаністом і компози­тором Антоном Рудницьким. У книжці йдеться також і про інших українців, закинутих долею в далекі країни: Наталію Носенко, Ореста Руснака, Йосипа Гошуляка. Знаходимо тут і вражаючу розповідь про репресовану та розстріляну співачку Марію Шекун-Коломийченко.

Особливе місце займає розділ «Музиканти і композитори». Кожна зі згаданих у ньому постатей мала свою захоплюючу, а часом – трагічну долю. Зокрема, йдеться про плеяду українсь­ких піаністів, чиї імена сьогодні, на жаль, зовсім невідомі. Се­ред них – Тимофій Шпаковский, єдиний учень Фелікса Менде-льсона. Як відомо, прославлений німецький композитор прак­тично не займався педагогічною діяльністю. Проживши коро­тке життя, страждаючи від хвороб, він не залишив по собі жод­ного іншого учня. Далі в переліку піаністів доречно назвати: Андрія Родзянка, обдарованого напіваматора, який зробив блискучу виконавську кар’єру; Любку Колесу, яка першою з піаністок-українок вийшла на світові концертні сцени; Воло­димиру Божейко, яка пройшла свій гідний артистичний шлях, не полишаючи Львівщини. Нарешті, знаходимо тут розповідь про Тараса Микишу – відомого піаніста та композитора, який завершив свої дні в Аргентині. Він був сином відомого оперного співака Михайла Микиші. Складна історія цієї родини гідна окремого викладу. Адже нині, проходячи повз київський бу­динок із ім’ям Михайла Микиші на меморіальній дошці, ми навіть не замислюємося над трагедією цієї людини. Микиша-батько був солістом Великого театру, працював і на українсь­ких сценах. Його син Тарас у юності поїхав із матір’ю до Відня, аби навчатися у консерваторії. З цієї причини батька, який за­лишився в СРСР, звільнили з роботи та репресували. А з поя­вою «залізної завіси» зв’язок між батьком і сином взагалі пере­рвався. Микиша-старший жив у Києві і навіть не дізнався про смерть сина. Тепер історія Тараса Микиші вперше стала зага­льно відомою.

Значну частину книжки складають нариси про скрипалів (Гаврила Рачинського, Юрія Криху) та віолончелістів (Богдана Бережницького, Зою Полевську).

Окремо йдеться про композиторів, зокрема, про розстріля­ного 1919 р. українського композитора Михайла Іванова, реп­ресованого радянською владою Валентина Костенка, полонено-

257

Го під час Другої світової війни Василя Шутя, чия важка доля безславно завершилася на еміграції. Подібні нариси спросто­вують твердження, що в радянські часи щодо композиторів практично не було серйозних репресій.

Загалом, проаналізоване вище видання Івана Лисенка, що побачило світ завдяки сприянню п’яти спонсорів із української діаспори, стане цінним біографічним джерелом для багатьох дослідників.

У 2005 р. у видавництві «Рада» вийшла ще одна книжка Івана Лисенка «Словник музикантів України» [5], яка, по суті, стала першою вітчизняною спробою упорядкування музич­ної енциклопедії2.

У цьому виданні автор мав на меті якомога повніше відо­бразити коло персоналій музикантів-інструменталістів, які народилися в Україні чи працювали на її теренах. Проте, він свідомо зосередився переважно на постатях піаністів, скрипа­лів і віолончелістів, принагідно згадуючи також окремих орга­ністів та виконавців на духових інструментах3.

Словник містить понад тисячу статей і охоплює період від XVII ст. до нині (наймолодші його «герої» на сьогодні ще не досягли тридцятиріччя). Відомості у біографічних довідках подаються за хронологією життя та діяльності особи за відпра­цьованою автором схемою: дати життя, музична освіта, участь у музичних конкурсах чи фестивалях, відомості про артистич­ну діяльність, гастрольні виступи та репертуар музиканта, а також характеристика його виконавської майстерності. Слов­ник містить також біобібліографічну інформацію та понад 200 світлин.