besida chichikova z manilovim analiz epizodu 2 glavi pershogo tomu poemi n v gogolya mertvi dushi gogol mikola - Шкільний Всесвіт

Глава про Манилова починається з опису його садиби. Пейзаж витриманий у сіро — блакитних тонах і всі, навіть сірий денек, коли Чичиков відвідує Манилова, набудовує нас на зустріч із дуже нудним — «сірим» — людиною: «село Манилова деяких могла заманити». Про самого Манилова Гоголь пише так: «Він була людина так собі, ні те ні рє; ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан». Тут використаний цілий ряд фразеологізмів, як би нанизаних один на одного, які все разом дозволяють нам зробити висновок про те, наскільки в дійсності порожній внутрішній мир Манилова, позбавленого, як говорить автор, якогось внутрішнього «запалу».

Про це ж свідчить і портрет поміщика. Манилов спочатку здається приятнейшим людиною: люб’язним, гостинним і в міру безкорисливим. «Він посміхався заманливо, був білявий, із блакитними очами». Але автор не зрячи зауважує, що в «приємність» Манилова «надто було передано цукру; у прийомах і зворотах його було щось запобігливі розташування й знайомства». Така солодкуватість прослизає й у його сімейних відносинах із дружиною й дітьми. Недарма чуйний Чичиков відразу, настроївшись на хвилю Манилова, починає захоплюватися його миловидною дружиною й цілком пересічними дітьми, «почасти грецькі» імена яких явно видають претензію батька і його постійне прагнення «працювати на глядача».

Це ж проявляється й у всім іншому. Так, претензія Манилова на изящность і освіченість і повна її неспроможність показана через деталі інтер’єра його кімнати. Тут коштують прекрасні меблі — і відразу два недороблених крісла, обтягнутих рогожею; франтівський свічник — а поруч «якийсь просто мідний інвалід, кульгавий, що згорнувся на сторону й весь у салі». Всім читачам «Мертвих душ», звичайно ж, пам’ятна й книжка в кабінеті Манилова, «закладена закладкою на чотирнадцятій сторінці, що він читав уже два роки».

Знаменита ввічливість Манилова виявляється теж тільки порожньою формою без змісту: адже ця якість, що повинне полегшувати й робити приємним спілкування людей, у Манилова переростає у свою протилежність. Чого тільки коштує сцена, коли Чичиков кілька мінут змушений стояти перед дверима у вітальню, оскільки він прагне перехизуватися хазяїна у ввічливому обходженні, пропускаючи вперед, а в результаті вони обоє «увійшли у двері боком і трохи притисли один одного». Так в окремому випадку реалізується авторське зауваження про те, що в першу мінуту про Манилова можна тільки сказати: «Яка приємна й добра людина!», потім уже «нічого не скажеш, а в третю скажеш: «Чорт знає що таке!» — і відійдеш подалі; якщо ж не відійдеш, відчуєш нудьгу смертельну».

Зате сам Манилов уважає себе людиною культурним, утвореним, добре вихованим. Таким представляється йому не тільки Чичиков, явно всіма силами що намагається догодити смакам хазяїна, але й всі оточуючі люди. Це дуже добре видно з розмови із Чичиковым про міських чиновників. Обоє вони навперебій розхвалюють їх, називаючи всіх прекрасними, «милими», «прелюб’язними» людьми, анітрошки не піклуючись про те, чи відповідає це істині. Для Чичикова — це хитрий хід, що допомагає розташувати до себе Манилова (у главі про Собакевиче він тим же чиновникам буде давати досить невтішні характеристики, потураючи смаку хазяїна). Манилов же взагалі представляє відносини між людьми в дусі ідилічних пасторалей. Адже життя в його сприйнятті — повна, доконана гармонія. От на цьому — те й хоче «зіграти» Чичиков, збираючись укласти з Маниловим свою дивну угоду

Але є й інші козирі в його колоді, що дозволяють із легкістю «обіграти» прекраснодушного поміщика. Манилов не просто живе в ілюзорному світі: сам процес фантазування робить йому щиру приємність. Звідси і його любов до гарної фрази й взагалі до будь — якого роду позування — саме так, як показано в сцені купівлі — продажу «мертвих душ», він і реагує на речення Чичикова. Але саме головне те, що крім порожніх мріянь Манилов нічим займатися просто не може — адже не можна ж, справді, уважати, що вибивання трубки й вибудовування «гарними рядками» купок попелу і є гідне заняття освіченого поміщика. Він є сентиментальним фантазером, зовсім не здатним при цьому до дії. Недарма його прізвище стало загальним словом, що виражає відповідне поняття, — «маніловщина».

Ледарство й неробство ввійшли в плоть і кров цього героя й стали невід’ємною частиною його натури. Ідилічний^ — ідилічні — сентиментально — ідилічні подання про світ, мрії, у які він занурений більшу частину свого часу, приводять до того, що господарство його йде «якось саме собою», без особливого з його боку участі, і поступово розвалюється. Усім у маєтку заправляє шахрай — прикажчик, а хазяїн навіть не знає, скільки в нього вмерло селян із часу останнього перепису. Для відповіді на це питання Чичикова хазяїнові маєтку доводиться звернутися до прикажчика, але з’ясовується, що померлих багато, але «їх ніхто не вважав». І тільки по настійному проханню Чичикова прикажчикові дається розпорядження їх перечесть і скласти «докладний реестрик».

Але подальший хід приємної бесіди валить Манилова в повне здивування. На цілком закономірне питання, навіщо стороння людина так цікавиться справами його маєтку, Манилов одержує відповідь, що шокує: Чичиков готовий купити селян, але «не те щоб зовсім селян», а мертвих! Треба визнати, що не тільки такої непрактичної людини, як Манилова, але й будь — якого іншого подібне речення може обескуражить. Втім, Чичиков, упоравшись із хвилюванням, відразу уточнює:

«Я думаю приобресть мертвих, які, втім, значилися б по ревізії як живі».

Це уточнення вже багато про що дозволяє догадатися. Собакевичу, наприклад, і зовсім не треба було ніяких пояснень — він відразу схопив суть протизаконної угоди. Але Манилову, нічого не розуміючому й у звичайні для поміщика справах, це ні про що не говорить, а здивування його переходить всі межі:

«Манилов упустив відразу цибух із трубкою на підлогу і як роззявив рот, так і залишився з роззявленим ротом протягом кількох мінут».

Чичиков витримує паузу й починає настання. Розрахунок його точний: добре вже зрозумівши, з ким він має справу, шахрай знає, що Манилов не допустить, щоб хтось подумав, начебто він, освічений, утворений поміщик, не здатний уловити суть розмови. Переконавшись, що перед ним не божевільний, а все той же «блискуче утворений» людина, яким він почитає Чичикова, хазяїн будинку хоче «не впасти особою в бруд», як говоритися. Але що ж можна відповісти на таке дійсно божевільне речення?

«Манилов зовсім розгубився. Він почував, що йому потрібно щось зробити, запропонувати питання, а яке питання — рис його знає». Зрештою він залишається «у своєму репертуарі»: « чиНе буде ця негоція не соответствующею цивільним постановам і подальшим видам Росії?» — запитує він, виявляючи показну цікавість до державних справ. Втім, треба сказати, що він взагалі єдиний з поміщиків, що у розмові із Чичиковым про «мертві душі» згадує про закон і інтереси країни. Правда, у його вустах ці міркування приймають безглуздий характер, тим більше, що, почувши відповідь Чичикова: «ПРО! помилуйте, нітрохи», — Манилов зовсім заспокоюється

Але хитрий розрахунок Чичикова, заснований на тонкому розумінні внутрішніх імпульсів учинків співрозмовника, навіть перевершив всі очікування. Манилов, що вважає, що єдиною формою людського зв’язку є чуйна, ніжна дружба й серцева прихильність, не може упустити можливість виявити великодушність і безкорисливість стосовно нового друга Чичикову. Він готовий не продати, а подарувати йому настільки незвичайний, але чомусь потрібний другові «предмет».

Такий поворот подій навіть для Чичикова виявився несподіваним, і перший раз протягом всієї сцени він ледве відкрив свою щиру особу:

«Як він не був статечний і розважливий, але отут ледве не зробив навіть стрибок за зразком козла, що, як відомо, виробляється тільки в найдужчих поривах радості».

Навіть Манилов помітив цей порив і «подивився на нього в деякому здивуванні». Але Чичиков, відразу спохвачуючись, знову все бере у свої руки: треба всього — на — всього виразити як треба свою вдячність і подяку, і хазяїн уже «весь змішався, почервонів», у свою чергу запевняючи, що «хотів би довести чим — небудь серцевий потяг, магнетизм душі». Але отут у довгий ряд люб’язностей уривається дисонуюча нота: виявляється, для нього «померлі душі до певної міри доконана дрянь».

Недарма Гоголь, людина глибоко й щиро віруючий, вкладає у вуста Манилова цю блюзнірську фразу. Адже в особі Манилова ми бачимо пародію на освіченого російського поміщика, у свідомості якого опошляються явища культури й загальнолюдські цінності. Деяка зовнішня привабливість його в порівнянні з іншими поміщиками — лише видимість, міраж. У душі він так само мертвий, як і вони

«Дуже не дрянь», — жваво парирує Чичиков, що анітрошки не бентежиться тим, що збирається нажитися на смерті людей, людських лихах і стражданнях. Більше того, він уже готовий розписувати свої лиха й страждання, які нібито перетерпів за те, «що дотримував правди, що був чистий на своїй совісті, що подавав руку й удовиці безпомічної, і сироті — бідоласі!» Ну, отут і Чичикова явно занесло, майже як Манилова. Про те, за що він дійсно випробував «переслідування» і як допомагав іншим, читач довідається тільки в останній главі, але вуж про совість йому, організаторові цієї аморальної афери, говорити явно не пристало

Але все це анітрошки не хвилює Манилова. Провівши Чичикова, він знову віддається своїй улюбленій і єдиному «справі»: міркуванню про «благополуччя дружнього життя», про те, як «добре було б жити із другом на березі якої — небудь ріки». Мрії несуть його всі далі й далі від реальної дійсності, де вільно розгулює по Росії шахрай, що, користуючись довірливістю й нерозбірливістю в людях, відсутністю бажання й здатності займатися справами таких людей, як Манилов, готовий обдурити не тільки їх, але й «надути» державну скарбницю

Вся сцена виглядає дуже комічної, але це «сміх крізь сльози». Недарма Гоголь порівнює Манилова із занадто розумним міністром:

«…Манилов, зробивши деякий рух головою, подивився дуже значно в особу Чичикова, показавши у всіх рисах особи свого й у стислих губах таке глибоке вираження, якого, може бути, і не бачено було на людській особі, хіба тільки в якого — небудь занадто розумного міністра, та й то в мінуту самої головоломної справи».

Тут авторська іронія вторгається в заборонну сферу — вищі ешелони влади. Це могло означати лише те, що інший міністр — уособлення вищої державної влади — не так вуж і відрізняється від Манилова й що «маніловщина» — типова властивість цього миру. Страшно, якщо сільське господарство, що розоряється під владою недбайливих поміщиків, основу економіки Росії ХIХ століття, можуть захопити такі нечисті на руку, аморальні ділки нової епохи, як « негідник — набувач» Чичиков. Але ще гірше, якщо при потуранні влади, що хвилюється тільки про зовнішню форму, про своєму реноме, вся влада в країні перейде до людей, подібним Чичикову. І це грізне попередження Гоголь адресує не тільки своїм сучасникам, але й нам, людям ХХ століття. Будемо ж уважні до слова письменника й постараємося, не впадаючи в маніловщину, вчасно помітити й забрати подалі від справ наших сьогоднішніх чичиковых.