Досліджено життєвий і творчий шлях Михайла Дмитровича Антоновича (1910-1954/55) Історика, представника однієї з найславетніших українських динас­тій діячів науки і культури. Вперше, на основі використання матеріалів, опублі­кованих у виданнях української діаспори, а також спогадів колишніх по­літв’язнів та раніше недоступних історикам документів радянських каральних органів, створено цілісний науковий біографічний нарис, що охоплює життя М. Д. Антоновича від його дитинства, навчання, роботи в українських наукових і культурних установах на еміграції до арешту і перебування у таборах ГУЛАГу. Наведено дані про участь М. Д. Антоновича у Норильськом повстанні 1953 р..

ТЬе 1і£е ап Ьіз аггез* апсі з1;ау іп 1;Ье сатрз оі 1;Ье СІЛАС із сгеа1;ес1 оп 1;Ье Ьазіз оі 1;Ье таіегіаіз риЬІізЬесІ іп есІШопз оі 1;Ье Шгаіпіап Біазрога апсі гетіпізсепсез оі 1;Ье іогтег роІШсаІ ргіз-опегз апсі 1;Ье с1оситеп1;з оі 1;Ье 8оуіє1; рипШуе ог§апз Аті у/еге ІпассеззіЬІе іог Ьізіогіапз еагііег. ТЬе іпгогтаіїоп аЬои* М. Б. АпіопоуусЬ’з раг£ісіра1;іоп іп 1;Ье ІЧогіІзк гєуоИ; іп 1953 із §іуеп.

В українській історіографії науковий доробок нащадка славного роду українських істориків Михайла Антоновича, онука славетного вченого-історика, археолога, археографа, ет­нографа, нумізмата та громадсько-політичного діяча Володи­мира Антоновича, сина історика української культури, архіво-знавця, музеєзнавця, громадського та політичного діяча Дмит­ра Антоновича, старшого брата українського історика, публі­циста, Президента УВАН у США (з 1992), видавця журналу «Розбудова держави», співредактора журналу «Український історик» Марка Антоновича, залишається ще мало вивченим, оскільки не лише його праці, а й правдиві відомості про життєвий та творчий шлях, упродвж радянської доби пере­бували під забороною цензури. Водночас, наукові праці М. Д. Антоновича, присвячені українській історії ХУІ-ХІХ ст., написані з використанням архівних джерел Західної Європи, становлять суттєвий внесок у розвиток вітчизняної наукової думки, а мученицьке поневіряння з 1945 по 1955 рр. у радян­ських таборах особливого режиму для політв’язнів та передча­сна смерть ученого, українського патріота, спонукають до ґру­нтовного дослідження його біографії.

Проблема створення наукової біографії Михайла Антоновича порушувалась українськими істориками [1; 2]. Певною мірою цьому сприяють також мемуари колишніх політв’язнів сталін­ських таборів Г. Чмелика [3], Г. Пилипчука [4], М. Барбона [5], І. Гнатюка [6], В. Тимощука [7; 8], Г. Климовича [9], які перебу­вали у таборах ГУЛАГу одночасно з Михайлом Антоновичем. Та відсутність науково опрацьованих, виявлених із винятковою повнотою документів особового походження, архівних джерел призводить до неточностей у відомостях про його життєвий і творчий шлях, унеможливлює здіснення належної оцінки наукового доробку вченого. Саме тому виявлений автограф автобіографії Михайла Антоновича, що зберігається у ЦДАВО України [10], дає змогу уточнити дату його народження, назви факультетів освітніх закладів, у яких він навчався, установ, де працював, а також тематику та проблематику його наукових до­сліджень, бібліографію праць ученого.

Наводимо повний текст автобіографії, що належить перу Михайла Антоновича:

«Автобіографія.

Нижчепідписаний ДР. Філ. Михайло Антонович Народився 22 Серпня 1910 Р.У Флоренції В Італії. Початкову Освіту Побирав Від 19181923 Рр. У Києві В 2 Державній Гімназії Ім. КирилоМефодіївського Братства, Переформованій У 57 Єдину Трудову Школу. Від Весни 1924 Р. Вчащав До Української Гімназії В Празі, Де Й Склав Іспит Зрілості В Червні 1927 Р. Від Академічного Року 1927/28 Записаний Як Дійсний Студент На Філологічнім Факу­льтеті Українського В[Ільного] Університету В Празі Як Віль­ний Слухач Філософічного Факультету ФридрихВільгельм Уні­Верситету В Берліні, Де Став Дійсним Студентом У Листопаді 1928 Р. У 1930 Р. Склав Педагогічний Іспит На Українськім Уні­верситеті В Празі. В 1931 Р. Склав Там Же Докторський Іспит, Маючи Темою Для Дисертації «Токвіль Як Історик» [Головний референт Проф. О. Шульгин]. В 1933 Р. Склав Докторський Іспит На Університеті В Берліні, Маючи Темою Для Дисертації В Німе­цькій Мові «Фридрих Людвіг Ян. Причинок До Історії Початків німецького Націоналізму» [Головний Референт Проф. Др. Г. ОнКен]. Під Час Студії У Берліні Користувався Зі Стипендії Україн­ського Наукового Інституту В Берліні, А Після Промоції Зачис­лений До Його Наукових Співробітників, Яким Рахуюсь І Тепер.

Як Делегат Інституту Брав Участь 2 Українськім Науковім З’їзді В Празі В Березні 1932 Р., Де Прочитав Доклад На тему «Князь Рєпнін Як Правитель Саксонії». В Українському Науковому Інституті Мав За Час 1931—1936 Рр. Слідуючі

Реферати В Українській Мові «Діяльність Ф.Л. Яна. 1806-1815», «Трагедія Дон Карлоса В Новій Історіографії», «Листування барона Штайна І Графа Кочубея. 1812-1813», «До Політичного світогляду Драгоманова», «Історичне Тло Інтервенційних спроб Капніста», «Сучасний Стан Норманської Теорії», «Літе­ратурна Діяльність М. Грушевського», «Звіт З Дослідів У Кенігсберськім Архіві», «Українське Козацтво В Звітах Прусь­ких Послів 1600-1648». За Допомогою Та З Рамени Інституту працював З 1931 Р. У «Напз. Но^-Ипй 8/Аа/Агспіи, УУіеп». 1933 Р. «Ргеп/Зізскез Оеігеітез З/Аа/Загскіи» У Берліні. 1934 Р. Там Же, В

1935 Р. В «Ргеп/зізскез Оепеітез Зіааіагскію» В Кенігсберзі, В

1936 Р. В ЗіааіАгскію Вільного Міста В Данцігу. Від Осені 1933 Р. Числився Дійсним Членом Українського ІсторичноФільольогічНого Товариства В Празі, Де Прочитав Слідуючі Доклади «Управління Князя Репніна В Саксонії», «Переписка Барона Штайна З Графом Кочубеєм» Та 2 Доклади На Тему «Україніка в Кенігсберськім Архіві».

Як засвідчує автобіографія, Михайло Антонович народився 22 серпня 1910 р. у м. Флоренція в Італії1. Його мати, Катерина Антонович, у книзі «З моїх споминів», писала про народження у Флоренції її першої дитини: «Народився нам хлопчик Ми­хайло, якому дали домашнє ім’я Мурик. Я йшла в другу кімна­ту до сина Мурика, як ми його називали» [11, с. 158]. Мурик ріс допитливим хлопчиком, він вивчив абетку, не маючи і трьох років, а коли почав ходити до школи, то серед інших проблем його зацікавило релігійне питання і, коли один із зна­йомих Дмитра Антоновича запитав про те, хто самий розум­ний, сподіваючись отримати відповідь «тато», Мурик подивив­ся уважно і сказав: «самий розумний — Петро Понятенко (то­вариш Мурика — Т.К.), Бо він знає, що Бог є, а тато цього не знає» [11, с. 184].

Початкову освіту Михайло отримав у Києві. З цього приводу Катерина Антонович у своїх споминах зазначала: «…записую двох своїх дітей до Другої Української Гімназії, яка містилась у бувшій Колегії Павла Галагана. Діти — Михайло і Марина Анто­нович почали туди ходити» [11, с. 215]. Початок шкільної науки в Другій державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства підтверджує і М. Д. Антонович у автобіографії, що дає змогу уто­чнити думку М. Барбона про початок навчання Михайла «в сті­нах пільгового пансіону Павла Галагана» [5, с. 135].

З 1923 р. Михайло разом із батьками виїхав на еміграцію. У Празі він продовжував навчання в Українській гімназії, яку за­кінчив у 1927 р. Після закінчення філологічного факультету Українського вільного університету у Празі та філософського

1 В Енциклопедії Українознавства (Т. I, с. 51) рік народження М. Д. Антоно­вича вказано 1909; в Енциклопедії історії України (Т. 1. — К., 2003. — С. 108) відсутні число та місяць народження М. Д. Антоновича.

Факультету Берлінського університету працював науковим спів­робітником Українського наукового інституту в Берліні та доце­нтом Віденського університету. Викладав в університетах Брес-лау (нині м. Вроцлав, Польща), також здійснював дослідницьку діяльність, вивчаючи документи з історії України, що зберігали­ся в архівах європейських країн. Першим дослідженням, опуб­лікованим у Берліні у 1933 р., були роздуми з приводу книжки Фрідріха Людвіга Яна про історію зародження німецького націо­налізму. Наступною була книжка «Йозеф Ґеррес – вістун німе­цької єдності» з передмовою Дмитра Донцова (Львів, 1934), при­свячена німецькому публіцисту першої половини ХІХ ст.

У спогадах М. Барбона зазначено, що в 1940 р. М. Д. Антоно­вича у чині майора мобілізували до верхмату та що він ніби-то побував у Києві у 1942 р. під час його окупації [5, с. 135]. Михай­ло Антонович не мав німецького підданства, про що свідчать до­кументи Норильських архівів, віднайдені Красноярським Това­риством «Меморіал» і надані Головою цієї громадської організа­ції Олексієм Бабієм автору, текст яких буде наведений нижче, тому у верхматі навряд чи служив. Але факт його перебування в Києві у 1942 р. правдоподібно пов’язаний із його діяльністю в Організації Українських Націоналістів, «похідні групи» якої в цей час перебували в Україні з метою налагоджування роботи органів місцевої адміністрації. Певно він був у складі Основної похідної групи ОУН під керівництвом Олега Ольжича, що пере­бувала в Києві у 1942 р., налагоджуючи мережу ОУН в Україні. Можливість такої співпраці засвідчує надісланий М. Д. Антоно­вичем лист із Дрездена 9 травня 1943 р. до Степана Сірополка: «Дорогий Стецьку! Переїзжав я через Прагу, але лише здержався пару годин і їду завтра до Берліну, щоб дістати папери, потрібні до переїзду до Сербії. Мабуть поїду туди, де був Олег (Ольжич – Т.К.). Чи ти дістав книжку з Фінляндії. Я десь за тиждень буду в Брні, де побуду пару днів. Щирий привіт Твоїм рідним і тобі від Ромка» [12]. З юнацьких років Михайло Антонович постійно спілкувався з Олегом Ольжичем про що свідчать листи до нього матері, в одному з яких від 22 березня 1934 р. вона писала: «Мо­жливо це тому, що Олег [дійсно як тобі казав] переживає якусь внутрішню сложну кризу… можливо погано впливає на Олега і постійне перебування в його родині [я помітила, що кращі його речі написані в часи або коли він подорожує, або коли взагалі ме­нше по-чому-лібо зв’язаний зі своїми батьками], тому мені було дуже приємно, коли його мама (Віра Антонівна – Т.К.) мені пи­ше, що він часто буває вмилій атмосфері Вашого дома» [13].

У роки Другої світової війни М. Д. Антонович написав кіль­ка наукових праць із історії України. Так, у листі до Степана Сірополка з Бреслау від 24 лютого 1941 р. він зазначав: «В поті чола докінчив поки що дві мапи до козацьких походів 1593— 1595 рр.. І тільки тепер, простудіювавши основно географічне положення, мушу в кількох випадках поправити акти. Так, наприклад, урядники князя Острозького присягали на попа-ленню козаками і татарами Острополя, Кузьмина, Красикова, Костянтинова і Любортова. Я це так і взяв, а тим часом напевно тут в акті [або у видавця] помилка – і мусить були Любар, бо ясно, що «лотри» грасували над горішню Случею, а єдиний пі­дходячий Любартів аж у чорта на кулічках і до того ж не влас­ність Острожських. Зато не можу рішити чи це Костянтинів Новий чи Старий… Тільки після студії мапи вияснив собі яким шляхом йшов Наливайко на Угорщину – через Брацлав, пів­нічну Бессарабію, Сучову, – дефілє Борго на семигородську Бистрицю» [14]. У листі від 25 лютого 1942 р. Михайло писав Степанові: «Посилаю тобі пару книжок, які можуть бути тобі цікаві. Якщо ж помилився і це не так, то тоді можеш передару­вати обидві книжки Музеєві (визвольної боротьби українського народу у Празі – Т.К.). Вони обидві в дуже оплаканім стані, бо я знайшов їх у зруйнованій шкільній будові, де було стаціону-вали Румуни. Ці очевидно стягли всі книжки зі шкільної біблі­отеки на горище, де й скинули на купу. Дещо з книжок, голов­но Шевченкіани, послав я до Музею, а одне пристойне видання «Гайдамаків» з передмовою Гуслистого, я й досі сушу, бо кни­жка до решти змерзлася» [15].

Окрім того, написані ним у цей час праці «Пограничник Босцй» (Прага, 1940), «Студії з часів Наливайка» (Прага, 1941), чотири томи «Історії України», що вийшли друком у Празі у 1941—1942 рр., а також праця «Переяславська кампа­нія 1630 року» (Прага, 1944), ставлять під сумнів перебування М. Д. Антоновича у верхматі в роки Другої світової війни. Про це засвідчує і його лист до Степана Сірополка з Бреслау від 2 серпня 1944 р., що виявився останнім, в якому він писав: «Завтра закінчую свій перший цикл університетських викла­дів, що правда тільки в об’ємі лекторства української мови. Але в рамках підручника Рудницького робив й кілька разів ухили на культурно-історичні теми і валяв про тих письменни­ків, що там згадані, або, що їх тексти наведені. Чотири свої пе­рші тестати теж уже відбув і тому не здивуюсь, коли на про-142

Щання ніхто не з’явиться. Дуже акуратно ходила тільки одна слухачка, але на лекціях завше було не менше двох осіб, а в сприятливу констеляцію – до п’яти…Чи зможеш Ти далі оми­нати ріжні підводні скелі на життєвому шляху після нових то­тальних мобілізацій? У нас знову уперті розмови про те, що і університет, і наш Остевропа-Інститут зачинять, а нас усіх по­шлють в муніційну фабрику. Крім того починає поволі з’являтися паніка з огляду на креси всходнє. Мені особисто вже все це осточортіло і я не ринусь з місця ні в якім випадкові. Хиба насильно поженуть» [16]. Тобто, на початку серпня 1944 р. уже були очевидними неминучі зміни у житті Михайла Антоновича, і навіть мученицька смерть Олега Ольжича не по­силила його пильності, не загострила почуття самозбереженос-ті, тим більше, що празькі друзі просили його подбати про вла­сну безпеку. Як згадувала сестра Степана Сірополка, Олексан­дра, її брат та інші прихильні до Михайла люди радили йому виїхати за океан, зважаючи на небезпеку, яка, на їхню слушну думку, загрожувала його життю, але дружина мала на нього більший вплив. Він був одружений з німкенею на ім’я Гелене, яку називав Лєночкою, що саме в цей час народила доньку.

У своєму листі до автора цих рядків молодший брат Михай­ла, відомий український історик Марко Антонович, згадуючи про трагічну долю свого брата, писав: «Ви не багато помилились, коли маєте інформацію, що в тому, що Мурик лишився і не виї­хав на Захід винна «Лєночка» [Гелене], але це не по злій волі, а по незорієнтованості німкені в українських справах» [17; 18].

З’ясуванню суттєвих біографічних відомостей у найтяжчі роки життя українського історика (1945—1955 рр.) допомагають документи Красноярського товариства «Меморіал», віднайдені в Норильських архівах, та спогади колишніх політв’язнів, які пе­ребували з М. Д. Антоновичем у радянських таборах. У докумен­тах Норильських архів, віднайдених членами Красноярського Товариства «Меморіал» і наданих Головою цього товариства Олексієм Бабієм автору, зазначено: «Антонович Михайло Дмит­рович, 1910 р., Уроджений Флореція, Берлин, Италія, із служ­бовців, українець, поза підданством, освіта вища, безпартійний, місце проживання Берлін, доцент історичних наук. Заарештова­ний Особливим відділом 5-ї ударної армії 04.07.45. Засуджений Військовим Трибуналом 5-ї ударної армії 30.08.45 за статтею 58-2 на 10 років ВТТ і 5 років поразки у правах. Початок терміну 04.07.45» [19]. Наведені відомості засвідчують, що табірні писарі

Не розуміли, що народитись одночасно в кількох містах можна тільки поза здоровим глуздом. У записах відсутні дані про місце арешту, а подані лише про місце проживання М. Д. Антоновича, а спогади щодо цього містять суперечливу інформацію. Зокрема М. Барбон зазначив, що після капітуляції Німеччини Михайло Антонович оселився уФранції, де йому одного вечора: «наділи на голову мішок, укинули в автомашину і вивезли в один із північ­них портів країни. Вночі Антоновича передали на радянський вантажний пароплав у руки КДБ і доставили в СРСР, де віддали до суду як військового злочинця і запеклого «українського бур­жуазного націоналіста, а військовий трибунал засудив його на 25 років ув’язнення та на 5 років заслання і направив у м. Но-рильськ» [5, с. 135]. Г. Пилипчук зазначає, що М. Д. Антоновича було заарештовано в Берліні у 1945 р. [4, с. 121], а Г. Чмелик місцем злодійської акції називає Мюнхен: «М. Антоновича аре­штували у Мюнхені і по-злодійському вивезли до Москви та за­судили за стандартним звинуваченням «як українського буржу­азного націоналіста» на двадцять п’ять років ув’язнення у табо­рах особливого режиму»; його депортовано до СРСР, «як війсь­кового злочинця та ідеолога українського буржуазного націона­лізму» та засуджено на 25 років тюремного ув’язнення суворого режиму та п’ять років позбавлення прав [3, с. 88].

Отже, мемуаристи одностайно свідчать, що М. Д. Антонови­ча було заарештовано у 1945 р. унаслідок злодійського викра­дення. Правдоподібно, що його викрали співробітники Особово­го відділу контррозвідки СМЕРШу НКВС СРСР, які за згодою військового командування заарештовували в такий спосіб як радянських громадян, що діяли в антикомуністичних арміях, так і активістів української політичної еміграції, які проживали в європейських країнах. Формально Особові відділи входили до військових структур, а їхні співробітники носили звичайну фо­рму, але фактично вони належали до системи НКВС. Ймовірно, що місцем арешту був Берлін, де вчений постійно проживав зі своєю родиною і нікуди не збирався виїжджати, про що писав у раніше наведеному листі до Праги, адресованому Степанові Сі-рополку. У «Доповіді члена Військової ради 5-ї ударної армії члену Військової ради 1-го Білоруського фронту про утворення військових комендатур у Берліні і настроях жителів міста» від 2 травня 1945 р. зазначалося, що у всіх районах міста залиши­лася велика кількість місцевого населення [20], серед якої, пе­вно, був і Михайло Дмитрович. На думку Я. Рудницького, Ми-144

Хайла Антоновича було ув’язнено у Берліні в помешкані Мір­чуків [21, С. 86]. Як засвідчують документи Красноярського товариства «Меморіал», арешт припадає на другий місяць ра­дянського окупаційного режиму в Німеччині. І хоча мирному населенню було обіцяно повну безпеку існування, насправді контррозвідка полювала за окремими громадянами, до яких належав і М. Д. Антонович.

Винесення Михайлу Антоновичу вироку за Статтею 58-2 Кримінального Кодексу РРФСР, в якій значилися такі склади злочину, як військове вторгнення або вторгнення з контррево­люційною метою на радянську територію військових банд, захо­плення влади в центрі або на місцях із тією самою метою і, зок­рема, з метою насильницького відторгнення від Союзу РСР і окремої республіки будь-якої частини її території, або розірван­ня укладених СРСР із іноземними державами договорів, дає під­стави для підтвердження думки про приналежність його до Ор­ганізації Українських Націоналістів, антифашистських рухів, що діяли на окупованих німцями українських територіях.

Арешт, ув’язнення та вирок Михайлові Антоновичу мали найтяжкі наслідки для його батьків. Зі старшим сином Дмитро Антонович був досить близьким духовно, що засвідчують зібрані ним і збережені рукописи таких наукових праць Михайла, як «Ян Станіславський 1860-1907», «Матеріали до вербування українців у пруську армію в ХVІІІ ст.», «Козаччина в першій половині ХVІІ ст.», «Цісарські Корогви в козацькому війську», план наукової роботи «Бернат Претвич староста на Барі», випи­ски з літературних та архівних джерел [22], епістолярій Мури-ка, який писав окремо листи своїм батькам, звертаючись до них «Дорогі родичі!», а окремо Батькові, до якого звертався зі сло­вами «Дорогий Батько!» [23].

Ймовірно, що трагедія з Михайлом могла стати однією з причин передчасної смерті Дмитра Антоновича, яку він заподіяв собі у листопаді 1945 р., фактично за два місяці по тому, як засу­дили сина. Той факт, що його смерть була несподіваною для ото­чуючих, засвідчують листи Степана Сірополка, який у липні 1946 р. писав П. Лазаровичу до Канади: «На мене припав сум­ний обов’язок переслати Вам останього листа Д[митра] А[нтоновича]. Той лист був в одному куверті з листом до мене… Про дальшу долю Д. А. тут нікому з нас нічого не відомо. Де і як Д. А. заподіяв собі смерть, чи може, ще роздумав, [як би то!] по­дався кудись на захід, бо не обов’язково треба було кінчати самогубством, коли не хтів дістатися в руки НКВД! Досі не можу зро­зуміти, як Д. А. завжди такий спокійний, розважливий міг при­йняти таке рішення, тим більше, що в останній час особливо Д. А. виявляв багато оптимізму, підбадьорював усіх нас [добре пригадую останню нашу зустріч 24 листопада м[минулого] р[оку], і тому лист його до мене з таким рішенням був дуже бо­лючою несподіванкою]. Гадаю, що на те рішення вплинуло хви­леве захитання логічного думання та лихий приклад незабут­нього Є. Вирового» [24]. У листі до П. Лазаровича від 29 березня 1947 р. Степан Сірополко писав: «З глибоким сумом мушу Вас повідомити, що Д[митро] А[нтонович], як тепер ми довідались, заподіяв собі смерть, кинувшись під потяг, 29 листопада 1945. Похований був 11 грудня 1945 на новому празькому цвинтарі» [24]. В іншому джерелі, листі без підпису та дати, що зберігаєть­ся в Особовому фонді Дмитра Антоновича в ЦДАВОУ [25; 26], подано дату смерті Д. В. Антоновича 12 листопада 1945 р. і та­кож зазначено, що: «…професор Дмитро Володимирович Анто­нович помер в такий сумний час, коли перед рештками прожи­ваючої в Празі еміграції зачинилась найменша можливість про­явлення громадського життя, коли саме слово «Україна», стало небезпечним, коли настроєні до нас прихильно чехи радять нам не витикатись зі своїм українством, мовчати й називати себе ру­ськими. Коли на заповіт померлого професора хотіли над його труною в крематорію проспівати улюблені ним пісні, було дано відповідь, що краще з цим стриматись, бо українські співи мог­ли б викликати сумні або навіть трагічні наслідки. І воля профе­сора так і залишилась невиконаною, бо диригент не хотів нара­жати співаків на переслідування» [26; 27].

Покарання Михайло Антонович відбував у радянських та­борах особливого режиму. За матеріалами Красноярського това­риства «Меморіал», його привезли до Норильська з Волголагу, одного з найбільших на той час в СРСР таборів для політв’язнів, що забезпечував робочою силою будівництво найбільшого в Єв­ропі штучного моря, Рибинського водоймища. Проте, дата при­буття відсутня, що дає підстави вважати, що у записі назви та­бору могла бути допущена помилка, оскільки Волголаг ще у лю­тому 1942 р. було реорганізовано і на його базі утворено Рибин-ський виправничо-трудовий табір, до складу якого увійшли всі таборові підрозділи ліквідованого Волголагу, пізніше нова стру­ктура перетворилася на Волгобуд, будівельну організацію НКВС [28]. Та норильські реєстратори могли використати звичнішу

Для них стару назву цього табору при оформленні документів М. Д.Антоновича.

Норильський виправничо-трудовий табір (Норильлаг), куди перевезли Михайла Дмитровича, був одним із найбільших у сис­темі ГУЛАГу НКВС. Завданням його було забезпечення робочою силою видобутку найбагатших мідно-нікелевих руд Норильсь-кого регіону, будівництва та обслуговування великого гірничо-металургійного комбінату. Особливість Норильлагу полягала в тому, що в΄язням доводилось працювати в найтяжчих, екстре­мальних кліматичних умовах Заполяр’я, тому відбирали в’язнів із міцним здоров’ям [29]. Як засвідчують документи Краснояр­ського товариства «Меморіал», М. Д. Антонович cпочатку пра­цював у Норильлагу, куди з Красноярська, де розташовувалося транзитне таборове відділення Норильлагу, в’язнів привозили униз по Єнисеєві до Норильська.

Після лютневої 1948 р. Постанови Ради Міністрів СРСР «Про організацію таборів МВС суворого режиму для утриман­ня особливо небезпечних державних злочинців» на території країни формувалася система Особливих таборів та тюрем суво­рого режиму для утримання звинувачених за шпіонаж, дивер­сії, тероризм, а також осіб, які становили небезпеку за своїми антирадянськими зв’язками, так званих націоналістів, учас­ників антирадянських організацій, державних злочинців. Цих в’язнів повністю ізолювали від іншого контингенту ув’яз-нених, для них було запроваджено особливо суворий режим утримання, а спеціальні комісії відбирали в’язнів для переводу їх до особливих таборів і тюрем [30]. Так, на базі п’яти таборо­вих відділень Норильлагу було засновано Особливий табір МВС № 2. Для конспірації в роботі Особливих таборів їм присвоюва­ли не лише номери, а й назви, зокрема, норильський отримав ім’я «Горный Лагерь» (Горлаг), який мав значно суворіші умо­ви режиму та охорони, ніж Норильлаг. Тут ув’язнені отриму­вали зменшений пайок, їх використовували лише для важкої виснажливої фізичної праці у дві зміни, кожна з яких тривала по 12 годин, без вихідних, за будь-яких метеорологічних умов, без скорочення терміну покарання, без права на листування, отримання посилок та грошових переказів від рідних, без ні­яких пільг. На вікнах бараків встановлювалися грати, ув’яз-нені не мали права залишати бараки в неробочий час. Михайла Дмитровича було переведено до новоствореного Горлагу.

Нелюдські умови життя у таборі природно викликали у

М. Д. Антоновича протест проти рабського існування. Як засві­дчують «Книга пам’яті жертв політичних репресій Краснояр­ського краю» та документи Красноярського товариства «Мемо­ріал», 25 жовтня 1949 р. Михайла Дмитровича, як в’язня Гор-лагу, було вдруге заарештовано за звинуваченням в антирадян-ській агітації, а 26 вересня 1951 р. засуджено Особою Нарадою Міністерства Державної Безпеки СРСР на 10 років виправничо-трудових таборів із урахуванням невідбутого терміну покаран­ня, що означало подовження строку ще на 10 років не від часу закінчення попереднього терміну, а від часу другого засуджен­ня [31; 32].

У найтяжчих обставинах радянської каторги він не втрачав сили духу. Маючи енциклопедичні знання, здійснював просвіт­ницьку діяльність, влаштовував у бараках лекції з історії Украї­ни для в’язнів, писав праці з історії України, українського мис­тецтва та театру. Як згадує колишній політв’язень Г. Пилипчик: «…у сушарні, в умовах переслідування, Михайло Дмитрович з пам’яті написав досить місткі конспекти «Історії України [від найдавніших часів, включаючи еміграційну спадщину], «Істо­рію українського мистецтва», «Історію українського театру» та інші. З дивовижною точністю, завдяки феноменальній пам’яті, написав хронологію видатних історичних подій з історії України в кількості 860 подій [дата, роки початку і кінця подій, в тому числі і роки народження і смерті історичних осіб], а також кни­жку з питань поетики» [4, с. 25]. А В. Тимощук зазначав, що листки були списані з обох боків дрібним, але розбірливим поче­рком і поступово їх набралося не менше як 300 аркушів звичай­ного формату [8, с. 134], частина яких була знищена під час об­шуку, а решту було залито бетоном: «… якщо рахувати знизу в напрямку до бункера в нижній чистині другої або третьої з пра­вих колон, що підпирають вугільний нахил шахти № 18 в Каєр-кані Норильського гірничо-збагачувального комбінату, по стрі­чці якого і донині пливе вугілля» [7, с. 144].

Гнів і відчай в’язнів призвели до відомого Норильського по­встання, що відбулося влітку 1953 р. у Горлагу МВС СРСР і опи­сане у багатьох публікаціях [33—36]. Воно стало першим масо­вим виступом ув’язнених після смерті Сталіна. Мужність і геро­їзм керівників та активних учасників Норильського повстання засвідчує той факт, що: «в центрі покритого таборами Таймиру, в режимних зонах, оточених автоматниками, під прицілами ку­леметів, в’язні утворили «республіку ув’язнених», вступили в

Єдиноборство з велетенською системою насильства та пригноб­лення, з бездушною машиною терору» [33, с.25].

Участь М. Д. Антоновича у Норильськом повстанні засвід­чують спогади колишнього політв’язня, одного з керівників повстання, білоруса Г. Климовича, відправленого етапом із Го­рлату, який на одній баржі разом із Михайлом Дмитровичем плив Єнисеєм до Норильська. У закритому трюмі з в’язнями, що надійно охоронявся конвоєм, йшли палкі суперечки щодо використаних під час повстання засобів для досягнення волі, частина в’язнів стверджувала, що волі без жертв не досягти, а хто заради неї боїться померти, той боягуз, якому не бачити волі [35, с. 119]. Коли стало очевидним, що суперечки зайшли в глу­хий кут, професор Антонович Михайло Дмитрович «запропону­вав стати нашим арбітром. Антоновичу вірили. Його знали як людину помірковану і винятково мужню. В таборі він пройшов всі круги беріївського пекла. Лиха зазнав безмежно. Але ні тор­тури, ні карцери, ні ізолятори волі його не зламали. Він видався сильнішим за своїх катів і поводив себе по відношенню до них не менш рішучо, ніж ті табірники, які галасували: «Смерть або воля»… Вислухавши обидві сторони, що зчинили суперечку, він зробив висновок, що оскільки життя кожної людини неповтор­не, людям потрібна воля, але не смерть, і правий той, хто допус­тив менше жертв. І ми, і вони вислухали цей висновок, як ви­рок, який оскарженню не підлягає» [35, с. 183].

За спогадами Г. Климовича, активних учасників Норильс-кого постання з Красноярського причалу переправили спочатку до Красноярської в’язниці-фортеці, де прибулих розташували у найбільшому корпусі. Та за два тижні корпус напівспорожнів, оскільки 1200 в’язнів відправили етапом на Колиму, решту – до закритих в’язниць Саратова, Ярославля, Воронежа, Новоче­ркаська, Харкова, а 190 осіб – до Володимирського політичного ізолятора. У «Доповідній записці про роботу Комісії МВС СРСР у Горному таборі міста Норильська від 1 вересня 1953 р.» міс­тяться більш точні статистичні дані про активістів Норильсько-го повстання, зокрема в ній зазначено, що: «всіх таборових від­діленнях Горлагу було вилучено 2920 ув’язнених, що брали ак­тивну участь у волинці. З числа вилучених ув’язнених 45 осіб заарештовано як організаторів саботажу і 365 активних учасни­ків і підбурювачів оформлено для запровадження тюремного режиму, 1500 ув’язнених переведені для подальшого утримання в Береговому таборі міста Магадану. Решту 1010 вилучених

Ув’язнених розміщено окремо від інших у двох новоорганізова-них таборових пунктах» [37].

Документи Красноярського товариства «Меморіал» засвід­чують, що М. Д. Антоновича, за розпорядженням начальника Тюремного управління МВС СРСР, відповідно до наказу № 041 від 19.06.53, відправили 21.07.53 із Горлагу етапом на Колиму до Берегового табору (Берлаг) м. Магадану. Михайло Антонович належав до дієвих учасників Норильського повстання, які брали активну участь у подіях і відмовлялися підкорятися місцевій владі та Комісії, надісланій із Москви для його придушення. На найвищому державному рівні, на рівні Тюремного управління МВС СРСР, яке здійснювало керівництво Особливими таборами МВС, було вирішено перевести його до іншого табору з метою ізо­ляції від повсталих в’язнів уже на самому початку акту непоко­ри, що засвідчувало його значний вплив на організацію та прове­дення повстання, що тривало з травня по серпень 1953 р..

Унаслідок Норильского повстання ув’язнені Горлагу отри­мали пом’якшений таборовий режим, розпочалося звільнення політв’язнів. Після Указу Президії Верховної Ради СРСР від 23 березня 1953 р. «Про амністію» впродовж наступних місяців із радянських таборів було достроково звільнено більше міль­йона в’язнів, зокрема чимало засуджених за політичними мо­тивами. Але мужнього та сміливого М. Д. Антоновича не тільки не випустили з в’язниці, а й погнали на нову каторгу. Його дія­льна участь у протестах проти радянського тюремного рабства засвідчила, що в умовах найтяжчого пригноблення він героїчно боровся з радянським тюремним і тоталітарним режимом лега­льними методами індивідуального та колективного протесту. Ліквідації радянського концентраційного табору Горлагу та звільненню більшості колишніх в’язнів, значною мірою сприя­ла й активна життєва позиція М. Д. Антоновича та його одноду­мців, які протистояли більшовицькому режимові.

З кінця 1953 р. Михайла Антоновича тримали на Колимі у таборі особливого режиму для політв’язнів, так званому Бере­говому таборі (Берлаг, Особливий табір № 5, Особлаг № 5, Осо-благ Дальстрою), заснованому у 1948 р. Адміністративним центром Берлагу була Пестрая Древа, розташована на західно­му березі затоки Шелихова в Охотському морі. Місцевість мала несприятливі кліматичні умови, постійні шквалисті буревії, заморозки влітку, найнижчу середньорічну температуру на узбережжі. В’язні Берлагу обслуговували гірничорудні комбі-150

Нати з одноіменними рудниками та збагачувальними фабрика­ми при них. За спогадами М. Пилипчука, працював Михайло Дмитрович на гірничорудному комбінаті ім. Бєлова, виконую­чи важкі фізичні роботи.

Нез’ясованими залишаються обставини, місце смерті М. Д. Антоновича та її дата. Версія про загибель у концтаборі Каєркан поблизу м. Норильська восени 1955 р. може бути спростована тими фактами, що з Норильська етапом М. Д. Ан­тоновича було відправлено в середині 1953 р. на Колиму. Прав­доподібними залишаються відомості М. Пилипчука, який вва­жав, що Михайло Антонович загинув у ніч з 23-го на 24 квітня 1954 р. на Колимі, а також Г. Чмелика, який свідчив, що Ми­хайло Дмитрович загинув в одній із тюремних камер Магадан­ської в’язниці. Тієї самої думки дотримувався і І. Гнатюк. За усним повідомленням працівників Держаного архіву Магадан­ської області смерть М. Антоновича настала 24 листопада 1955 р. від гострої серцевої недостатності. Його було поховано на колишньому Магаданському міському кладовищі, де нині зве­дено православний храм. Цю саму дату смерті засвідчує також поштова картка Виконавчого комітету спілки товариств Чер­воного Хреста СРСР від 3 квітня 1957 р., опублікована Я. Рудницьким, у якій зазначено, що Михайло Антонович, пе­ребуваючи у в’язниці за адресою: п/я 5110/35 помер 24 листо­пада 1955 р. [21, с. 88].

В той же час Я. Рудницький вважав, що після завершення терміну ув’язнення у 1955 р. М. Антоновича було зассуджено додатково ще на 5 років за активну діяльність, пов’язану з тим, що він був: «речником українських політв’язнів у Магадані» [21, с. 89]. На думку вченого, у 1960 р. М. Антоновича перевели на постійне поселення до Сибіру без права спілкування із зовнішнім світом, а з 1961 р. надходили ще звістки про нього: «… що їх привіз у Галичину п. К., а звідтіля вони продісталися на Захід» [21, с. 89], тому Я. Рудницький зазначає, що дата і місце смерті Михайла Антоновича залишаються невідомими.