bazariv i pavlo petrovich kirsanov yak antipodi j dvijniki porivnyalna xarakteristika geroiv romanu turgenyeva batki j diti turgenyev ivan - Шкільний Всесвіт

Самі чудові добутки російської літератури ХIХ століття відрізняються постановкою найважливіших соціальних, філософських, етичних питань свого часу. Багатство проблематики становить одне з головних якостей, характерних для російської літератури. Воно наочно проявляється в заголовках добутків, що часто виражають в умовній, узагальненій формі суть проблем, що піднімаються. Основну групу становлять заголовки, що містять у собі антитезу: «Війна й мир», «Злочин і покарання», «Вовки й вівці». До цієї групи ставиться й роман И. С. Тургенєва «Батьки й діти».

Проблема взаємини поколінь відбилася у творчості багатьох російських письменників як ХIХ, так і ХХ століть, при цьому кожний з письменників по — своєму бачила цей конфлікт і його учасників. Так, наприклад, у комедії А. С. Грибоєдова Чацкий, представник «століття нинішнього», виразник прогресивних ідей, вступає в конфлікт із консервативним фамусовским суспільством і його підвалинами «століття минулого». Так само й в «Грозі» А. Н. Островського молодь є світлим променем в «темному царстві» відживаюче своє століття самодурів. М. Ю. Лермонтов, навпроти, у поколінні, що йде, бачив те краще, що не знаходив всовременниках.

Загальним же в багатьох випадках зображення різними письменниками цього конфлікту було те, що він виявлявся викликаний розходженням життєвих принципів або політичних поглядів сторін. У конфлікті роману Тургенєва «Батьки й діти» знайшов відбиття антагонізм дворянських лібералів і демократів шістдесятих років ХIХ століття, зв’язаний насамперед з образами Павла Петровича Кірсанова і Євгенія Базарова. Саме розвиток їхніх взаємин багато в чому визначає сюжетний рух роману й розкриття його основної ідеї, пов’язаної з ідейно — політичною боротьбою тої епохи й проблемою поколінь, так чи інакше залучених у цю боротьбу

Перше зіткнення між цими героями виникає в п’ятому розділі, хоча з’являються вони трохи раніше. Базарова ми бачимо на перших сторінках роману й можемо вже скласти про нього певне подання, коли в четвертому розділі знайомимося з Павлом Петровичем. Намальовані Тургенєвим портрети обох героїв яскраво контрастні

У всьому вигляді Павла Петровича всі «незвичайно правильно», добірно, законченно; у провінційному поміщицькому будинку він зберігає звички аристократа. У Базарове ж автор підкреслює демократичні риси, простоту й деяку грубуватість. Повною антитезою портрету Базарова, намальованому в 1 главі, є портрет Павла Петровича

Якщо в Євгенія особа «довге», чоло «широкий», волосся «довгі й густі», те в Павла Петровича риси немов виведені «тонким і легким різцем», а «коротко стрижені волосся відливали темним блиском, як нове срібло». У його вигляді видні не «самовпевненість і розум», як у Базарова, а «краса чудова». Він не високого, як Базарів, а середнього росту, і рука в нього не «червона», а «гарна… з довгими рожевими нігтями». На противагу «одежонке» Базарова («довгий балахон з кистями») Павло Петрович одягнений в «темний англійський сьют, модний низенький галстух і лакові півчобітки».

Розходження між героями проявляється й у їхньому поводженні. Ми довідаємося, що «за вечерею … Базарів майже нічого не говорив, але їв багато». Павло Петрович взагалі «ніколи не вечеряв». Приїхавши до Кірсановим зі своїм приятелем Аркадієм, Базарів «заснув незабаром», але зате піднявся, як звичайно, раніше всіх і відразу ж приступився до роботи. Ми бачимо, як набравши жаб для досвідів, він проходить повз терасу в полотняному пальто й панталонах, забруднених у болотному бруді й тину. Дядько Аркадія Павло Петрович, зустрівши в будинку молодих людей, що приїхали з Петербурга, «сидів далеко за північ у своєму кабінеті», читаючи й міркуючи, згадуючи минуле. До сніданку він вийшов в «витонченому ранковому, в англійському смаку» костюмі й «маленькій фесці», що разом з «недбало зав’язаним галстучком» натякала «на волю сільського життя».

Такі антитези в зовнішніх подробицях підготовляють читача до ідейного зіткнення героїв. Обоє вони настроєні вороже по відношенню друг до друга. «И.. підборіддя так акуратно виголене … адже це смішно?» — з іронією зауважує Базарів. «Колись були гегелисты, а тепер нігілісти. Подивимося, як ви будете існувати в порожнечі…», — у тон йому відповідає Павло Петрович

У розмові за сніданком ця схована до пори до часу ворожість переходить у явне прагнення вразити супротивника. Навіть Аркадій миролюбно говорить: «Послухай, Євгеній, ти вже занадто різко з ним обійшовся … Ти його образив». Павло Петрович, прагнучи з’ясувати основи нігілізму стосовно «авторитетів», до мистецтва, «науці взагалі», «У людському побуті прийнятих постанов», одержує «зухвалий» відсіч. Його обурює «доконана розв’язність» Базарова, той сприймає поблажливий тон співрозмовника — аристократа як недоречний «допит».

За два тижні перебування Базарова в Марьино Павло Петрович його «всіма силами душі своєї зненавидів» як «гордія, нахаби, циніка, плебея». У такому настрої він очікує «сутички із цим лікарем», приводом до якої стало відкликання Базарова про одному із сусідніх поміщиків: «Дрянь, аристократишко». У другій суперечці героїв высвечивается суть їхніх розбіжностей. Вони мають соціальну основу

Якщо для Павла Петровича важлива міцність «підстави … суспільного будинку», те нігіліст Базарів готовий до його руйнування. Уважаючи це історичним завданням свого покоління, воно готово навіть іти «проти народу», точніше — його оман і марновірств, патріархальної моральності, національних підвалин, що встигли, з його погляду, багато в чому застаріти. Для Павла Петровича, навпроти, інтереси народу є, як він затверджує, вищою цінністю, але по суті у своєму світосприйманні він не йде далі лібералізму й вимоги поваги до особистості. Якщо в часи його молодості ці «принсипы» були показником прогресивності, то тепер вони волають «повне й нещадне заперечення» у молодого покоління нігілістів, як і будь — яке існуюче «постанова в сучасному … побуту, у сімейному або суспільному».

Здавалося б, конфлікт героїв тепер позначилося як непримиренне протиріччя, а самі вони виглядають як повні антиподи. Але особливістю розвитку конфлікту роману «Батьки й діти» є те, що дві протилежні позиції — нігіліста Базарова й ліберала Павла Петровича Кірсанова — виявляються порівнянні по ступені їхньої догматичності, однобічності й вузькості, відхилення від природної норми людського життя, а проходження їм приводить кожного з «антиподів» до тому самому фіналу — трагічній самітності. Звичайно, для Базарова й Павла Петровича цей фінал реалізується по — різному (Базарів умирає, а Павло Петрович живе в Англії, хоча письменник підкреслює, що ніколи бравий боєць із нігілістом став схожий на мерця), але проте в цих героїв з’являється й певна подібність

На перший погляд, здається, що останнє — третє — зіткнення Базарова й Павла Петровича, що привело до дуелі між супротивниками, остаточно розводить їх по різні сторони. Правда, трохи насторожує те, що, на відміну від попереднє, це зіткнення не пов’язане з ідейною боротьбою — воно викликано чисто особистими причинами. Ненависть, що випробовував Павло Петрович до нігіліста, «анітрошки не зменшилася», коли Аркадій знову привіз друга в Марьино — просто з’ясовувати опонентам було вже нема чого, от вони й припинили словесні баталії. Зате тепер їхня ворожнеча привела до цілком певних дій

Павло Петрович став мимовільним свідкою трохи розв’язаного й двозначного поводження Базарова стосовно Фенечке, у яку таємно закоханий сам. Як і покладено дворянинові старого загартування, він викликає Базарова на дуель. Як би пародійно вона не виглядала, Павло Петрович вирішив «битися серйозно» — і Базарів дав згоду на участь у дуелі, хоча він, як справжній демократ, звичайно, її не визнає. Але, як і Павло Петрович, Базарів ніколи не допустить образи своєї особистості й, якщо мова йде про захист своєї честі, те нехай це навіть пов’язане з «пережитками минулого», але головне — щоб гордість не постраждала

На дуелі обоє супротивника поводяться цілком гідно. Базарів витриманий і твердий — він зберігає цілковите самовладання навіть тоді, коли досвідчений дуелянт Павло Петрович цілиться йому «прямо в ніс». Павло Петрович, поранений у ногу, поводиться відповідно до правил гарного тону: жартує, нікого не винить, на прощання «потис.. руку» колишньому супротивникові. А Базарів, у свою чергу, теж готовий виявити шляхетність — точніше, професіоналізм: він відразу на місці як лікар надає допомогу пораненому

Більше ці герої вже не зустрінуться на сторінках роману: Базарова чекає близька смерть, а Павло Петрович назавжди залишає Росію. Але характери їх досить ясно позначилися, і більше того — розвиток їх привело до своєрідного парадокса: виявляється, у настільки очевидних антиподів є й подібні риси. Але ці подібності з’являються ще задовго до дуелі

Із зав’язкою в ХV главі любовної колізії, пов’язаної з відносинами Базарова й Одинцовій, конкретно — історична лінія розвитку сюжету переміняється «вічної»: любов перевіряє людини на рівні позачасових, вічних цінностей. І тут виявляється дивна річ: історія любові Базарова й по своїй природі, і по наслідках виявляється близька давньої історії Павла Петровича й княгині Р. Виникають несподівані паралелі між цими героями — антагоністами: обоє вони розумні, самовпевнені, подобаються жінкам (у молодості Павло Кірсанов був «світським левом»). «Блискуча кар’єра» очікувала Кірсанова й «велика майбутність» Базарова.

Але й для Базарова, як раніше для Павла Петровича, з випадковою зустріччю на балі з жінкою, що він також полюбить жагуче й назавжди, усе переміниться. І він, «як отруєний», і стане «бродити з місця на місце», втратить інтерес до звичних занять і до життя взагалі. У результаті цього й з’явиться схожа в обох героях неприкаяність і подібне ж духовне вгасання

Звичайно, різниця натур все — таки позначається. Якщо Павло Петрович, відкривши для себе влада невідомого, перед ним упокорився, то Базарів, що героїчно зустрів навіть смерть, начебто не упокорюється, — хоча, по суті, він практично за життя не бореться. Але зламування всередині нього все — таки відбувся: жагуча й по своїй природі ірраціональна, нескорима любов розбудила в Базарове, як ніколи в Павлові Петровичі, питання філософського, загальнолюдського характеру, настільки не схожі з його колишньої вульгарно — матеріалістичною позицією. Це питання життя й смерті, вічності й миті, місця людини у світобудові:

«Я от лежу тут під стогом, — міркує він у главі XXI. — …Вузеньке містечко, що я займаю, до того крихітне в порівнянні з іншим простором, де мене немає й де справи до мене немає; і частина часу, що мені вдасться прожити, так незначна перед вічністю, де мене не було й не буде».

От чому так різко змінився погляд Базарова й по конкретно — історичних питаннях, наприклад, про народ. Якщо раніше він говорив про якусь спільність із народом («Мій дід землю орав»), то тепер для нього мужик — це «таємничий незнайомець», причому явно ворожий («зненавидів цього останнього мужика, Пилипа або Сидора, що буде жити в білій хаті, а з мене лопух рости буде»). Передсмертними словами «Я потрібний Росії… Ні, видно не потрібний», Базарів, фактично, визнає торжество обставин над собою, як ніколи це зробив Павло Петрович

Таким чином, колишнього Базарова — переконаного отрицателя «таємниць буття» — після зав’язки любовної колізії вже немає. Міркуючи над цими таємницями він виявляється одночасно чужим, зайвим для звичайного життя, а значить — деякою мірою зближається з «зайвими людьми», до яких, мабуть, належить інший герой роману — Павло Петрович Кірсанов

Конфліктний вузол добутку — дуель, — розташований строго посередині між основними сюжетними епізодами, відмежовує соціально — політичну колізію (суперечка нігіліста й ліберала остаточно вирішений перемогою Базарова) від тої, що звернено до вічних проблем: адже обоє вони поставлені тут у ситуацію життя й смерті. Непримиренність світорозумінні Павла Петровича й Базарова не заважає їм зближатися психологічно — як особистостей

Із цього погляду вони обоє протистоять мешканцям Марьина й Никольского, зануреним в іншу, чим вони сферу інтересів і почуттів. Натури обох героїв рівною мірою горді, жагучі, безкомпромісні; обоє незрозумілі й самотні, приречені на безсімейне життя. Для обох героїв прагнення до повноти буття кінчаються крахом: вони зруйновані глухими, ворожими силами, що коштують над людиною — силами Долі, Долі. «Із мною кінчено. Потрапив під колесо», — говорить Базарів перед смертю. По суті, доживає своє століття й Павло Петрович. Так супротивники — антиподи в межах соціально — історичного конфлікту перед особою світобудови вони виявляються побратимами по долі

Важко сказати, хотів автор показати подібність своїх героїв свідомо, або ж до цього привело його почуття художньої правди. Але очевидно, що якщо не двійниками — у змісті двійників у романах Достоєвського — те по крайньому мері подібними натурами вони, при всіх їхніх ідейно — політичних розбіжностях, все — таки є. От чому так близька інтонація оповідання про кожне з них у фіналі роману — його своєрідному епілозі

Тургенєв, уважав, що доля всіх вибраних натур, що піднялися над повсякденним життєвим рівнем, спрямованих до вищих потреб, виявляється трагичной. Така й доля цих двох героїв його роману: якщо життя інших якось улаштувалася, то ці герої за свої устремління заплатили високу ціну: глибока щиросердечна драма привела Павла Петровича до стану «живого мерця», а Базарів у буквальному значенні розплатився своїм життям. Це надає й всьому роману в цілому, і кожному із цих двох образів трагічне звучання

А разом з тим виникає ще один дуже важливий поворот теми боротьби поколінь: якщо в категоріях конкретно — історичного часу їхній конфлікт непримиренний, то в категоріях позачасових фінал роману говорить про «вічне примирення й про життя бесконечной». Описом могили Базарова автор говорить про драму героя в масштабі вічності — про її неминуще, таємниче й грандіозне значення

Підсумок роману «Батьки й діти» не схоже на традиційну розв’язку, де зло карається, а чеснота винагороджується. Стосовно до цього роману відпадає питання про те, на чиїй стороні безумовні симпатії або настільки ж безумовні антипатії письменника

У ті часи, коли грядут зміни, що ще не наступили, але всіма що відчуваються, коли незвичайно загострюється споконвічний конфлікт поколінь, не можна давати однобічні оцінки, приймати однозначні рішення — чого б або кого б вони не стосувалися. Цьому вчить нас роман Тургенєва, де герої — антиподи зненацька виявляються так схожі, що стають майже двійниками