Досліджено життєвий і творчий шлях Михайла Дмитровича Антоновича (1910-1954/55) — Історика, представника однієї з найславетніших українських династій діячів науки і культури. Вперше, на основі використання матеріалів, опублікованих у виданнях української діаспори, а також спогадів колишніх політв’язнів та раніше недоступних історикам документів радянських каральних органів, створено цілісний науковий біографічний нарис, що охоплює життя М. Д. Антоновича від його дитинства, навчання, роботи в українських наукових і культурних установах на еміграції до арешту і перебування у таборах ГУЛАГу. Наведено дані про участь М. Д. Антоновича у Норильськом повстанні 1953 р..
ТЬе 1і£е ап Ьіз аггез* апсі з1;ау іп 1;Ье сатрз оі 1;Ье СІЛАС із сгеа1;ес1 оп 1;Ье Ьазіз оі 1;Ье таіегіаіз риЬІізЬесІ іп есІШопз оі 1;Ье Шгаіпіап Біазрога апсі гетіпізсепсез оі 1;Ье іогтег роІШсаІ ргіз-опегз апсі 1;Ье с1оситеп1;з оі 1;Ье 8оуіє1; рипШуе ог§апз Аті у/еге ІпассеззіЬІе іог Ьізіогіапз еагііег. ТЬе іпгогтаіїоп аЬои* М. Б. АпіопоуусЬ’з раг£ісіра1;іоп іп 1;Ье ІЧогіІзк гєуоИ; іп 1953 із §іуеп.
В українській історіографії науковий доробок нащадка славного роду українських істориків Михайла Антоновича, онука славетного вченого-історика, археолога, археографа, етнографа, нумізмата та громадсько-політичного діяча Володимира Антоновича, сина історика української культури, архіво-знавця, музеєзнавця, громадського та політичного діяча Дмитра Антоновича, старшого брата українського історика, публіциста, Президента УВАН у США (з 1992), видавця журналу «Розбудова держави», співредактора журналу «Український історик» Марка Антоновича, залишається ще мало вивченим, оскільки не лише його праці, а й правдиві відомості про життєвий та творчий шлях, упродвж радянської доби перебували під забороною цензури. Водночас, наукові праці М. Д. Антоновича, присвячені українській історії ХУІ-ХІХ ст., написані з використанням архівних джерел Західної Європи, становлять суттєвий внесок у розвиток вітчизняної наукової думки, а мученицьке поневіряння з 1945 по 1955 рр. у радянських таборах особливого режиму для політв’язнів та передчасна смерть ученого, українського патріота, спонукають до ґрунтовного дослідження його біографії.
Проблема створення наукової біографії Михайла Антоновича порушувалась українськими істориками [1; 2]. Певною мірою цьому сприяють також мемуари колишніх політв’язнів сталінських таборів Г. Чмелика [3], Г. Пилипчука [4], М. Барбона [5], І. Гнатюка [6], В. Тимощука [7; 8], Г. Климовича [9], які перебували у таборах ГУЛАГу одночасно з Михайлом Антоновичем. Та відсутність науково опрацьованих, виявлених із винятковою повнотою документів особового походження, архівних джерел призводить до неточностей у відомостях про його життєвий і творчий шлях, унеможливлює здіснення належної оцінки наукового доробку вченого. Саме тому виявлений автограф автобіографії Михайла Антоновича, що зберігається у ЦДАВО України [10], дає змогу уточнити дату його народження, назви факультетів освітніх закладів, у яких він навчався, установ, де працював, а також тематику та проблематику його наукових досліджень, бібліографію праць ученого.
Наводимо повний текст автобіографії, що належить перу Михайла Антоновича:
«Автобіографія.
Нижчепідписаний Д–Р. Філ. Михайло Антонович Народився 22 Серпня 1910 Р.У Флоренції В Італії. Початкову Освіту Побирав Від 1918—1923 Рр. У Києві В 2 Державній Гімназії Ім. Кирило–Мефодіївського Братства, Переформованій У 57 Єдину Трудову Школу. Від Весни 1924 Р. Вчащав До Української Гімназії В Празі, Де Й Склав Іспит Зрілості В Червні 1927 Р. Від Академічного Року 1927/28 Записаний Як Дійсний Студент На Філологічнім Факультеті Українського В[Ільного] Університету В Празі Як Вільний Слухач Філософічного Факультету Фридрих–Вільгельм УніВерситету В Берліні, Де Став Дійсним Студентом У Листопаді 1928 Р. У 1930 Р. Склав Педагогічний Іспит На Українськім Університеті В Празі. В 1931 Р. Склав Там Же Докторський Іспит, Маючи Темою Для Дисертації «Токвіль Як Історик» [Головний референт Проф. О. Шульгин]. В 1933 Р. Склав Докторський Іспит На Університеті В Берліні, Маючи Темою Для Дисертації В Німецькій Мові «Фридрих Людвіг Ян. Причинок До Історії Початків німецького Націоналізму» [Головний Референт Проф. Др. Г. Он–Кен]. Під Час Студії У Берліні Користувався Зі Стипендії Українського Наукового Інституту В Берліні, А Після Промоції Зачислений До Його Наукових Співробітників, Яким Рахуюсь І Тепер.
Як Делегат Інституту Брав Участь 2 Українськім Науковім З’їзді В Празі В Березні 1932 Р., Де Прочитав Доклад На тему «Князь Рєпнін Як Правитель Саксонії». В Українському Науковому Інституті Мав За Час 1931—1936 Рр. Слідуючі
Реферати В Українській Мові «Діяльність Ф.Л. Яна. 1806-1815», «Трагедія Дон Карлоса В Новій Історіографії», «Листування барона Штайна І Графа Кочубея. 1812-1813», «До Політичного світогляду Драгоманова», «Історичне Тло Інтервенційних спроб Капніста», «Сучасний Стан Норманської Теорії», «Літературна Діяльність М. Грушевського», «Звіт З Дослідів У Кенігсберськім Архіві», «Українське Козацтво В Звітах Пруських Послів 1600-1648». За Допомогою Та З Рамени Інституту працював З 1931 Р. У «Напз. Но^-Ипй 8/Аа/Агспіи, УУіеп». 1933 Р. «Ргеп/Зізскез Оеігеітез З/Аа/Загскіи» У Берліні. 1934 Р. Там Же, В
1935 Р. В «Ргеп/зізскез Оепеітез Зіааіагскію» В Кенігсберзі, В
1936 Р. В Зіааі–Агскію Вільного Міста В Данцігу. Від Осені 1933 Р. Числився Дійсним Членом Українського Історично–Фільольогіч–Ного Товариства В Празі, Де Прочитав Слідуючі Доклади «Управління Князя Репніна В Саксонії», «Переписка Барона Штайна З Графом Кочубеєм» Та 2 Доклади На Тему «Україніка в Кенігсберськім Архіві».
Як засвідчує автобіографія, Михайло Антонович народився 22 серпня 1910 р. у м. Флоренція в Італії1. Його мати, Катерина Антонович, у книзі «З моїх споминів», писала про народження у Флоренції її першої дитини: «Народився нам хлопчик Михайло, якому дали домашнє ім’я Мурик. Я йшла в другу кімнату до сина Мурика, як ми його називали» [11, с. 158]. Мурик ріс допитливим хлопчиком, він вивчив абетку, не маючи і трьох років, а коли почав ходити до школи, то серед інших проблем його зацікавило релігійне питання і, коли один із знайомих Дмитра Антоновича запитав про те, хто самий розумний, сподіваючись отримати відповідь «тато», Мурик подивився уважно і сказав: «самий розумний — Петро Понятенко (товариш Мурика — Т.К.), Бо він знає, що Бог є, а тато цього не знає» [11, с. 184].
Початкову освіту Михайло отримав у Києві. З цього приводу Катерина Антонович у своїх споминах зазначала: «…записую двох своїх дітей до Другої Української Гімназії, яка містилась у бувшій Колегії Павла Галагана. Діти — Михайло і Марина Антонович почали туди ходити» [11, с. 215]. Початок шкільної науки в Другій державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства підтверджує і М. Д. Антонович у автобіографії, що дає змогу уточнити думку М. Барбона про початок навчання Михайла «в стінах пільгового пансіону Павла Галагана» [5, с. 135].
З 1923 р. Михайло разом із батьками виїхав на еміграцію. У Празі він продовжував навчання в Українській гімназії, яку закінчив у 1927 р. Після закінчення філологічного факультету Українського вільного університету у Празі та філософського
1 В Енциклопедії Українознавства (Т. I, с. 51) рік народження М. Д. Антоновича вказано 1909; в Енциклопедії історії України (Т. 1. — К., 2003. — С. 108) відсутні число та місяць народження М. Д. Антоновича.
Факультету Берлінського університету працював науковим співробітником Українського наукового інституту в Берліні та доцентом Віденського університету. Викладав в університетах Брес-лау (нині м. Вроцлав, Польща), також здійснював дослідницьку діяльність, вивчаючи документи з історії України, що зберігалися в архівах європейських країн. Першим дослідженням, опублікованим у Берліні у 1933 р., були роздуми з приводу книжки Фрідріха Людвіга Яна про історію зародження німецького націоналізму. Наступною була книжка «Йозеф Ґеррес – вістун німецької єдності» з передмовою Дмитра Донцова (Львів, 1934), присвячена німецькому публіцисту першої половини ХІХ ст.
У спогадах М. Барбона зазначено, що в 1940 р. М. Д. Антоновича у чині майора мобілізували до верхмату та що він ніби-то побував у Києві у 1942 р. під час його окупації [5, с. 135]. Михайло Антонович не мав німецького підданства, про що свідчать документи Норильських архівів, віднайдені Красноярським Товариством «Меморіал» і надані Головою цієї громадської організації Олексієм Бабієм автору, текст яких буде наведений нижче, тому у верхматі навряд чи служив. Але факт його перебування в Києві у 1942 р. правдоподібно пов’язаний із його діяльністю в Організації Українських Націоналістів, «похідні групи» якої в цей час перебували в Україні з метою налагоджування роботи органів місцевої адміністрації. Певно він був у складі Основної похідної групи ОУН під керівництвом Олега Ольжича, що перебувала в Києві у 1942 р., налагоджуючи мережу ОУН в Україні. Можливість такої співпраці засвідчує надісланий М. Д. Антоновичем лист із Дрездена 9 травня 1943 р. до Степана Сірополка: «Дорогий Стецьку! Переїзжав я через Прагу, але лише здержався пару годин і їду завтра до Берліну, щоб дістати папери, потрібні до переїзду до Сербії. Мабуть поїду туди, де був Олег (Ольжич – Т.К.). Чи ти дістав книжку з Фінляндії. Я десь за тиждень буду в Брні, де побуду пару днів. Щирий привіт Твоїм рідним і тобі від Ромка» [12]. З юнацьких років Михайло Антонович постійно спілкувався з Олегом Ольжичем про що свідчать листи до нього матері, в одному з яких від 22 березня 1934 р. вона писала: «Можливо це тому, що Олег [дійсно як тобі казав] переживає якусь внутрішню сложну кризу… можливо погано впливає на Олега і постійне перебування в його родині [я помітила, що кращі його речі написані в часи або коли він подорожує, або коли взагалі менше по-чому-лібо зв’язаний зі своїми батьками], тому мені було дуже приємно, коли його мама (Віра Антонівна – Т.К.) мені пише, що він часто буває вмилій атмосфері Вашого дома» [13].
У роки Другої світової війни М. Д. Антонович написав кілька наукових праць із історії України. Так, у листі до Степана Сірополка з Бреслау від 24 лютого 1941 р. він зазначав: «В поті чола докінчив поки що дві мапи до козацьких походів 1593— 1595 рр.. І тільки тепер, простудіювавши основно географічне положення, мушу в кількох випадках поправити акти. Так, наприклад, урядники князя Острозького присягали на попа-ленню козаками і татарами Острополя, Кузьмина, Красикова, Костянтинова і Любортова. Я це так і взяв, а тим часом напевно тут в акті [або у видавця] помилка – і мусить були Любар, бо ясно, що «лотри» грасували над горішню Случею, а єдиний підходячий Любартів аж у чорта на кулічках і до того ж не власність Острожських. Зато не можу рішити чи це Костянтинів Новий чи Старий… Тільки після студії мапи вияснив собі яким шляхом йшов Наливайко на Угорщину – через Брацлав, північну Бессарабію, Сучову, – дефілє Борго на семигородську Бистрицю» [14]. У листі від 25 лютого 1942 р. Михайло писав Степанові: «Посилаю тобі пару книжок, які можуть бути тобі цікаві. Якщо ж помилився і це не так, то тоді можеш передарувати обидві книжки Музеєві (визвольної боротьби українського народу у Празі – Т.К.). Вони обидві в дуже оплаканім стані, бо я знайшов їх у зруйнованій шкільній будові, де було стаціону-вали Румуни. Ці очевидно стягли всі книжки зі шкільної бібліотеки на горище, де й скинули на купу. Дещо з книжок, головно Шевченкіани, послав я до Музею, а одне пристойне видання «Гайдамаків» з передмовою Гуслистого, я й досі сушу, бо книжка до решти змерзлася» [15].
Окрім того, написані ним у цей час праці «Пограничник Босцй» (Прага, 1940), «Студії з часів Наливайка» (Прага, 1941), чотири томи «Історії України», що вийшли друком у Празі у 1941—1942 рр., а також праця «Переяславська кампанія 1630 року» (Прага, 1944), ставлять під сумнів перебування М. Д. Антоновича у верхматі в роки Другої світової війни. Про це засвідчує і його лист до Степана Сірополка з Бреслау від 2 серпня 1944 р., що виявився останнім, в якому він писав: «Завтра закінчую свій перший цикл університетських викладів, що правда тільки в об’ємі лекторства української мови. Але в рамках підручника Рудницького робив й кілька разів ухили на культурно-історичні теми і валяв про тих письменників, що там згадані, або, що їх тексти наведені. Чотири свої перші тестати теж уже відбув і тому не здивуюсь, коли на про-142
Щання ніхто не з’явиться. Дуже акуратно ходила тільки одна слухачка, але на лекціях завше було не менше двох осіб, а в сприятливу констеляцію – до п’яти…Чи зможеш Ти далі оминати ріжні підводні скелі на життєвому шляху після нових тотальних мобілізацій? У нас знову уперті розмови про те, що і університет, і наш Остевропа-Інститут зачинять, а нас усіх пошлють в муніційну фабрику. Крім того починає поволі з’являтися паніка з огляду на креси всходнє. Мені особисто вже все це осточортіло і я не ринусь з місця ні в якім випадкові. Хиба насильно поженуть» [16]. Тобто, на початку серпня 1944 р. уже були очевидними неминучі зміни у житті Михайла Антоновича, і навіть мученицька смерть Олега Ольжича не посилила його пильності, не загострила почуття самозбереженос-ті, тим більше, що празькі друзі просили його подбати про власну безпеку. Як згадувала сестра Степана Сірополка, Олександра, її брат та інші прихильні до Михайла люди радили йому виїхати за океан, зважаючи на небезпеку, яка, на їхню слушну думку, загрожувала його життю, але дружина мала на нього більший вплив. Він був одружений з німкенею на ім’я Гелене, яку називав Лєночкою, що саме в цей час народила доньку.
У своєму листі до автора цих рядків молодший брат Михайла, відомий український історик Марко Антонович, згадуючи про трагічну долю свого брата, писав: «Ви не багато помилились, коли маєте інформацію, що в тому, що Мурик лишився і не виїхав на Захід винна «Лєночка» [Гелене], але це не по злій волі, а по незорієнтованості німкені в українських справах» [17; 18].
З’ясуванню суттєвих біографічних відомостей у найтяжчі роки життя українського історика (1945—1955 рр.) допомагають документи Красноярського товариства «Меморіал», віднайдені в Норильських архівах, та спогади колишніх політв’язнів, які перебували з М. Д. Антоновичем у радянських таборах. У документах Норильських архів, віднайдених членами Красноярського Товариства «Меморіал» і наданих Головою цього товариства Олексієм Бабієм автору, зазначено: «Антонович Михайло Дмитрович, 1910 р., Уроджений Флореція, Берлин, Италія, із службовців, українець, поза підданством, освіта вища, безпартійний, місце проживання Берлін, доцент історичних наук. Заарештований Особливим відділом 5-ї ударної армії 04.07.45. Засуджений Військовим Трибуналом 5-ї ударної армії 30.08.45 за статтею 58-2 на 10 років ВТТ і 5 років поразки у правах. Початок терміну 04.07.45» [19]. Наведені відомості засвідчують, що табірні писарі
Не розуміли, що народитись одночасно в кількох містах можна тільки поза здоровим глуздом. У записах відсутні дані про місце арешту, а подані лише про місце проживання М. Д. Антоновича, а спогади щодо цього містять суперечливу інформацію. Зокрема М. Барбон зазначив, що після капітуляції Німеччини Михайло Антонович оселився уФранції, де йому одного вечора: «наділи на голову мішок, укинули в автомашину і вивезли в один із північних портів країни. Вночі Антоновича передали на радянський вантажний пароплав у руки КДБ і доставили в СРСР, де віддали до суду як військового злочинця і запеклого «українського буржуазного націоналіста, а військовий трибунал засудив його на 25 років ув’язнення та на 5 років заслання і направив у м. Но-рильськ» [5, с. 135]. Г. Пилипчук зазначає, що М. Д. Антоновича було заарештовано в Берліні у 1945 р. [4, с. 121], а Г. Чмелик місцем злодійської акції називає Мюнхен: «М. Антоновича арештували у Мюнхені і по-злодійському вивезли до Москви та засудили за стандартним звинуваченням «як українського буржуазного націоналіста» на двадцять п’ять років ув’язнення у таборах особливого режиму»; його депортовано до СРСР, «як військового злочинця та ідеолога українського буржуазного націоналізму» та засуджено на 25 років тюремного ув’язнення суворого режиму та п’ять років позбавлення прав [3, с. 88].
Отже, мемуаристи одностайно свідчать, що М. Д. Антоновича було заарештовано у 1945 р. унаслідок злодійського викрадення. Правдоподібно, що його викрали співробітники Особового відділу контррозвідки СМЕРШу НКВС СРСР, які за згодою військового командування заарештовували в такий спосіб як радянських громадян, що діяли в антикомуністичних арміях, так і активістів української політичної еміграції, які проживали в європейських країнах. Формально Особові відділи входили до військових структур, а їхні співробітники носили звичайну форму, але фактично вони належали до системи НКВС. Ймовірно, що місцем арешту був Берлін, де вчений постійно проживав зі своєю родиною і нікуди не збирався виїжджати, про що писав у раніше наведеному листі до Праги, адресованому Степанові Сі-рополку. У «Доповіді члена Військової ради 5-ї ударної армії члену Військової ради 1-го Білоруського фронту про утворення військових комендатур у Берліні і настроях жителів міста» від 2 травня 1945 р. зазначалося, що у всіх районах міста залишилася велика кількість місцевого населення [20], серед якої, певно, був і Михайло Дмитрович. На думку Я. Рудницького, Ми-144
Хайла Антоновича було ув’язнено у Берліні в помешкані Мірчуків [21, С. 86]. Як засвідчують документи Красноярського товариства «Меморіал», арешт припадає на другий місяць радянського окупаційного режиму в Німеччині. І хоча мирному населенню було обіцяно повну безпеку існування, насправді контррозвідка полювала за окремими громадянами, до яких належав і М. Д. Антонович.
Винесення Михайлу Антоновичу вироку за Статтею 58-2 Кримінального Кодексу РРФСР, в якій значилися такі склади злочину, як військове вторгнення або вторгнення з контрреволюційною метою на радянську територію військових банд, захоплення влади в центрі або на місцях із тією самою метою і, зокрема, з метою насильницького відторгнення від Союзу РСР і окремої республіки будь-якої частини її території, або розірвання укладених СРСР із іноземними державами договорів, дає підстави для підтвердження думки про приналежність його до Організації Українських Націоналістів, антифашистських рухів, що діяли на окупованих німцями українських територіях.
Арешт, ув’язнення та вирок Михайлові Антоновичу мали найтяжкі наслідки для його батьків. Зі старшим сином Дмитро Антонович був досить близьким духовно, що засвідчують зібрані ним і збережені рукописи таких наукових праць Михайла, як «Ян Станіславський 1860-1907», «Матеріали до вербування українців у пруську армію в ХVІІІ ст.», «Козаччина в першій половині ХVІІ ст.», «Цісарські Корогви в козацькому війську», план наукової роботи «Бернат Претвич староста на Барі», виписки з літературних та архівних джерел [22], епістолярій Мури-ка, який писав окремо листи своїм батькам, звертаючись до них «Дорогі родичі!», а окремо — Батькові, до якого звертався зі словами «Дорогий Батько!» [23].
Ймовірно, що трагедія з Михайлом могла стати однією з причин передчасної смерті Дмитра Антоновича, яку він заподіяв собі у листопаді 1945 р., фактично за два місяці по тому, як засудили сина. Той факт, що його смерть була несподіваною для оточуючих, засвідчують листи Степана Сірополка, який у липні 1946 р. писав П. Лазаровичу до Канади: «На мене припав сумний обов’язок переслати Вам останього листа Д[митра] А[нтоновича]. Той лист був в одному куверті з листом до мене… Про дальшу долю Д. А. тут нікому з нас нічого не відомо. Де і як Д. А. заподіяв собі смерть, чи може, ще роздумав, [як би то!] подався кудись на захід, бо не обов’язково треба було кінчати самогубством, коли не хтів дістатися в руки НКВД! Досі не можу зрозуміти, як Д. А. завжди такий спокійний, розважливий міг прийняти таке рішення, тим більше, що в останній час особливо Д. А. виявляв багато оптимізму, підбадьорював усіх нас [добре пригадую останню нашу зустріч 24 листопада м[минулого] р[оку], і тому лист його до мене з таким рішенням був дуже болючою несподіванкою]. Гадаю, що на те рішення вплинуло хвилеве захитання логічного думання та лихий приклад незабутнього Є. Вирового» [24]. У листі до П. Лазаровича від 29 березня 1947 р. Степан Сірополко писав: «З глибоким сумом мушу Вас повідомити, що Д[митро] А[нтонович], як тепер ми довідались, заподіяв собі смерть, кинувшись під потяг, 29 листопада 1945. Похований був 11 грудня 1945 на новому празькому цвинтарі» [24]. В іншому джерелі, листі без підпису та дати, що зберігається в Особовому фонді Дмитра Антоновича в ЦДАВОУ [25; 26], подано дату смерті Д. В. Антоновича 12 листопада 1945 р. і також зазначено, що: «…професор Дмитро Володимирович Антонович помер в такий сумний час, коли перед рештками проживаючої в Празі еміграції зачинилась найменша можливість проявлення громадського життя, коли саме слово «Україна», стало небезпечним, коли настроєні до нас прихильно чехи радять нам не витикатись зі своїм українством, мовчати й називати себе руськими. Коли на заповіт померлого професора хотіли над його труною в крематорію проспівати улюблені ним пісні, було дано відповідь, що краще з цим стриматись, бо українські співи могли б викликати сумні або навіть трагічні наслідки. І воля професора так і залишилась невиконаною, бо диригент не хотів наражати співаків на переслідування» [26; 27].
Покарання Михайло Антонович відбував у радянських таборах особливого режиму. За матеріалами Красноярського товариства «Меморіал», його привезли до Норильська з Волголагу, одного з найбільших на той час в СРСР таборів для політв’язнів, що забезпечував робочою силою будівництво найбільшого в Європі штучного моря, Рибинського водоймища. Проте, дата прибуття відсутня, що дає підстави вважати, що у записі назви табору могла бути допущена помилка, оскільки Волголаг ще у лютому 1942 р. було реорганізовано і на його базі утворено Рибин-ський виправничо-трудовий табір, до складу якого увійшли всі таборові підрозділи ліквідованого Волголагу, пізніше нова структура перетворилася на Волгобуд, будівельну організацію НКВС [28]. Та норильські реєстратори могли використати звичнішу
Для них стару назву цього табору при оформленні документів М. Д.Антоновича.
Норильський виправничо-трудовий табір (Норильлаг), куди перевезли Михайла Дмитровича, був одним із найбільших у системі ГУЛАГу НКВС. Завданням його було забезпечення робочою силою видобутку найбагатших мідно-нікелевих руд Норильсь-кого регіону, будівництва та обслуговування великого гірничо-металургійного комбінату. Особливість Норильлагу полягала в тому, що в΄язням доводилось працювати в найтяжчих, екстремальних кліматичних умовах Заполяр’я, тому відбирали в’язнів із міцним здоров’ям [29]. Як засвідчують документи Красноярського товариства «Меморіал», М. Д. Антонович cпочатку працював у Норильлагу, куди з Красноярська, де розташовувалося транзитне таборове відділення Норильлагу, в’язнів привозили униз по Єнисеєві до Норильська.
Після лютневої 1948 р. Постанови Ради Міністрів СРСР «Про організацію таборів МВС суворого режиму для утримання особливо небезпечних державних злочинців» на території країни формувалася система Особливих таборів та тюрем суворого режиму для утримання звинувачених за шпіонаж, диверсії, тероризм, а також осіб, які становили небезпеку за своїми антирадянськими зв’язками, так званих націоналістів, учасників антирадянських організацій, державних злочинців. Цих в’язнів повністю ізолювали від іншого контингенту ув’яз-нених, для них було запроваджено особливо суворий режим утримання, а спеціальні комісії відбирали в’язнів для переводу їх до особливих таборів і тюрем [30]. Так, на базі п’яти таборових відділень Норильлагу було засновано Особливий табір МВС № 2. Для конспірації в роботі Особливих таборів їм присвоювали не лише номери, а й назви, зокрема, норильський отримав ім’я «Горный Лагерь» (Горлаг), який мав значно суворіші умови режиму та охорони, ніж Норильлаг. Тут ув’язнені отримували зменшений пайок, їх використовували лише для важкої виснажливої фізичної праці у дві зміни, кожна з яких тривала по 12 годин, без вихідних, за будь-яких метеорологічних умов, без скорочення терміну покарання, без права на листування, отримання посилок та грошових переказів від рідних, без ніяких пільг. На вікнах бараків встановлювалися грати, ув’яз-нені не мали права залишати бараки в неробочий час. Михайла Дмитровича було переведено до новоствореного Горлагу.
Нелюдські умови життя у таборі природно викликали у
М. Д. Антоновича протест проти рабського існування. Як засвідчують «Книга пам’яті жертв політичних репресій Красноярського краю» та документи Красноярського товариства «Меморіал», 25 жовтня 1949 р. Михайла Дмитровича, як в’язня Гор-лагу, було вдруге заарештовано за звинуваченням в антирадян-ській агітації, а 26 вересня 1951 р. засуджено Особою Нарадою Міністерства Державної Безпеки СРСР на 10 років виправничо-трудових таборів із урахуванням невідбутого терміну покарання, що означало подовження строку ще на 10 років не від часу закінчення попереднього терміну, а від часу другого засудження [31; 32].
У найтяжчих обставинах радянської каторги він не втрачав сили духу. Маючи енциклопедичні знання, здійснював просвітницьку діяльність, влаштовував у бараках лекції з історії України для в’язнів, писав праці з історії України, українського мистецтва та театру. Як згадує колишній політв’язень Г. Пилипчик: «…у сушарні, в умовах переслідування, Михайло Дмитрович з пам’яті написав досить місткі конспекти «Історії України [від найдавніших часів, включаючи еміграційну спадщину], «Історію українського мистецтва», «Історію українського театру» та інші. З дивовижною точністю, завдяки феноменальній пам’яті, написав хронологію видатних історичних подій з історії України в кількості 860 подій [дата, роки початку і кінця подій, в тому числі і роки народження і смерті історичних осіб], а також книжку з питань поетики» [4, с. 25]. А В. Тимощук зазначав, що листки були списані з обох боків дрібним, але розбірливим почерком і поступово їх набралося не менше як 300 аркушів звичайного формату [8, с. 134], частина яких була знищена під час обшуку, а решту було залито бетоном: «… якщо рахувати знизу в напрямку до бункера в нижній чистині другої або третьої з правих колон, що підпирають вугільний нахил шахти № 18 в Каєр-кані Норильського гірничо-збагачувального комбінату, по стрічці якого і донині пливе вугілля» [7, с. 144].
Гнів і відчай в’язнів призвели до відомого Норильського повстання, що відбулося влітку 1953 р. у Горлагу МВС СРСР і описане у багатьох публікаціях [33—36]. Воно стало першим масовим виступом ув’язнених після смерті Сталіна. Мужність і героїзм керівників та активних учасників Норильського повстання засвідчує той факт, що: «в центрі покритого таборами Таймиру, в режимних зонах, оточених автоматниками, під прицілами кулеметів, в’язні утворили «республіку ув’язнених», вступили в
Єдиноборство з велетенською системою насильства та пригноблення, з бездушною машиною терору» [33, с.25].
Участь М. Д. Антоновича у Норильськом повстанні засвідчують спогади колишнього політв’язня, одного з керівників повстання, білоруса Г. Климовича, відправленого етапом із Горлату, який на одній баржі разом із Михайлом Дмитровичем плив Єнисеєм до Норильська. У закритому трюмі з в’язнями, що надійно охоронявся конвоєм, йшли палкі суперечки щодо використаних під час повстання засобів для досягнення волі, частина в’язнів стверджувала, що волі без жертв не досягти, а хто заради неї боїться померти, той боягуз, якому не бачити волі [35, с. 119]. Коли стало очевидним, що суперечки зайшли в глухий кут, професор Антонович Михайло Дмитрович «запропонував стати нашим арбітром. Антоновичу вірили. Його знали як людину помірковану і винятково мужню. В таборі він пройшов всі круги беріївського пекла. Лиха зазнав безмежно. Але ні тортури, ні карцери, ні ізолятори волі його не зламали. Він видався сильнішим за своїх катів і поводив себе по відношенню до них не менш рішучо, ніж ті табірники, які галасували: «Смерть або воля»… Вислухавши обидві сторони, що зчинили суперечку, він зробив висновок, що оскільки життя кожної людини неповторне, людям потрібна воля, але не смерть, і правий той, хто допустив менше жертв. І ми, і вони вислухали цей висновок, як вирок, який оскарженню не підлягає» [35, с. 183].
За спогадами Г. Климовича, активних учасників Норильс-кого постання з Красноярського причалу переправили спочатку до Красноярської в’язниці-фортеці, де прибулих розташували у найбільшому корпусі. Та за два тижні корпус напівспорожнів, оскільки 1200 в’язнів відправили етапом на Колиму, решту – до закритих в’язниць Саратова, Ярославля, Воронежа, Новочеркаська, Харкова, а 190 осіб – до Володимирського політичного ізолятора. У «Доповідній записці про роботу Комісії МВС СРСР у Горному таборі міста Норильська від 1 вересня 1953 р.» містяться більш точні статистичні дані про активістів Норильсько-го повстання, зокрема в ній зазначено, що: «всіх таборових відділеннях Горлагу було вилучено 2920 ув’язнених, що брали активну участь у волинці. З числа вилучених ув’язнених 45 осіб заарештовано як організаторів саботажу і 365 активних учасників і підбурювачів оформлено для запровадження тюремного режиму, 1500 ув’язнених переведені для подальшого утримання в Береговому таборі міста Магадану. Решту 1010 вилучених
Ув’язнених розміщено окремо від інших у двох новоорганізова-них таборових пунктах» [37].
Документи Красноярського товариства «Меморіал» засвідчують, що М. Д. Антоновича, за розпорядженням начальника Тюремного управління МВС СРСР, відповідно до наказу № 041 від 19.06.53, відправили 21.07.53 із Горлагу етапом на Колиму до Берегового табору (Берлаг) м. Магадану. Михайло Антонович належав до дієвих учасників Норильського повстання, які брали активну участь у подіях і відмовлялися підкорятися місцевій владі та Комісії, надісланій із Москви для його придушення. На найвищому державному рівні, на рівні Тюремного управління МВС СРСР, яке здійснювало керівництво Особливими таборами МВС, було вирішено перевести його до іншого табору з метою ізоляції від повсталих в’язнів уже на самому початку акту непокори, що засвідчувало його значний вплив на організацію та проведення повстання, що тривало з травня по серпень 1953 р..
Унаслідок Норильского повстання ув’язнені Горлагу отримали пом’якшений таборовий режим, розпочалося звільнення політв’язнів. Після Указу Президії Верховної Ради СРСР від 23 березня 1953 р. «Про амністію» впродовж наступних місяців із радянських таборів було достроково звільнено більше мільйона в’язнів, зокрема чимало засуджених за політичними мотивами. Але мужнього та сміливого М. Д. Антоновича не тільки не випустили з в’язниці, а й погнали на нову каторгу. Його діяльна участь у протестах проти радянського тюремного рабства засвідчила, що в умовах найтяжчого пригноблення він героїчно боровся з радянським тюремним і тоталітарним режимом легальними методами індивідуального та колективного протесту. Ліквідації радянського концентраційного табору Горлагу та звільненню більшості колишніх в’язнів, значною мірою сприяла й активна життєва позиція М. Д. Антоновича та його однодумців, які протистояли більшовицькому режимові.
З кінця 1953 р. Михайла Антоновича тримали на Колимі у таборі особливого режиму для політв’язнів, так званому Береговому таборі (Берлаг, Особливий табір № 5, Особлаг № 5, Осо-благ Дальстрою), заснованому у 1948 р. Адміністративним центром Берлагу була Пестрая Древа, розташована на західному березі затоки Шелихова в Охотському морі. Місцевість мала несприятливі кліматичні умови, постійні шквалисті буревії, заморозки влітку, найнижчу середньорічну температуру на узбережжі. В’язні Берлагу обслуговували гірничорудні комбі-150
Нати з одноіменними рудниками та збагачувальними фабриками при них. За спогадами М. Пилипчука, працював Михайло Дмитрович на гірничорудному комбінаті ім. Бєлова, виконуючи важкі фізичні роботи.
Нез’ясованими залишаються обставини, місце смерті М. Д. Антоновича та її дата. Версія про загибель у концтаборі Каєркан поблизу м. Норильська восени 1955 р. може бути спростована тими фактами, що з Норильська етапом М. Д. Антоновича було відправлено в середині 1953 р. на Колиму. Правдоподібними залишаються відомості М. Пилипчука, який вважав, що Михайло Антонович загинув у ніч з 23-го на 24 квітня 1954 р. на Колимі, а також Г. Чмелика, який свідчив, що Михайло Дмитрович загинув в одній із тюремних камер Магаданської в’язниці. Тієї самої думки дотримувався і І. Гнатюк. За усним повідомленням працівників Держаного архіву Магаданської області смерть М. Антоновича настала 24 листопада 1955 р. від гострої серцевої недостатності. Його було поховано на колишньому Магаданському міському кладовищі, де нині зведено православний храм. Цю саму дату смерті засвідчує також поштова картка Виконавчого комітету спілки товариств Червоного Хреста СРСР від 3 квітня 1957 р., опублікована Я. Рудницьким, у якій зазначено, що Михайло Антонович, перебуваючи у в’язниці за адресою: п/я 5110/35 помер 24 листопада 1955 р. [21, с. 88].
В той же час Я. Рудницький вважав, що після завершення терміну ув’язнення у 1955 р. М. Антоновича було зассуджено додатково ще на 5 років за активну діяльність, пов’язану з тим, що він був: «речником українських політв’язнів у Магадані» [21, с. 89]. На думку вченого, у 1960 р. М. Антоновича перевели на постійне поселення до Сибіру без права спілкування із зовнішнім світом, а з 1961 р. надходили ще звістки про нього: «… що їх привіз у Галичину п. К., а звідтіля вони продісталися на Захід» [21, с. 89], тому Я. Рудницький зазначає, що дата і місце смерті Михайла Антоновича залишаються невідомими.